Зізнаюсь чесно, дуже хотілося, щоб цей текст вийшов просто звідти, з-під землі, з глибини 180 метрів під скіфським степом. Тоді можна було б назвати його «Прямий репортаж із найглибшої Wi-Fi-мережі». Та є дві проблеми: там немає мобільного зв’язку та використовувати звичайні мобільні телефони заборонено через техніку безпеки. Тому що найглибший Wi-Fi в Україні розгорнули у вугільній шахті.
Зізнаюсь чесно, дуже хотілося, щоб цей текст вийшов просто звідти, з-під землі, з глибини 180 метрів під скіфським степом. Тоді можна було б назвати його «Прямий репортаж із найглибшої Wi-Fi-мережі». Та є дві проблеми: там немає мобільного зв’язку та використовувати звичайні мобільні телефони заборонено через техніку безпеки. Тому що найглибший Wi-Fi в Україні розгорнули у вугільній шахті.
Загалом шахти поділяються залежно від того, що там добувають. А це, як ви розумієте, може бути майже все, що завгодно. Головне, щоб воно було тверде та розміщувалося достатньо глибоко під землею, щоб потрібно було прорити туди кілька вертикальних тунелів, які називаються стовбурами, і потихенько вигризати ресурс. Кілька таких стовбурів потрібно для того, щоб забезпечити вентиляцію — під землею загалом спекотно, та й повітря не те щоб свіже, тому потрібно постійно продувати шахту.
Від того, який саме ресурс добувають, залежать внутрішні правила безпеки: приміром, на шахтах, де добувають залізну руду, боятися відкритого вогню не варто. Як і на шахтах, де видобувають антрацит. Та всі антрацитові шахти залишилися на тимчасово окупованих територіях після початку війни у 2014 році.
Зараз в Україні видобувається лише вугілля марки «Г». «Г» — бо газове. Це молоде енергетичне вугілля, у порах якого є газ. Метан — той самий, який ми знаємо як «природний газ». Його можна навіть добувати — у державного концерну «Нафтогаз» працювало одне подібне родовище, у якому добувався так званий tight gas, на місці, де раніше якраз добували вугілля. І навіть на діючих шахтах ДТЕК на кшталт тої, на яку ми їдемо, збирають метан, спалюють його на когенераційній установці та виробляють електроенергію для власних потреб шахти.
Тобто, як ви розумієте, ідеться про велетенську — понад сто кілометрів, якщо скласти всі тунелі — систему галерей, проритих у погоні за ресурсом, який сковує в собі метан. Що станеться, якщо в замкненому приміщенні назбирається достатньо метану та з’явиться іскра, ми в принципі можемо уявити.
Ще років двісті тому шахтні «інженери з техніки безпеки» використовували як газоаналізатори канарок (або інших маленьких птахів, та прославилися саме канарки). Це було жорстоко — за підвищенні концентрація метана пташка вмирала. І небезпечно: часу, щоб вийти із шахти після смерті канарки, лишалося небагато.
Існувала й така небезпечна професія, як запальник. Людина одягала шубу, обливалась водою і спускалась до підземної виробки з факелом. Після чого вибух випалював весь метан, і люди продовжували працювати. Саме запальники стали основою для образу гірського доброго духа — Шубіна, який допомагає шахтарям вийти в безпечне місце під час аварійної ситуації.
На щастя, ми живемо у 21 столітті, і вже років сто як створили більш надійний комплекс систем безпеки, які максимально знижують можливість нещасного випадку, пов’язаного з вивільненням метану. Можна сказати, що Шубіна замінили технології.
Фактично все всередині шахти працює на виживання. Від одягу до новітніх технологій.
Алгоритм спуску під шахту завжди один і той же. Повірте, я робив це чимало разів.
Натільна білизна — штани та футболка з довгими рукавами. Згори — куртка і штани. Пояс — обов’язково. Онучі. Так, це правда зручно, хоча новачкам, таким як ми, можна обійтися шкарпетками. Ми вниз на дві години. Зміна шахтаря — шість, плюс дорога до лави, обід, загалом виходить усі вісім.
Каска, окуляри, рукавички, респіратор.
Блокнот і ручка, бо диктофони, телефони, оце все залишається на поверхні, а працювати якось треба.
Після цього йдемо отримувати більш спеціалізоване обладнання. Це коногонка — налобний ліхтар з «ближнім» та «дальнім» світлом, з потужною батарейкою, яка кріпиться на поясі. І саморятівник — схожа на термос важка штука, яка допоможе вижити у випадку викиду метану. Відірвати кришку, великий вдих, закріпити загубник, зажим на ніс, видих у саморятівник, пакет гріється та починає перетворювати вуглекислоту, яку ви видихаєте, на повітря. Після цього — не бігти.
Іти спокійно в тому ж напрямку, у якому йде дим. Слухати людей, які нас супроводжують.
Підпис у журналі — і до вантажолюдьської кліті. Тобто місцевого ліфта.
Спуск на горизонт-180 на підйомнику, який рухається зі швидкістю півтора-два метри на секунду займає менше часу, ніж спуск із десятого поверху на звичайному ліфті.
