Не можу впасти в депресію

Зараз щотижня в нас є звітність про те, кому та якими сумами допомагає компанія. Напрямів багато: найчастіше безпосередньо через волонтерів чи бригади, де залучені наші співробітники. У нас багато хлопців, які пішли в ТРО, а потім — у ЗСУ, тому ми намагаємося їм дуже допомагати. У Zoolatech завжди було багато ініціатив, але зараз фокус змістився на проєкти допомоги військовим і тим, хто постраждав від воєнних дій.

А взагалі, компанія завжди відшкодовувала 50% від будь-яких пожертвувань співробітників.

Сам я жертвую незначні суми, але у значній кількості — надсилаю до невеликих фондів або на загальний рахунок від НБУ для ЗСУ. З останнього мені сподобався фонд «Коло», який зробила українська ІТ-тусовка, і мене він дуже зачепив. У мене всі рідні перебувають в окупації, тому їм допомагаю безпосередньо.

Укотре я починав готуватися заново. Якоїсь миті я перейшов на біг, велосипед і басейн, тому займаюся тріатлоном. До лютого я мав 8–10 тренувань на тиждень на три види спорту. Місяць чи півтора я пропустив повністю.

Зараз намагаюся повернутися до регулярних тренувань хоча б 4–5 разів на тиждень і завдяки цьому забігу трохи підіймаю планку. Зазвичай обираю дистанцію за 10–15 км, але цього року пробіг 21 км.

Але через те, що довелося багато пропустити та перемикнутися на інші питання, для мене це — укотре почати все заново.

У Zoolatech мені подобається атмосфера в команді, та і в компанії в цілому. Варто лише згадати всі наші івенти, які змушують тебе ходити в офіс, бо розумієш: якщо не прийдеш, обов’язково щось втратиш у цьому дні.

Це як Ted Talk, там кожен охочий може провести лекцію на технічну тему чи розказати, чим він цікавиться. ZoolaTalks проходять під час обіду: усім закуповують бізнес-ланчі, ми обідаємо, слухаємо.

На одному з таких івентів нас учили грати в японські шахи. Подарували дошку, і потім навіть організувалася компанія, що завжди тепер збирається та грає.

Найбільше мені запам’ятався наш кулінарний тимбілдинг. На одне зі свят під час локдауну нам привезли кулінарні набори, і ми готували разом із шеф-кухарем через Zoom, а потім кидали в чат, що в кого вийшло. Навіть ковід ніяк не ламає таку атмосферу, бо, хоч усе й онлайн, але ми завжди одне одного підтримуємо.

Мені дуже подобається, що після цих ZoolaRun усі залишаються,
ми влаштовуємо барбекю, граємо в настільні ігри.  

Торік наш забіг збігся з Київським півмарафоном. Я його добре запам’ятала, бо зареєструвалася на мінімальну дистанцію в 4,2 км (це 1/10 марафону), а пробігла набагато більше.

Тоді час старту для різної дистанції відрізнявся на 15 хвилин. Якось так вийшло, що я стартувала з найбільшою групою, хоча розуміла, що навряд чи стільки людей біжать на мінімальну дистанцію.

Помітила, що щось не так, коли пробігла 3 км, але так і не почала повертатися до старту. Ми ж маємо фінішувати там, де стартували. Я подумала: «Ну, нічого — я ще ніколи 10 км не бігала, якось упораюся». Але коли на позначці «10 км» нічого не закінчилося, стало ясно, що це найдовша дистанція у 21 км.

Бігла я дуже довго, три години. Кожен кілометр фотографувалася біля таблички з кількістю та викладала в робочий чат — усі були шоковані.

На фініші мене дуже підтримувала вся команда. Нарешті я добігла, ми пішли святкувати, а в мене збереглася медалька на 21 км і купа мемів у нашому чаті.

Цього року пробігла 5 км. Готувалася до забігу хіба що психологічно — думала не переплутати час старту. Хоч це й онлайн-марафон, але в Strava, де ми трекаємо забіг, пишеться, скільки людей пробігли з тобою ту саму дистанцію. Це об’єднує, хочеться бігти, навіть якщо важко.

Коли ми із сестрою евакуювалася на Тернопільщину, нас прихистили знайомі, що організували пункт для людей у своїй церкві. Туди могли приїхати ті, що евакуюються далі на захід чи за кордон, пожити, скільки їм треба, поїсти.

Ми із сестрою також почали туди приходити, бо постійно треба було чергувати. Великий наплив людей, яких привозять із потяга чи автобуса. Їх треба нагодувати, розмістити, позбирати чужу постіль, поприбирати. Я навіть влаштувала там сортування сміття. Через комендантську годину приїжджали відразу на дві зміни, ночували, а наступного дня поверталися. Матеріальні донейти, звісно, важливі, але краще, якщо можеш докласти зусиль і фізично.

У перші дні в церкві нічого не було. Люди самі купували продукти, дещо привозили переселенці. А потім із кожним разом, що я приїжджала, дивувалася, як усе змінюється: привезли гуманітарку з-за кордону, якась церква-побратим передала нову постільну білизну.

