Хто допомагає керівникам в IT-компаніях не поїхати дахом на дистанційці? Хто будить зранку на роботу, загріває в холодну пору, змушує відірватися від ноутбука та прогулятися? Так, чотирилапі хвостаті друзі не тільки дарують радість, а й дисциплінують уже й без того дисциплінованих господарів.
Хто допомагає керівникам в IT-компаніях не поїхати дахом на дистанційці? Хто будить зранку на роботу, загріває в холодну пору, змушує відірватися від ноутбука та прогулятися? Так, чотирилапі хвостаті друзі не тільки дарують радість, а й дисциплінують уже й без того дисциплінованих господарів.
dev.ua в межах партнерської рубрики PetTech з українським виробником харчування для котів і собак Kormotech розповідає, які домашні тварини наповнюють життя керівників українських IT-компаній. Відверті історії від топів EPAM, Ciklum, Railsware, Techiia, ZONE3000 та інших.
У мене двоє котиків. Старший Мурзик — чорний 13-річний кіт породи «дворянин». Молодша — 1,5-річна кішечка Насіба породи мейн-кун (забарвлення — блакитний солід). Мурзик — вуличний кіт, він сам до нас приблудився. Утім, за 13 років із нами він одомашнився, від’ївся та відігрівся. За характером він дуже соціальний, веселий, комунікабельний, розумний і все розуміє. Якщо йому щось потрібно, він може підійти та штовхнути лапкою, щоб на нього звернули увагу. Мурзик — дуже егоїстичний, оскільки більшу частину свого життя він прожив один. Тому коли з’явилася Насіба, у котів почалися конфлікти. У Мурзика розвинувся комплекс «повалення з трону», він страшно ревнує та періодично дає ляпаса Насібі.
Поява Насіби стала сюрпризом для мого чоловіка та Мурзика. Її фото я побачила в групі заводчиків у соцмережах, кішку тривалий час ніхто не забирав. У той самий день я поїхала за нею і, побачивши, одразу закохалася. Так вона потрапила в наше життя. Насіба — неймовірно людяна, розумна, з харизмою та комунікабельна. Відповідає, якщо ставиш їй запитання. На мордочці вміє відігравати чималу кількість емоцій. Вона не така привітна до всіх людей, як Мурзик, — придивляється й сама вирішує, підходити їй до людини чи ні. Намагається по-своєму знаходити контакт із Мурзиком і «домовлятися». Хочу сказати, що без котиків було б дуже нудно. Вони вносять жвавість у наше життя й додають багато позитивних і добрих емоцій, виявляють співчуття, коли його не вистачає.
Кажуть, що коти звикають до будинку, а не до людей. На щастя, не можу з цим погодитися, тому що ці двоє шалено сумують, якщо ми з чоловіком їдемо кудись, і ображаються після приїзду. Особливо Насіба дуже чутливо реагує на нашу відсутність.
У нашій родині завжди жили улюбленці, довгий час це були породисті коти — спочатку британської породи, згодом шотландської. Обидва своєю поведінкою сформували в нас уявлення, ніби нормально, коли коти ставляться до господарів зверхньо, усіма вчинками демонструючи свою зневагу. Але на початку 2022 року в нашому житті з’явилася зовсім не аристократична кішка Чіза — її тимчасово передав син, коли в лютому долучився до лав ЗСУ. Свого часу він обрав її на акції з адопції безпритульних тварин під час прогулянки в «Фельдман ЕкоПарк» у Харкові. Неочікувано Чіза змінила наше уявлення про котів удома. Разом із нами вона евакуйовувалася з-під обстрілів, мандрувала від шелтера до шелтера, розділяла труднощі релокації та радість повернення додому.
З того часу ми не уявляємо життя родини без Чізи. Уже попереджаємо сина, що йде до того, що вона лишиться в своєму новому домі. Син, бачачи умови, які ми для неї створюємо, її реакції, також сумнівається в її поверненні.
Чіза дуже тактильна, завжди прагне пригорнутися, зачепити лапою, хвостиком, тримати контакт і не відпускати з виду надовго. Навіть під час робочих мітингів тримається десь неподалік — у неї є своє місце біля монітора. Чіза уважно слухає, вона в курсі всіх планів в EPAMUniversity.
Відверто кажучи, ніяких особливих переваг у наявності улюбленця немає. Але водночас кішка — це відрада, яка змушує посміхатися, навіть коли справи йдуть не за планом.
Я давно мріяла про левретку, маленького італійського хорта. Але напружений робочий графік не дозволяв завести тваринку — левретки дуже орієнтовані на людину, їм важко залишатися на весь робочий день вдома самим, особливо в дитячому віці. Тому коли пандемія сягнула свого піку, а віддалена робота стала нормою, я вирішила, що це сигнал
— варто реалізувати свою мрію. Марсель (так звуть собаку) мав летіти до Лондона, але через складнощі транспортного сполучення в той час залишився в Україні. І в чотиримісячному віці потрапив до мене.
