«Вірю, що війна закінчиться, не вірю, що прийдуть інвестори». Інтерв’ю з дніпровським бізнесменом В’ячеславом Мішаловим, який керує інвестиціями на мільярд гривень

В’ячеслав Мішалов — дніпровський бізнесмен, який встиг сходити в місцеву політику та розчаруватися в цьому різновиді діяльності. Він був депутатом дніпровською міськради, є співзасновником одного з найбільших інтернет-провайдерів, який ще не потрапив до складу великих телеком-компаній, як-от «Київстар», Vodafone Ukraine чи lifecell. В’ячеслав добре знайомий і з інтернет-бізнесом. Він був співзасновником колись одного з найбільших українських порталів i.ua, який потім продали медіахолдингу УМХ. Зараз Мішалов володіє доволі великим інтернет-ЗМІ — «Інформатором».

Ми поговорили з В’ячеславом про те, чи продається зараз «Фрегат» і чому, на його думку, «Київстар» вийшов на біржу NASDAQ, обговорили помилку в декларації, де було вказано, що бізнесмен нібито володіє 18 000 біткоїнами. Мішалов зізнається, що таких сум у нього, звісно, немає, але він керує великим пакетом інвестицій у різні бізнеси, який оцінює більше ніж в один мільярд гривень. 

В’ячеслав підкреслює в інтерв’ю, що «в Україні сьогодні не існує ні пієтету, ні поваги до бізнесу. І це дуже поганий знак».

Тож чи є зараз сенс займатися місцевими інвестиціями в Україні? Яку позицію займає влада щодо бізнесу? Чому хороші бізнесмени ніколи не йдуть у політику? І чи буде в нашій країні розквіт після війни? 

На ці й інші питання В’ячеслав Мішалов надав відповіді під час нашої бесіди.

ФРЕГАТ І «КИЇВСТАР»

— Насамперед мене цікавлять питання, які пов’язані з ІТ і телекомом. Знаю, що ви давно вже розвиваєте інтернет-провайдера «Фрегат», який входить у десятку провайдерів у країні. Я думаю, що сьогодні навіть у п’ятірку. Це так?

— У п’ятірку, так. 

— Зараз провайдерський бізнес, принаймні великий, скуповується великою трійкою гравців — «Київстар», Vodafone Ukraine, DVL. Вам також пропонували продатися?

— Я давно говорив, що цей ринок просто кричить про те, що він потребує великих грошей, збільшення гравців. І вже відбулася перша агломерація, мабуть.

Тобто з’явилася явна десятка лідерів, і є ще тисяча маленьких. 

Маленьких узагалі не має сенсу купувати, бо їхні витрати й інтеграція обходяться дорожче, ніж цілі їхні мережі. 

Той процес, що почався, я вважаю, приведе до того, що залишаться лише два-три великі гравці, як і в будь-якій цивілізованій країні. 

І зростатиме ціна. Тому що якість хороша. Я зараз, наприклад, перебуваю в Дубаї — і якість інтернету тут гірша. А ціна на нього — х10 або х15 від того, що ми платимо в Україні. 

З погляду продажу «Фрегату» — це бізнес, а будь-який бізнес завжди і продає, і купує, інакше це не бізнес.

Я думаю, що наступна хвиля купівель почнеться в той момент, коли з’явиться якийсь горизонт стабільності. 

Ми прожили з «Фрегатом» багато років і розуміємо, що інтернет потрібен під обстрілами, без електрики тощо. Тобто інтернет потрібен більше, ніж вода. Якщо мені будуть давати воду дві години на день, то я спокійно проживу. Якщо мені будуть давати інтернет дві години на день, то це вже дуже некомфортно. 

Ми не готові ні в якому випадку виходити з цього ринку за якоюсь демпінговою ціною, тому що для нас це зрозумілий бізнес. Ми його будували ще з часів Dial-up.

— А до вас хтось звертався з пропозицією купівлі? 

— Так.

— А хто саме?

