Шість років тому старший науковий співробітник КНУ імені Тараса Шевченка Сергій Піпко взявся за розвиток шкільних та студентських ракетних програм у Києві. Не знайшовши реальної підтримки, на власні кошти організував ракетобудівну майстерню в квартирі.
Шість років тому старший науковий співробітник КНУ імені Тараса Шевченка Сергій Піпко взявся за розвиток шкільних та студентських ракетних програм у Києві. Не знайшовши реальної підтримки, на власні кошти організував ракетобудівну майстерню в квартирі.
«Я обожнюю ракети і готовий займатися ними у будь-якій формі, — каже вчений в інтерв’ю УП — На весь Київ аж один ракетомодельний гурток. Можу допомогти всім, хто хоче організувати, вести подібний гурток, матеріалами, екземплярами, всім необхідним».
Шість років тому він вирішив спробувати в Києві зробити, як у Штатах та Європі, де майже в кожному університеті є ракетна програма. Почав агітувати різних людей. Вийшло в НАУ, бо на той час головою ради молодих вчених була Ксенія Семенова, яка допомогла організувати студентів.
Сергій називав це «студентським конструкторським бюро експериментального ракетобудування» (проєкт NAURocket). Але акетобудівникам нічого не давали: ані грошей, ані приміщення, ані обладнання. Тому Піпкл зробив майстерню у власній квартирі.
Поки не розпочалася пандемія, винахідникам вдалося презентувати свої ракети на п’яти — шести виставках на рік: Innovation Market, IT-Forum та інших. «Нас скрізь кликали, а ми стояли з плакатами „НАУ будує ракети. Приходьте до НАУ“. Але потім в університеті змінився ректор, і нас звідти вигнали. Я так і не зрозумів чому», — згадує вчений.
Після цього Сергій пішов до КПІ, де є цілий факультет — Інститут аерокосмічних технологій! " Директору все сподобалося, нам щось пообіцяли. Але вже три роки нічого особливого там не відбувається, і ми продовжували працювати у мене в квартирі», — ділиться ініціатор.
Найбільше розчарування Сергія — профільні спеціалісти, викладачі університетів не хочуть брати участь у студентських ракетних програмах. «Що в НАУ, що в КПІ — абсолютний нуль. Кажуть: «Круто, самі займайтеся, тільки нас не чіпайте», — ділиться Піпко.
Хімію та ракети Сергій полюбив з дитинства. Закінчив хімфак університету Шевченка, працював в Інституті органічної хімії. Захистив дисертацію, потім перейшов назад, на свій рідний факультет, де працює старшим науковим співробітником, проводить дослідження.
Коли з’явився доступ до сайтів американських любителів, Сергій спроєктував свій перший двигун, зробив стенд для виміру тяги. То був двигун на карамельному паливі.
«Перша моя ракета, що реально полетіла, була у школі — піднялася на висоту приблизно дев’ятиповерхового будинку. Але двигун був не мій. Власний я змайстрував вже студентом на димному пороху, напресованому в мисливську гільзу — все як належить», — каже Сергій.
Димний порох — небезпечний та не дуже зручний. Десь наприкінці 1940-х у Штатах ракетолюбителі почали робити суміш із порошкового цукру, цукрової пудри та селітри, подрібненого нітрату калію. Усе це перемішували і пресували в картонні трубки — виходили двигуни.
Але все, що пресується — незручно. Завжди виходить різна якість палива, і великий двигун пресуванням не зробиш. Для цього потрібні вже далеко не аматорські преси.
Потім американець Білл Колберн додумався покласти цю суміш на сковорідку й залити її у форму — вийшла монолітна паливна шашка. Таке паливо назвали «карамельним». Воно стало одним із найпопулярніших серед любителів.
Пізніше замість цукру стали брати, наприклад, глюкозу, фруктозу чи сорбіт — дешеву речовину, замінник цукру для діабетиків. Зараз переважно використовують сорбіт, який вільно продається в аптеках.
«Карамельне паливо, напевно, найдоступніше та найбезпечніше у виготовленні та використанні. Воно не спалахне від простої іскри, як, скажімо, димний порох», — каже Сергій.