Левретки дуже гнучкі й зазвичай копіюють власників у своїй поведінці: зі спортсменом вони будуть бігати, з любителем серіалів — насолоджуватися лежанням на дивані. Для мене щоденні прогулянки з ним — чудова нагода вранці налаштуватися на робочий день, а ввечері — переключитися на відпочинок. Крім того, він дуже не схвалює роботу у вечірні години: буде вперто сидіти поруч та ображено бурчати, змушуючи відкласти лептоп.
Собаки цієї породи потребують багато любові й уваги, тому на робочих дзвінках він часто спить у мене на колінах, а в будь-який інший час усіляко намагається тримати мене в полі зору. Це джерело окситоцину та позитивних емоцій за будь-яких обставин.
Коти, як відомо, гуляють самі по собі, й іноді вони зʼявляються в твоєму житті, коли ти геть цього не очікуєш. Так трапилося і з нами. З одного боку, у нас троє дітей, які завжди хотіли мати тварин удома. З іншого — ми давно мешкаємо у Кракові, де відкрили офіс Railsware в середині 2010-х, і звідки багато подорожуємо. Тож не хотілося постійно шукати перетримку
для улюбленців.
Утім, 24 лютого змусило виїжджати з України не лише жінок і дітей, але й котів. Мама моєї колеги приїхала до нас разом із своєю кішкою Алісою. І так склалося, що мама вирушила далі на захід, тоді як ця руда бестія лишилася з нами. Схоже, скіл котячого нетворкінгу в неї доволі прокачаний, бо одного дня вона просто привела за собою не менш рудого
хлопця, який також вирішив стати частиною нашої родини. З прізвиськом довго не думали — Рудий, та й Рудий.
І кіт, і кішка в нас цілком вільні та спокійно гуляють вулицею й повертаються додому. Як виявилося згодом, Рудий теж розуміється на нетворкінгу. У Facebook-спільноті нашого району почали зʼявлятися історії про загадкового кота, який заходив «погостювати» до різних осель. Нарешті хтось виклав світлину, де кіт-інкогніто спав на чужому дивані.
Виявилося, що це наш Рудий. А на огляді у ветеринара ми зʼясували, що кіт чипований. Зателефонували його формальному власнику, але той просто махнув рукою та сказав, щоби Рудий лишався в нас. Але ми вирішили зайвий раз не ризикувати та покликали на допомогу технології. Тому
тепер і в Аліси, і в Рудого є свій AirTag — і ми спокійні, що вони не загубляться й не втраплять у халепу. Та й зрештою, хто ж тоді буде вриватися посеред онлайн-мітингу, щоб похизуватися перед камерою?
Історія його появи заснована на трагічних подіях. Я завжди була dog person, але особлива любов у мене була до маленьких суперпухнастих собак. Тож те, що в мене буде шпіц, було вже передбачено «технічним завданням». 8 років тому в мене з’явився такий пухнастий друг, із яким ми прожили душа в душу 5 місяців, доки він не загинув за секунду від проблеми із серцем, про яку я навіть не здогадувалась. Це був такий удар, що я не могла існувати, від мене лишилась одна оболонка. Я гадала, що тема тваринки для мене закрита, бо я ніколи не зможу перенести таку трагедію ще раз. Пройшло півтора місяці, я зрозуміла, що не можу без пухнастого чуда. Так ми й зустрілися з моїм Мічі.
Він не був найкрасивішим зі всіх маленьких шпіців, яких я передивилась, але коли я взяла його на руки й отримала від нього лизь, от тоді все й було вирішено остаточно.
Скоро Мічі буде 7 років, і він максимально невгамовний, вимогливий, нетерплячий, але такий красивий, пухнастий, ніжний і люблячий! Він відчуває, коли мені погано, коли я нервую — приходить і лежить поряд.
Під час роботи з дому, особливо коли є мітинги, він приходить і робить все, щоб я звернула на нього увагу. Іноді носом перевертає ноутбук, щоб я змінила фокус уваги з людини на екрані на нього. А ще він дуже гарно розуміє, коли мітинг закінчується. На фразу «ну все» він починає гавкати та потребувати уваги тут і негайно!
Я керівник із великим стажем. Бути вимогливою, ставити та достягати цілі, ростити професіоналів своєї справи — це те, що я знаю та вмію. АЛЕ! Жодних КPI для мого пухнастика — йому можна все. Не хочу обмежувати його ні в чому, у нас не так багато часу, щоби бути разом, тож нехай його життя буде таким, яким він хоче. Отака безумовна любов, сподіваюсь, що взаємна.