— Я вважаю некоректним зараз називати конкретних людей чи строки. Але такі розмови точно ведуться, це очевидно. І думаю, що вже найближчим часом хтось перейде від обговорень до конкретних дій — тоді про це дізнається ширша публіка.

— Як ви оцінюєте компанію сьогодні?

— Як хороший бізнес: успішний, без кредитів, стабільний, зростальний, зі своєю часткою ринку, сильною технологічною базою й командою. Це дорогий актив. Ми говоримо про десятки мільйонів.

— Тобто точної оцінки немає?

— Є середньоринкові підходи, але сьогодні в Україні вони не працюють через війну та всі пов’язані з цим чинники. Ми на місці, продовжуємо розвиватися й інвестувати. Частину інвестицій довелося зробити вимушено. Якби не війна, ми б цього не робили. Наприклад, лише у воєнний час на модернізацію мережі, UPS-и, резервування та стабілізацію роботи ми витратили близько 100 млн гривень. Це вплинуло не на якість послуги, а на її стабільність і готовність до будь-яких сценаріїв.

— Скільки у вас зараз абонентів?

— Платних трохи більш як 300 000.

— А хто акціонери компанії сьогодні?

— Є кілька юросіб, структура відповідає реєстру. У мене є опціон — право викупу компанії за погодженою раніше ціною. Кілька років тому ми трохи змінили структуру власності, але деталі вже не пригадаю.

— Чи з’являлися під час війни нові міноритарні інвестори?

— Ні. І ми самі дрібних не купуємо, і інтегрувати когось не плануємо. Це як у McDonald’s просити приготувати спагеті: технічно можливо, але нелогічно. Так само й нам немає сенсу купувати невеликі компанії з «кривою» топологією. Бо перебудовувати її під наші стандарти — довго, дорого й для клієнтів болісно. Практика показує: такі угоди не окуповуються.

— Ви зараз перебудовуєте мережу на оптику?

— Так. Це постійний процес для будь-якого великого оператора. Сьогодні це PON, через два-три роки може бути щось інше. Головне — щоб клієнт був максимально близько до оптики, без зайвих втрат, із правильними кільцями та резервуванням. Це нескінченний процес: тут немає «геймовер» чи 80-го рівня.

— На ринку Дніпра ви найбільший провайдер?

— Так, і в області теж ми точно номер один.

— Більшість абонентів уже перевели на PON?

— Так, понад половину. Ми щодня будуємо нові вузли, підключаємо будинки й під’їзди. Використовуємо так званий «квадратно-гніздовий» метод, щоб за два роки повністю перейти на оптику. Один рік уже минув, тож план практично на екваторі.

Колись я добре знав, де в нас проблеми з якістю. Сьогодні можу сказати: мені самому дуже подобається якість нашого сервісу.

— Як ви оцінюєте нещодавній вихід лідера телеком-ринку «Київстар» на біржу NASDAQ?

— Я оцінюю це як спосіб захисту компанії від націоналізації. Тому що біржову компанію націоналізувати там ніхто не буде або ж санкції вводити.

— Ви думаєте, що це крок — вимушений?

— Вимушений, так. І вважаю, що даремно відпустили.

— А що, треба було націоналізувати?

Так, націоналізувати тапродати потім після війни. Тому що «Київстар» — це стратегічне підприємство, яке має фантастичну інформацію, дані про те, що відбувається всередині країни.

І скільки б мене там не запевняли, що там все зрозуміло, усе перевірено, але це смішно. Це хлопці, які знають, де, хто, коли, з ким спілкуються. Не треба навіть слухати.

Де, коли світяться якісь телефони, телефони в якихось точках. Тобто той, хто може моніторити цей трафік (а для цього багато не треба. І складної системи  доступу не треба, і багато людей не треба), і хто може мати там бекдори, — це вирахувати неможливо.

Тому, моя думка, що це дуже погано для України у стані війни. 

— Як ви вважаєте, чому не продали? Чи не націоналізували компанію? Були ж спроби.