Внутрішня будова шахти — щось середнє між трахеями всередині людських легень (симпатичні різнокольорові трубочки) — і комплексом «Вулик» із Resident Evil. Мереживо коридорів глибоко під землею, справжній лабіринт, ціле місто.
Настільки велике, що тут є своя мережа громадського транспорту — людські вагонетки, або ж, як їх називають шахтарі, «карети». Цей транспорт екологічно чистий — потяг, за яким закріплені маленькі вагончики, працює на електротязі. Енергію дає потужна батарея, причому їхня заміна відбувається як на електрозаправках Tesla Ілона Маска: просто знімають блок акумуляторів і ставлять новий. Оскільки цей блок завбільшки зі Smart чи Daewoo Matis, операцію проводять за допомогою спеціального крана.
У таку карету сідаємо й ми.
Кожен вагончик поділений на три «купе», у кожному «купе» — дві лавки, тобто вміщається від чотирьох до шести людей. Це щось схоже на дитячі поїзди в ТРЦ, тільки крутіші, бо повністю залізні.
Поїзд рушає із шахтного двора в тунель, де немає світла — лишається лише налобна коногонка на ближньому світлі і кудись убік, щоб не світити іншим людям в очі. Їдемо в напівпітьмі, з розваг лише маленьке кругле віконечко, у яке, якщо підсвітити коногонкою, видно струмок, що тече вздовж тунеля; сірі стіни печери закріплені металевими «ребрами».
Щогодини в шахту просочується понад 900 кубів ґрунтових вод. Якщо вимкнути помпи, що викачують воду, понад сто кілометрів виробок будуть затоплені за 36 годин.
Мчимо темним тунелем зі швидкістю до 20 кілометрів на годину. Час від часу карета зупиняється — як метро, на станціях. Окрім нас, потяг везе й інших пасажирів. Їхня шкіра темніша за нашу, очі наче підведені вугільним пилом.
Зрештою, наша зупинка — десь четверта чи п’ята. Та це ще не кінець шляху, доведеться пройтися.
Потрібна ділянка трохи вище, 160 метрів під землю. У тунелі вітряно: вентиляція працює постійно. Незважаючи на це, досить спекотно. Тут ще нічого, глибше температура зростає.
Пахне сосновою смолою. Тут, під землею, дуже багато дерева, воно використовується для закріплення тунелів, з нього зроблені містки, якими ми йдемо.
Під ногами краплею ртуті пробігає миша. Місцеві жителі пояснюють нам, на сусідній ділянці живуть щурі. Разом не вживаються. Колись я зустрів у шахті рибу. Вона осліпла, луска стала чорною. Миша виглядала більш природно, аніж та риба.
У деяких місцях до стелі підвішені мішки з водою. У темряві вони нагадують яйця інопланетних істот. Це водяний заслон, ще одна система безпеки шахти: у разі вибуху гасить полум’я. І частина місцевого фольклору. ГРОЗи — гірські робочі очистного забою, хлопці, які відповідають за лаву — кажуть, що з тих мішків вилуплюються прохідники. Прохідники відповідають повною взаємністю.
Це жартівливе протистояння двох «елітарних каст» кожної шахти почалося десятки років тому та продовжується досі. «Хомути» проти «жабок». На роботу, звісно, не впливає. Чому «хомути»? Від металевих арок, якими прохідники закріплюють тунелі. Чому «жабки» ми невдовзі відчуємо на собі.
Ми йдемо до лави.
Це робиться так: спочатку прохідники на комбайнах створюють горизонтальні штреки. Вони йдуть за пластами вугілля. Вони тут досить тонкі — менше метра. Коли такий пласт виявляють, його оточують двома тунелями-штреками. Один — вентиляційний, другий — відкотний, у якому змонтовано стрічковий конвеєр, яким іде вугілля.
Між ними пролягає лава. Так називається перпендикулярний двом штрекам тунель, у якому безпосередньо проходить видобуток. Лава йде пластом вугіллям, потихеньку з’їдаючи його й обвалюючись позаду.
Низ лави називається почва, верх — кровля. Між ними — один метр і п’ять сантиметрів. Це вся доступна висота робочого простору.
Між нами та поверхнею — 160 метрів землі. Це число мало що каже, але воно досить непогано тримається в пам’яті, коли ми нарешті бачимо лаву наживо та розуміємо, наскільки сильно успіх і виживання людини як раси залежить від технологій.
Це щілина три на метр, яка йде вздовж вугільного пласта 200 метрів і впирається в інший штрек.
Справа є місце для людини. Зліва — рельси, якими рухається добувний комбайн.
Усередині достатньо місця, щоб рухатися навприсядки. Ага, як жабка. Комбайн ховається десь усередині, до нього метрів двадцять, може трохи більше, та цього достатньо, щоб облитися потом.