У мене вест-хайленд-вайт-тер’єр на ім’я Ветра. Вона з’явилася в нашій родині в 2015 році як домашній улюбленець для дитини. Так мало бути — але як часто буває, опікується собачкою переважно тато. Але хай там як, наявність домашньої тварини позитивно впливає на дітей: вони звикають до відповідальності за них і розуміють, що треба опікуватися не лише собою та своїми бажаннями.
Ветра — це член родини, й уявити життя без неї вже неможливо. З її появою в нас удома ніколи не буває сумно: завжди треба щонайменше піти погуляти, вона може хотіти погратися вдома, й відмовити неможливо. У холодну пору собака зігріває, коли лежить поруч чи на колінках, а якщо хтось хворіє чи не в гуморі, то прийде й почне по-своєму допомагати — тварини зазвичай емпати.
У плані технологічних гаджетів для тварин ми скоріше консерватори. Ми намагалися застосувати різні гаджети для ігор або для навчання собаки, але Ветра до них не звикла. Медичні системи для тварин теж ще здебільшого на стадії розвитку й тестування, тож наша собачка живе звичайним буденним життям.
Шотландський висловухий кіт Валєра — подарунок. Мені та моїй сестрі його подарували на попередній роботі.
Коли нам його подарували, мій чоловік Рома запостив фоточку кота в Facebook із питанням, як назвати. Серед пропозицій у коментарях було «Валєра», яке зайшло всім, крім нас із сестрою. Але воно якось так органічно підійшло коту та стало кличкою. Тому тепер із нами вже 11 років живе Валєра.
Валєра вже дорослий хлопчик і ще на початку заснування Mate academy, коли хтось із команди приходив до мене в гості — знайомився з Валєрою. З тих пір уся команда Мейту обожнює його. Він наш талісман і головний happiness-менеджер на дистанційці.
Кішку Лісу я взяв у людини, яка на волонтерських засадах допомагає котикам, рятує, лікує їх і дає в хороші руки. Зі мною навіть провели мініспівбесіду, щоб переконатися, чи можна довірити її мені. Щоправда, за результатом мені підібрали інше кошеня за характером, але коли я приїхав забирати, то призначеного мені вухастика повезли в клініку. На місці були два інших кошеняти, і Ліса, маленький клубочок милоти, пішла до мене. Не просто так кажуть, що не ти обираєш кота, а кіт — тебе.
Не уявляю, як я жив раніше без кота. З понеділка до п’ятниці Ліса будить на роботу, завжди зустрічає. Кожного дня відбувається щось нове: то нові викрутаси, то навчиться чогось нового.
Ліса дуже розумна, розрізняє, який у тебе настрій — підійти помуркати чи почати носитися по всій хаті — вона краще знає, що потрібно.
Перша моя улюблениця — кішка Зара, якій зараз уже 16 років, вона старша за мою доньку. Коли ми виїжджали з України, то розуміли, що дорогу їй буде важко перенести, тому залишили її в родичів друзів.
Другим з’явився пес. Моїй доньці тоді було вісім років, і вона, як багато дітей, дуже хотіла собачку. Я мала з нею серйозну розмову, що собака — це велика відповідальність, і донька пообіцяла, що все буде робити. Породу я вибирала сама. Спочатку зупинилась на добермані-пінчері, але після того, як він у перший же тиждень погриз усі меблі в нашій квартирі, я віддала його своїй знайомій. Потім почитала, що папільони — дуже розумні. Так і купила Йожика. Нині йому вже близько восьми років.
Коли Зарі виповнилось років 12, у неї сильно змінився режим: майже завжди вона спала. Мені захотілося додати в оселю активну кішку. Вивчала породи й зупинилась на орієнталах — по-перше, вони худі, жилисті та граціозні, по-друге, як я вичитала, балакучі.
Я знайшла заводчицю орієнталів в Одесі. Це якраз був період карантинів, вона показувала мені кошенят по відео. Я побачила кількох малюків, але жоден не викликав бажання його взяти додому. І тут серед них виліз один уже досить великий кіт такого дикого «болотяного» кольору, який мені завжди подобався. Виявилось, що він мав летіти за кордон, але якраз був перший ковідний період, кіт залишився на перетримку, а потім від нього відмовились. Йому тоді було 11 місяців. Хтось відмовився — а я взяла. Так до нас приєднався Бібо. Зараз йому три роки.
Домашні улюбленці в наших умовах — це передусім емоції, а не охорона оселі чи ловля мишей. З Бібо постійно якісь пригоди, він любить робити дрібну кумедну шкоду, кіт із характером. Йожик, навпаки, дуже спокійний і дружній, справжній компаньон — і погуляти, і в гості до друзів сходити, бо його дуже люблять діти. Є, звісно, очевидна користь. З обома тваринами багато клопоту: купати, вичісувати, гуляти, чистити вуха. І для моєї доньки це постійний тренінг відповідальності та турботи про іншого — із самого дитинства. Гаджетами та технологіями для улюбленців ми не користуємось — годуємо, граємо, гуляємо вручну.
Test
Test
Test