Теорії змови не хочу озвучувати. Рахунок на табло: не продали — і не продали. Часу було достатньо. Слухайте, купити її можна. Це хороша компанія. «Київстар» — одна з найкращих компаній у країні насправді, з погляду на її позицію, команду та фінансові показники. Це чудова, дуже успішна команда та компанія.

І так, треба було її по-людськи запросити першу трійку аудиторів оцінити, взяти середнє арифметичне, виписати держборг на це, зібрати під це бонди, спокійно розрахуватися, зробити технічний аудит і сьогодні сидіти спокійно і не думати про це. Тому що ця інформація, якою володіє сьогодні «Київстар», це набагато більше держтаємниці, ніж у багатьох державних установ, навіть військового призначення.

Тому що «Київстар» знає про них усіх. А з урахуванням ще сьогоднішніх темпів і швидкості аналізу інформації, пам’ятаєте, була хороша приказка: «Дайте мені точку опори важеля, я переверну весь світ». Так от, той, хто має доступ до первинної інформації «Київстару», володіє точкою опори. Володіти «Київстаром» — крутіше, ніж зламати «Енігму» під час Другої світової війни.

КРИПТА ТА МЕДІА 

— Повідомляли, що ви нібито декларували 18 000 біткоїнів у 2020. Це правда?

— На жаль, ні. Це була механічна помилка людини, яка допомагала заповнювати декларацію. Я з повагою ставлюся до криптовалют, але 18 000 BTC — це фантастика. Якби так було, я був би не проти (усміхається).

— Тобто все ж у вас є інвестиції в криптовалюту?

— Так, є суттєві. Але точні цифри називати не хочу — це питання безпеки. Я добре ставлюся до крипти й вірю в її майбутнє. Думаю, що криптовалюти та пов’язані з ними технології разом зі штучним інтелектом найближчими роками дуже швидко змінять світ.

— Як?

Ми стаємо свідками численних трансформацій, адже в останній час як криптовалюти, так і самі технології, що лежать в їхній основі, зокрема штучний інтелект, демонструють потенціал докорінно змінити світ. У певний момент ці процеси наберуть такої динаміки, що суспільство буде вражене швидкістю їхнього розгортання.

Першим питанням, яке постає в цьому контексті, є необхідність посередників для великих публічних компаній — насамперед бірж. Якщо компанії не відчувають дефіциту маркетингових можливостей, то навіщо їм додатковий посередницький ланцюг? Акція як фінансовий інструмент сьогодні існує лише у вигляді цифрового запису в реєстрі — ніхто вже давно не володіє паперовими сертифікатами. І все ж таки хтось продовжує монетизувати сам факт ведення цих реєстрів.

Але ж уже існують смартконтракти й децентралізовані мережі на кшталт Ethereum, здатні забезпечувати ту саму функціональність без посередників. У такій парадигмі постає логічне питання: навіщо зберігати біржі та кастодіальні інституції, які здебільшого лише акумулюють вигоду, експлуатуючи клієнтів з обох сторін ринку?

— У які ІТ-бізнеси ви інвестуєте?

— Переважно у фінтех. Наприклад, компанія «Є Гроші» в Україні.

— Це ж мікрокредитування?

— Так, з точки зору клієнта — кредити. Але насправді — це високотехнологічний ІТ-продукт. Неможливо обслуговувати понад мільйон клієнтів вручну, телефоном. У базі «Є Гроші» — більш як 1,2 млн унікальних користувачів (а дохід за 2024 — 1,6 млрд гривень — ред.).

— Це повністю ваша компанія?

— Ні, я зараз узагалі не прихильник одноосібного володіння (через АТ «ЗНВКІФ «ФОРТРЕС» Мішалов володіє у ФК «Є Гроші» міноритарним пакетом в 11% — ред.). Я себе бачу інвестором, а не операційним менеджером. У великих компаніях має бути баланс між акціонерами.

— Хто мажоритарій у «Є Гроші»?

— Усе видно в реєстрі (мажоритарний акціонер — Віолета Полянська). Це регульована компанія, з прозорою структурою, фінзвітністю й податками.