У промисловому паливі для ракет є інший окислювач. У карамельному — нітрат калію. При розпаді він дає кисень, у якому горить пальне — цукор, наприклад. На промисловому окислювач — перхлорат амонію. І найчастіше для підвищення температури горіння додають алюміній.
Все це «склеюється», скажімо, поліуретаном. Тобто якимось полімером. Потім замішується, виходить таке собі «тісто», з якого роблять шашку.
Наша «Вільха» чи ракети від HIMARS, Patriot працюють саме на такому паливі. А в кожному з бічних прискорювачів космічного шатлу його по 500 тонн.
Шість років тому київські школярі самі спроєктували двигун, на якому ракета піднялася десь на 200 метрів. Вони знайшли сайт Сергія, почитали та зробили. Розрахували, замовили роботу в токаря. Самостійно мішали карамельне паливо. «Я їм потім лише трохи допоміг скоригувати деякі речі», — каже Піпко.
Сама ракета зроблена з пластикової труби. У носовій частині висотомір, який подає сигнал викиду парашута. Для нього це досягнення, напевно, важливіше, ніж якісь інші серйозні речі. «Тому що це справжня робота школярів, навіть не студентів», — пояснює Сергій.
Пізніше в студентському конструкторському бюро під керівницство м Сергія юні винахідники зробили вже значно масштабнішу копію того двигуна. Теж твердопаливного. Випробували його двічі, працював чудово, але ракету не встигли зробити.
Потім був так званий гібридний двигун, а також його збільшений варіант із баком на два з половиною літри. Комбінований двигун, спроєктований і виготовлений студентом Олександром Гуриновичем «Специфіка гібридного двигуна така: один компонент у ньому рідкий, а інший твердий. Найчастіше рідкий — це окислювач. Наприклад, рідкий кисень, азотна кислота, перекис водню», — каж Піпко. А твердий — якесь пальне. Зазвичай гума, пластик. Хоча може бути все, що горить: шматок дерева, вугілля.
«У нашій майстерні студенти зробили і складний, рідинний двигун. З цікавих екземплярів ми також маємо ракету, яку готували для польоту на п’ять кілометрів, з твердопаливним двигуном. Його ми зробили окремо від студентів, а хлопці займалися складною електронікою. Там є акселерометри, гіроскопи, висотоміри, магнітометри, визначення моменту викиду одного і другого парашута. Плюс GPS-маяк, який протягом усього польоту раз на секунду передає координати», — гордо ділиться вчений.
Нині в Україні немає механізмів для легального запуску аматорських ракет, каже Піпко. Наприклад, у кожному Штаті є клуби, в яких тисячі людей. На рік там запускають десятки тисяч любительских ракет.
«У Штатах у магазинах для ракетників вільно продається перхлорат амонію, правильний алюміній і поліуретан, на якому працюють двигуни військових ракет. Є курси, де можна всьому навчитися. А ще — спеціальні полігони. Ти знаєш, куди дзвонити: «Алло, наш клуб через тиждень запустить ракету на 10 або 20 кілометрів». І на тому кінці вам скажуть: «Добре, ми закриємо небо в такий проміжок часу»., — каже він.
Декілька років тому вчений знайшов досить велике поле далеко за містом, де нікого і нічого немає. Запускали ракети з таким розрахунком: навіть якщо полетить не вгору, а убік на свою теоретично максимальну дальність, то не вийде за межі цього поля.
«Нам завжди доводилося обмежувати висоту польоту максимум кілометром. Ми дотримувалися всіх розумних правил, тому ніколи інцидентів не було», — розповідає Сергій.
Чому в Україні така ситуація з ракетобудуванням загалом? «Не було державної політики та зацікавленості. Може, зараз вона є, не знаю…», — сумно каже вчений.
Усі попередні роки, за його словами, українці роззброювалися, грабували державні підприємства, просто «пилили бабки».
«Якщо говорити про ракетобудування, то я поки не бачу перспектив в Україні для молодих. І як це виправити, не знаю. Я — не державний діяч. Адекватний школяр, студент хоче вчити те, на чому можна заробити. Тому всі пішли в програмісти, а не в конструктори. Але хтось мусить і гайки крутити, розумієте?», — каже він.
Одними програмістами країна не проживе, впевнений вчений. «Україні потрібні свої ракети та ракетники», — резюмує він.