Товсті металеві лапи тримають над нашими головами 160 метрів гірської породи. Зліва блистить вугільний пласт. Справа змикається метал, стоїть гідравліка. Кожна така «лапка» витримує 80 тонн навантаження. Комплекс у цілому — 320 тонн. Та тиск нереальний. Настільки, що іноді гідравліка не витримує і кровля просідає — не до кінця, звісно, залишається мінімум півметра для маневра. Усе це розповідають мені просто тут, під такою лапою, за якою видно, як змикається порода, змелюючи все на своєму шляху.
«Я працюю в гірському видобуванні вже 18 років і все одно щоразу боюся, коли спускаюся до шахти» — казав нам один із керівників шахтоуправління ще нагорі. Тут це розумієш, як ніколи.
Комбайн схожий на краба, лише замість клешнів має шнека, якими сточує вугільний пласт.
Після того, як комбайн сточує все, до чого дотягується, лава починає рухатися. Могутня гідравліка перетягує лапи слідом за комбайном. Ліва стінка тунеля змикається позаду.
Видобуте вугілля падає на конвеєр, що виносить його з лави на інший конвеєр. Так, пересипаючись зі стрічки на стрічку, воно досягає поверхні через вантажний штрек і скіпи (це такі вантажні ліфти-контейнери).
Стоп, стоп, стоп, скажуть ті прекрасні люди, які дочитали сюди, а де Wi-Fі?
По-перше, уся ця оповідь для того, щоб ви зрозуміли, наскільки важлива безпека у вугільній шахті.
По-друге, він увесь час був поряд.
70% підземних виробок шахти покриті мережею Wi-Fi. 120 кілометрів оптоволокна, 110 станцій зв’язку, 256 точок доступа, 1750 біконів, 1758 смартламп. Ось як виглядає мережа зв’язку підземного міста в цифрах.
Це закрита індустріальна мережа, тому постити мемасики за її допомогою не вийде. Усередині працює фактично одна програма — СRM, за допомогою якого спеціалісти отримують на спеціальні захищені телефони (українські Sigma) завдання, а також можуть надіслати й отримати повідомлення.
Приміром, механік з офісу створює таск для електрослюсаря, той спускається до шахти з таким смартфоном, наводить камеру на qr-код і бачить все, що потрібно зробити. Натискає «виконую» — і працює. Так видно, скільки часу зайняло виконання робочого завдання.
Та окрім адміністрування процесів, ця система напряму рятує життя.
Нам, журналістам, видали традиційні шахтарські «коногонки». Але шахтарі тут користуються сучаснішими смартлампами. Вона працює одразу в двох стандартах — Wi-Fi та Bluetooth.
Оті самі «бікони», про які йшлося вище, це блютуз-маячки. Кожен із 1750 випромінює свій код. Лампа з ним «звіряється» та віддає сигнал через Wi-Fi-мережі про місцеперебування людини. GPS-позиціювання тут не працює: під землею супутник непридатний. Тому користуються маяками, розташування яких відомо системі, а місцеперебування співробітника бачать за допомогою тріангуляції.
Окрім трекера, у батарею вбудований пейджер — тому можна сказати, що шахтарі отримують повідомлення просто на лампу: вона починає мигати зеленим. Можна викликати допомогу: сигнал SOS передається трикратним натиском червоної кнопки на лампі.
Якщо спрацює вбудований газоаналізатор або диспетчер дасть сигнал небезпеки, загориться червоне світло.
Раніше за це відповідав Шубін: з’являвся перед шахтарями, попереджуючи про небезпеку. Тепер Шубіна приручили та посадили в кожну смартлампу, розіслали радіохвилями різних стандартів.
Ось навіщо всередині шахти побудували Wi-Fi-мережу: це ще одна система безпеки.
Інформація про місцеперебування шахтаря дуже важлива, якщо доведеться евакуйовувати персонал. На своєму екрані диспетчер нагорі бачить кожну людину. Усі вони відмічені кружечками різного кольору. Зелений — усе ок. Зелений із літерою «D» — усе ок, людина рухається. Червоний — щось сталося. Помаранчевий — іде виклик.
Систему розробив український підрядник — компанія «Інпромтех». ДТЕК обрав її в межах проєкту «МОДУС» — це проект із цифровізації компанії, що стартував ще у 2018 році. Обирали різні варіанти зв’язку, але зупинилися саме на протоколі Wi-Fi — для реалізації потрібна була велика потужність (одна станція «покриває» до 800 метрів тунелю в один бік). Тому LTE тут не підійшла — там потрібні більш потужні ретранслятори.
Цікаво і трохи парадоксально, що нова технологія дає змогу зберегти робочі місця. Частину шахт мали закривати до активної фази війни в межах декарбонізації. У тому числі й ті, де підвищена газова небезпека. Завдяки розгортанню мережі під землею рівень безпеки зріс, тому термін життя шахт вдалося збільшити на п’ять років.
А оскільки понад третину електроенергії України виробляють саме теплові електростанції, які працюють на вугіллі, той факт, що ми в прямому сенсі майнимо власний ресурс, ще й можемо впроваджувати там нові технології, гріє душу в очікуванні зими, з якою прийде опалювальний сезон.