— У вас також був портал I.UA?

— Так, давно (у 2011 році — ред.). Це ще до продажу УМХ (Сергію Курченку у 2013 році — ред.). У мене була частка, я її продав і отримав десятки мільйонів. Потім УМХ перепродали ще дорожче. Так і має працювати бізнес.

Для мене загадка, чому ця компанія врешті-решт перестала бути очевидним лідером ринку. Адже в них був фантастичний набір активів і сильна команда.

— Ви маєте на увазі УМХ?

— Так.

— Ну… Мені здається, там усе доволі очевидно. Коли прийшов Сергій Курченко, більшість професіональних журналістів пішли, а лишилися ті, хто готовий працювати за гроші, які не пахнуть. Репутація зіграла ключову роль.

— Але ж у них був потужний IT-складник: Bigmir, «Кореспондент», I.UA й інші онлайн-продукти.

— Ви сьогодні співвласник «Інформатора»?

 — Так, я там як інвестор. Є керівний партнер — Сергій Шишкін.

— Він у Дніпрі живе зараз? 

— Він у Дніпрі, так. А ми ж самі з колгоспу під назвою Дніпро. Ми любимо цей колгосп.

— «Інформатор» прибутковий?

— До війни — так. Сьогодні реклама переживає найважчі часи. Головне — зберегти команду. Будівлю можна звести з нуля, а ось медіаколектив відбудувати дуже важко.

— Хоча зараз є і медіабізнеси, що себе непогано почувають. Наприклад — Forbes. У них офіційно заявлений виторг — більш як 200 млн гривень у 2024-му. 

Forbes — це фантастичне ім’я, яке знають у всьому світі. Але, чесно кажучи, «Інформатор» не сильно менший за Forbes.

— А який у вас був виторг торік?

— Думаю, це краще уточнити в Сергія, він скаже точніше. Але якщо брати до уваги всі наші платформи й усі джерела доходу, то суми дуже співмірні з Forbes. Не хочу називати точну цифру.

— Це сотні мільйонів гривень чи десятки мільйонів гривень?

— Ну, давайте так: дві сотні та сотні, це звучить по-різному, але порядок такий. Але Forbes — це бренд. Це ім’я, це багато реклами. Усе зовсім по-іншому. Коли ще був UMH до «злочинної влади», я був одним із тих, хто просував ідею «притягнути» Forbes. Перший сайт Forbes робила команда i.ua.

— Це було за часів головного редактора Володимира Федоріна?

— Так, саме за Федоріна. Ми займалися технічною розробкою. Сайт тоді був дуже схожий на «Фокус», бо працював на тому ж движку.

— Тобто фактично ваша команда й створювала цей сайт?

— Так, це був такий ротаційний формат. Я добре пам’ятаю цей перший сайт Forbes.ua.

— А в які ще медіаактиви ви плануєте заходити чи інвестувати?

— В Україні — ні. За межами України — так. Багато українських команд уже міняють юрисдикції на західні. Тому що сьогодні в українській IT-сфері найкращий бізнес — це допомагати виїжджати командам, а туристичний бізнес — не моє.

— Тобто ви зараз живете не в Україні?

— Ні, живу в Україні. Просто часто літаю: от учора (інтерв’ю записувалося 5 вересня) прилетів у Дубай, завтра знову туди на день.

— Як ви так вільно пересуваєтеся туди-сюди, і ніхто вас не чіпає?

— Багатодітний батько. Рекомендую: потрібно всього мати трьох дітей віком до 18 років. Можу дати інструкцію, як це зробити. Не обов’язково від однієї жінки.

— А в які іноземні проєкти ви інвестуєте?

— Переважно у фінтех. Це може бути будь-яка успішна команда з хорошим продуктом, який потрібен ринку. Головне, щоб був стратегічний інвестор, який розуміє цей сегмент. Бажано, щоб він говорив англійською або українською.

— Чи є у вас інвестиції в російські команди?

