Андрій Хветкевич — український інтернет-бізнесмен, який уже 10 років керує своєю компанією NIC.UA з США. Щоправда, в Україну він інколи навідувався. Наприклад, щоб взяти участь в шоу «Холостячка» зі Златою Огневич. Андрій дійшов майже до кінця, важко пережив втрату Злати, але натомість чітко зрозумів, що хоче будувати відносини з іншою людиною.
Андрій Хветкевич — український інтернет-бізнесмен, який уже 10 років керує своєю компанією NIC.UA з США. Щоправда, в Україну він інколи навідувався. Наприклад, щоб взяти участь в шоу «Холостячка» зі Златою Огневич. Андрій дійшов майже до кінця, важко пережив втрату Злати, але натомість чітко зрозумів, що хоче будувати відносини з іншою людиною.
Андрій також розповів про ставлення до українців в США, а також про досвід роботи з росіянами, яким він свого часу продав свою першу компанію host.com.ua. Підхід росіян до людей у бізнесі виявився набагато жорсткішим, ніж в Україні. І Хветкевич запам’ятав назавжди, що «хороших русских» не буває.
Дуже цікавий окремий блок розмови — чому українцям так важко відкрити бізнес в США. Виявилося, тут є багато непростих моментов.
В Україну Андрій зараз не ризикує приїжджати, бо є дуже велика ймовірність, що його потім не випустять з країни. Він військовозобов’язаний — молодший офіцер запасу, артилерист. «Але мій дім уже багато років не там», — підкреслює Хветкевич.
ПРО ТЕ, ЯК КЕРУВАТИ УКРАЇНСЬКИМ БІЗНЕСОМ ЗІ ШТАТІВ
— Наскільки я знаю, ти давно живеш в Америці, але твоя компанія NIC.UA працює в Україні. Наскільки складно керувати компанією віддалено?
— Я почав подорожувати та керувати компанією віддалено десь 10 років тому. Спочатку просто поїхав на зиму до Таїланду — на три місяці щось таке. І почав експериментувати, як керувати компанією, перебуваючи не в Україні. І виявив, що це не так складно, якщо всі процеси налагоджені. Основна проблема — зрозуміти, що відбувається в компанії в онлайні.
Якщо я в офісі, я можу чути, про що співробітники спілкуються, що роблять і так далі. А коли я десь далеко, то треба зрозуміти, як зробити так, щоб я зрозумів, про що спілкуються співробітники.
Ми зробили групові чати для кожного відділу, для кожного підрозділу компанії. І є правила компанії, що кожен відділ, кожен підрозділ повинні спілкуватися тільки в тих чатах, де знаходиться топ-менеджер або супервайзер. Наприклад, це міг бути я чи мій брат.
Ми навіть не спілкуємося в тому чаті, але бачимо, про що спілкуються співробітники. І ми бачимо, що процес йде, що все добре. А якщо помічаємо, що в чаті немає жодних повідомлень, то це — червоний прапор. Щось йде не так. Можливо, люди перейшли до приватних чатів, і ми не знаємо, що відбувається з цим підрозділом.
У нас в компанії встановлено, що спілкування в чаті по роботі, в якому немає супервайзера, це — порушення правил компанії. І все.
Я почав це практикувати більше 10 років тому, і переїхав до США вже майже 7 років тому. Я зрозумів, що я не маю бути в офісі. І коли почався ковид, ми відразу сказали всім співробітникам працювати вдома. Тобто, наше перемикання офіс — будинок пройшло за один день. І ми не мали жодних проблем взагалі.
— А де у вас зараз знаходиться офіс?
— У нас два офіси: один у Дніпрі, інший у Києві.
— Скільки всього людей зараз працює в Україні?
— Загалом у компанії зараз на постійній роботі 15 людей, і за кордоном — ще 3.
— А як почувається в Україні бізнес? Наскільки зараз важко?
— 15–20% не продовжують домени, але нові клієнти також реєструються. Менше, ніж до початку війни, але реєструються. Тому я дивлюся на це позитивно, хоч і бачу спад.