Коли повернулася до Києва, їздила вперше в житті здавати кров на донорство. Не розумію, чому раніше цього не робила. І зараз у нас із друзями план плести маскувальні сітки, бо дуже багато техніки, яку нам передають, уся потребує маскування. Донейтами на армію я підтримую собі хороший настрій.

Я розуміла, що не можу піти воювати або рятувати людям життя, як це роблять лікарі, але в мене є кошти, які я можу донейтити. Ці гроші я ще потім зароблю, а от якщо зараз не допоможу армії, може, потім уже й не зможу заробляти.

Кожного тижня в каналі ZoolaСare публікується, на що цього разу йдуть гроші, які ми заробили на спорті та які виділила компанія. Сфери дуже різни, починаючи від підтримки якогось конкретного підрозділу та закінчуючи грошима на пальне для евакуації чи продуктовими наборами для людей зі зруйнованих регіонів. Донейтять волонтерам, збирають на пікап для ЗСУ чи тепловізори, у звітах навіть тегається людина з компанії, яка цим займалася. Мені дуже приємно бачити знайомі імена в цих звітах. Кожен робить свій внесок, і збільшується віра в перемогу.

Дуже багато є теорій, що волонтерство більше для волонтерів, бо коли щось робиш, відчуваєш себе корисним, заспокоюєшся, розумієш свою причетність до цього.

У Zoolatech я працюю давно: ще застала той далекий час, коли компанія жила у друзів в офісі на Майдані та лише планувала страхування для співробітників. А зараз ми маємо вже дуже багато процесів на високому рівні.

Коли почалася війна, мені не вдавалося працювати. Цілими днями тривали повітряні тривоги, не як зараз, а ті, що супроводжуються вибухами. Крім цього, постійно було чути всі артилерійські бої, що велися в місті та за межами. Наприклад, Буча від мене за 15 кілометрів. Тому спосіб життя був такий: поїсти, помитися, потусити в підвалі, поки страшно, і максимально гуляти на вулиці. Сконцентруватися було важко, тому я хотіла брати відпустку власним коштом. Але мені запропонували кращий варіант, і коли я вже була готова повертатися до роботи, 10 разів запитали, чи точно я можу. Як на мене, це супертолерантно. З високим рівнем розуміння поставилися до того, що я не могла працювати, і робочі місця зберегли за всіма.

Як тільки я почала працювати, одразу влилася. Навіть дивно, що нічого особливо не змінилося в роботі.

Ми з моїми колегами, Наталкою й Танею, живемо поряд, тож бігли разом. Домовилися зустрітися в суботу о 10:00 ранку та піти на стадіон біля будинку. Ми разом вибрали 5 км, щоби простіше зсинхронізуватися. Раніше на ВДНГ ми мали кілька дистанцій, і всі одне на одного чекали. Цього року я намагалася більше людей організувати, але розумію, що це некомфортно, адже потрібна і роздягальня, і душ.
Є певні організаційні моменти, які Zoolatech брала на себе.

Домовилися, що вранці побігаємо, де хто зможе, а пізніше зберемося на пікнік або в бар.

Я ще на роликах катаюся, і навіть якщо виходжу гуляти, обов'язково сабмічу заради благодійності. Дуже велику повагу викликає компанія, коли дивишся на суми від своїх тренувань, і на те, куди їх витратили. Зазвичай переможці обирають, куди ми перераховуємо гроші. Колись задонейтили на «Життєлюб», це київська організація. Ми як волонтери за день до святого Миколая їздили на 30 адрес і роздавали пенсіонерам набори продуктів, а наступного дня вітали діток у дитячих будинках. Я б хотіла ще в такому брати участь, але поки йде війна, уся благодійність компанії спрямована на армію.

Я регулярно закидаю гроші, особливо, коли збирають колеги, довіра до них стовідсоткова. У нас є канал Temp War, там ведуться всі збори та звіти. Хлопці купують шоломи, машини, спорядження, самі все організовують. А в одного з колег брат працює на СТО, вони зараз ладнають військову техніку й апгрейдять звичайні машини, щоб ті стали більш мілітаризованими.

Коли дивлюся «Право на поплаву», і вони кажуть, що потрібні гроші, я їм теж під настрій трохи скидаю. Суми я не рахую, але часто намагаюся потроху донейтити, адже навіть 500 гривень важливі, якщо їх скине кожен.

Хочу з'їздити в невелику відпустку, купити собі та дочці велосипеди та собі нові ролики, щоб займатися фігурним катанням. Я читаю книжки, катаюся на роликах, спілкуюсь із дитиною, бігаю. Моя дочка теж почала зі мною бігати, і навіть віджала мої спортивні штани.

До війни я ставлюся, як до прийняття реальності. Виходять страшні новини, відбуваються страшні події. Я чула все, що відбувалося в Бучі й Ірпені. Але я не можу собі дозволити впасти в депресію. У мене 10-річна дочка, з якою треба спілкуватися, гуляти, тож життя триває.

Звичайно, не варто знецінювати або втрачати з поля зору те, що зараз відбувається. Але коли всі люди на одній території занурені в депресію, це відчувають навіть ті, хто на фронті.