— Ні, і не буде. Хоч там і є сильні продукти та люди, що виїхали, але я принципово не хочу.

ІНВЕСТПРИВАБЛИВІСТЬ ДНІПРА ТА СТАВЛЕННЯ ДО БІЗНЕСУ

— Цікаво, яка ваша оцінка інвестиційної привабливості Дніпра?

— Негативна. Я часто буваю в Дніпрі та Києві. У Дніпрі я живу, а в Києві, коли я в Україні, то я щотижня точно кілька днів проводжу у столиці. Але це сьогодні як два різні світи. Ну і взагалі я багато по Україні їжджу. Тому інвестпривабливість у Дніпрі — негативна. Більшість інвесторів хочуть вийти з втратами інвестицій. 

Тому що лінія фронту все ближче, тому що кількість обстрілів однаково зростає, тому що населення й купівельна спроможність населення падає. Тому що «біла кістка», молодь, прагне виїхати за будь-яку ціну.

А це ж саме те, на чому побудована країна: молоді люди, умовно кажучи, від 18 до 30 років — це найпідприємливіші, найпрацьовитіші, найменш ліниві, ті, хто рухає все вперед. Далі я вже себе вважаю стареньким. 

Що буде в Дніпрі — я погано бачу перспективи. У будь-якому випадку всі свої нові інвестиційні проєкти ми не починаємо. А в нас був достатньо великий пайплайн. Закінчуємо всі раніше розпочаті проєкти, модернізації тощо. І поки вирішили зупинитися й нічого нового не робити.

— Чому?

— Тому що, ну, страшно. Просто страшно. Причому страшно й через воєнні ризики, і через внутрішню політику. В Україні сьогодні немає ні пієтету, ні поваги до бізнесу. І це дуже поганий знак. Стосується це будь-якого бізнесу, який створює додану вартість.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете, що немає поваги до бізнесу? Як це проявляється?

— Це проявляється в тому, що система — дозвільна, правоохоронна й так далі — налаштована проти розвитку бізнесу. Ні в кого з чиновників немає KPI на те, скільки в нього відкрилося компаній, як вони ростуть, які в них показники. Уся система побудована на утиску бізнесу.

— Чому так?

— Так голосували. Ми самі ковалі свого щастя. 

— Не вважаєте, що вплив війни зіграв роль?

Війна вплинула на те, що велика влада сфокусована на війні й на міжнародному порядку денному, а вся інша влада не відчуває ніяких… Як це правильно сказати?

— Заборон? Берегів?

— Берегів, так.

Тому абсурдна ситуація. Я два роки тому у Фонду держмайна разом із товаришем купив об’єкт нерухомості. П’ять чи шість разів Фонд держмайна скасовував торги. Ми п’ять чи шість разів вигравали ці торги, потім їх скасовували. Потім ми пішли до суду. Слава богу, суд став на здорову сторону й ми пройшли з Фондом держмайна першу, другу, третю інстанцію.

— І що далі?

— І суд від імені України уклав із нами угоду купівлі-продажу. Фонд держмайна не підписує акт приймання-передачі. Ми пішли до суду, пройшли знову першу, другу, третю інстанцію. Усе виграли, тобто виграли 6 судів, до того виграли 5 чи 6 аукціонів. А Фонд держмайна досі не підписав. Міняється керівник. Хоча, по-хорошому, у стабілізованій країні хтось із Фонду держмайна мав би сидіти у в’язниці.

Уявіть, яку кількість грошей вони своїми діями витратили. Державних грошей, які ви і я заплатили як податки.

А вони їх ніколи не рахують. Вони вважають, що це гроші, які падають на них просто з неба. А те, що за цими грошима стоять люди, податки, компанії, юристи, кредити й так далі — ні.

Ніхто не розуміє, скільки коштів і сил ми витратили на юристів, два роки заморожених грошей. І жодної відповідальності немає.

— Які це проєкти зараз запускаєте?

Зараз запускаємо проєкт електричної генерації. І кількість дозволів, ліцензій усяких, які ми отримали, я про це писав в Instagram, щось більш як 25. Від деяких проєктів ми відмовилися, тому що нам сказали, ви повинні заплатити якісь великі хабарі, щоб ми дозволили вам побудувати генерацію в цьому місці.

— Це станція?

— Невеликі станції. Увесь проєкт близько 15 мегаватів. Нічого надприродного. Але справа не в цьому. Ми від двох локацій відмовилися, тому що нам кажуть: «Ви що, генерацію будете будувати? Під час війни? Та у нас цієї електроенергії — во!» Я говорю: «Ну, будуйте самі. Це ж просто».

ПРО СКАНДАЛ ЗІ ТВЕРДОПАЛИВНИМИ КОТЛАМИ Й ПОХІД У ПОЛІТИКУ

— Я читав про історію із закупівлею 22 твердопаливних котлів для шкіл у 2016 році, де вас — у статусі депутата дніпровської міськради — звинувачували нібито у змові з компаніями родичів. Це правда?

— Чистий фейк. Минуло вже вісім років. Тоді в мене був конфлікт із місцевою владою, внутрішній. Я спокійно пішов із міськради, подякував усім, попрощався — і більше туди не повертався — порога міськради більше не переступав.

— Але ж були заяви, перевірки?

— Так, мене перевірили всі можливі органи, навіть ті, які не мали на це повноважень. Нічого не знайшли, бо не було чого знаходити. Слава богу, ніхто не додумався щось сфабрикувати. Це були просто вигадки окремих людей.

І знову ж таки в Україні немає відповідальності за наклеп. Особливо з боку людей, які одержують зарплату з бюджету.

— Чому ж тоді ці звинувачення з’явилися?

— Бо комусь хотілося сенсацій. Люди люблять плітки, «бабка на лавці сказала». Але реальних підстав не було. Це все не варте й виїденого яйця.

— Ви пішли з політики. Чому? Що на це вплинуло?

— Я вважаю, що мій похід навіть у депутати, навіть у міську раду — це наймарніше, безглузде витрачання часу в моєму житті.

— Чому ви так вирішили?

— Тому що це не місце для успішних бізнесменів. Якби я міг повернутися назад, я б навіть доплатив, щоб не витрачати свій час. Я витратив майже два роки життя й досі слухаю всяку нісенітницю. Узагалі не хочу.

— Коли ви йшли в місцеву раду, були мотиви?

— Так, звісно. І сьогодні вони ще в мене в голові. Але з віком я зрозумів, що не можна бути абсолютистом і романтиком.

— Чого ви прагнули, коли йшли туди? Яка була ваша мета?

— Як будь-який молодий чоловік, мені хотілося змін. Я думав, що маю достатньо сил та енергії, щоб їх реалізувати. Потім зіткнувся з реальністю — і романтизм пройшов.

Я подумав: за що борюся? Це точно не те місце, де я хочу бути, і де буду ефективним. Політика — це мистецтво, так би мовити, словоблудство: треба говорити те, що хочуть чути виборці.

— Тобто ви більше не йшли в політику?

— Ні, ніколи. У мене кілька разів були пропозиції, навіть зараз хтось фантазує про політичний сезон в Україні. Я просто буду спостерігати через ноутбук. Це інше життя, інші правила, інші цінності. Більше ніколи.

ПРО БІЗНЕС ІЗ КРИМСЬКИМ БІЗНЕСМЕНОМ ЛЕВОМ МИРИМСЬКИМ (УЖЕ ПОКІЙНИМ) 

— Можна ще запитати про один ваш старий бізнес — «Радянське мобільне казино» — так називалася компанія. Ви там були партнером. 

 — Так, це був такий бізнес. Він давно закритий. Ця компанія реально не існує вже років вісім. Це старе онлайн-казино.

— А як ви в ньому перетнулися з Вікторією Миримською?

— Там частка була в Лева Миримського, він також був кримчанином. Це було ще до 2014 року. Частка також була в її чоловіка. Потім її чоловік помер, і вона успадкувала цю частку в компанії, якої на той момент уже не існувало. Це формально юридично, вона вступила у права спадкування.

— Тобто до 2014 року ви з Миримським мали спільний бізнес?

— Так, були я, Лев Миримський і ще двоє партнерів — усього четверо акціонерів.

— Як ви познайомилися й почали бізнес?

— Познайомився в Києві, у мене була IT-тусовка, Лев часто там бував. Він був інвестором, вклав свої гроші в бізнес.

— Ви також вкладали гроші?

— Так, але бізнес придумали двоє інших партнерів. Вони були міноритарні, шукали інвестиції. Потім вони переїхали в Америку, бізнес свій цикл закінчив десь у 2013 році.

— Це було мобільне казино?

— Так, це було мобільне казино до історичного періоду. Тоді ще не було продуманих механік, це були класичні ігри: блекджек, баккара, рулетка, генератор випадкових чисел.

Ми починали, коли це дозволялося, потім потрапили під заборони. Не було можливості отримати ліцензію й не було знань, як перевести бізнес в іншу юрисдикцію.

Дизайн був червоно-золотий, із колосками, як старий логотип «ПриватБанку». Я не відповідав за неймінг і дизайн, це не моя справа.

— А після 2014 року?

— Миримський переважно перебував у Києві, ми кілька разів спілкувалися телефоном, але спільного бізнесу вже не було.

— Як ви його запам’ятали?

— Як веселого чоловіка з гарним почуттям гумору.

ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

— Який ви зараз вважаєте основний напрям вашого бізнесу? Що приносить найбільше грошей?

— Тільки інвестиційний бізнес. Я дивлюся на бізнес не як операційний менеджер якоїсь компанії, а як на пул бізнесів, якими володію: аналізую показники, команду, напрями розвитку й вирішую, куди інвестувати найближчим часом. Водночас диверсифікую ризики, не тримаю всі яйця в одному кошику.

— Які саме бізнеси зараз приносять найбільше доходу? Металургія, телеком, медіа?

— Мій інвестиційний фонд «Фортрес» приносить найбільше грошей. 

— На яку суму ви зараз керуєте інвестиціями?

— Думаю, більше мільярда гривень.

— Що для вас зараз найбільш перспективне в Україні?

— Поки нічого. Я зупинився й чекаю появи горизонту стабільності, хоча завжди щось переглядаю.

— Як ви вважаєте, війна буде продовжуватися у 2026 році? Як це вплине на бізнес?

— Погано, як на будь-який інший бізнес.

— Що буде з бізнесом в Україні, якщо війна триватиме ще рік-два?

— Бізнес стане лише гіршим. Людей — менше, виїде — більше. І потім відігравати це все, це не навіть роки. Ще 3–4 роки такої стагнації, і ми з вами великого економічного камбека більше не побачимо.

— Чому так?

— Пропущене покоління своєчасних інвестицій.

— Отже, ми відстанемо від розвитку світу?

— Так, відставання неминуче.

— Деякі кажуть, що війна закінчиться, і прийдуть багато грошей від інвесторів, які розвиватимуть українські проєкти. Вірите в це?

— Вірю, що війна закінчиться, не вірю, що прийдуть інвестори. Це віртуальна сутність, я чую про інвесторів, які ось-ось прийдуть до України, уже 20 років.

— Тобто, думаєте, що в Україні не буде Ельдорадо після війни?

—  Ні, звісно. То чого, звідки йому взятися? Поки українському бізнесу не буде гаразд, західний не приїде.

Я багато разів про це говорив, що західні чи східні, неважливо, інвестори, вони цинічні тварюки. Вони дуже добре рахують гроші.

Усі, хто сьогодні заходить в Україну — це інвестори за високою дохідністю, умовно кажучи, у 100 річних, вони займаються фактично пограбуванням. Жоден нормальний глобальний інвестор не прийде за 15–20% річних у гривні — його з’їдять аудитори й акціонери.