— Де саме ти живеш в Америці?
— Я жив у різних частинах Америки, зараз я живу у Х’юстоні. Я переїхав із Майамі вже більше року тому.
ПРО ТЕ, ЧОМУ УКРАЇНЦЯМ ВАЖКО ВІДКРИТИ ВЛАСНУ СПРАВУ В США
— А в Америці не планував відкрити бізнес?
— Я мав кілька спроб відкрити бізнес, але нічого не спрацювало. Тому що я на той момент не зрозумів, як тут все працює. Українці, які тут зараз живуть, також мають такі проблеми. Бо бізнес в Америці дуже відрізняється від українських реалій.
Навіть просто сплатити рахунок у банку — це велика проблема. Ти можеш от так просто зайти у Privat24, ввести там номер рахунка, номер інвойсу і все.
Тут досі є відправки чека поштою. Лише цього року ФРС планує запустити систему, яка дозволить надсилати платежі так само, як і в Україні.
Америка багато років використовувала систему чеків. Тобто навіть платити зарплату через чек поштою, платити контрагентам через чек поштою було нормою. Це дуже довго, дуже неефективно. Так, є wire-трансфери (в Україні wire використовується лише для міжнародних переказів).
Але вони коштують грошей: 5 доларів, 10 доларів, 30 доларів за один трансфер. Є ще спеціальна система, де є електронні чеки. Але ця система за дефолтом закрита для бізнесу. Тобі потрібно подати заявку, щоб тебе зааппрувили.
Дуже складно нашим українцям зрозуміти цю систему. Американці живуть у цьому багато років, і для них це нормально.
В Америці всі знають, що якщо ти сплатив якийсь налог неправильно, то можеш сісти у в’язницю. Тут немає жодних варіантів. Усі розуміють, що система правосуддя працює дуже ефективно та жорстко. Тому немає сенсу підробляти документи або відправити в податкову якісь фейкові дані. Відкупитися також неможливо.
— Тобто ти так і не наважився відкрити там бізнес?
— Зараз ми відкриваємо компанію у США, яка також займається реєстрацією доменних імен. NIC.UA інвестує у цю компанію своїм софтом, своїми знаннями.
Я останній місяць намагаюся зрозуміти, як правильно розраховувати налоги в новій компанії, яка надаватиме послуги реєстрації доменних імен. Це дуже цікава система, бо вона дуже відрізняється від України також. В Америці послуги не обкладаються податком, якщо говорити про національний рівень. Але кожен штат має свої правила. Кожен штат має власний податок з продажу.
Наприклад, 4 чи 5 штатів все ж таки обкладають податком послуги. Наприклад, Гаваї. На Гаваях є кілька островів, і там ще є додаткові податки, в залежності від адреси. Тобто 4% — це базовий податок. А якщо це клієнт із Гонолулу, то там ще плюс 0,5%.
Навіть CPA (бухгалтер), з яким я мав зустріч, одразу не зміг відповісти, як нараховувати податок з продажу на доменні імена, він взяв таймаут на 2 тижні, щоб зробити дослідження. Але я знайшов сервіс, який рахує податки в США в залежності від місця, знаходження клієнта та території обслуговування компанії, який розуміє для яких товарів/послуг який податок нараховувати, та він працює через API. Ми його імплементуємо вже найближчими тижнями.
— Як буде називатися компанія — Nic.us?
— Ні, назву поки не анонсуватиму, тому що ми ще не в продакшені. Але, я думаю, що ми запустимося у вересні.
ПРО УЧАСТЬ В ШОУ «ХОЛОСТЯЧКА»
— Ти брав участь у українському шоу «Холостячка» із Златою Огневич. Чи зросла популярність твого сервісу після шоу в Україні?
— Ну, я скажу, що моя популярність може і збільшилася. Бо якщо я знаходжусь десь, де є українці, вони мене впізнають. І це круто. Але для бізнесу я не можу сказати, що це дало якийсь буст. Хоча може й дало, але це дуже важко дослідити.
— А заробляти як блогер в «Інсті» ти пробував?
— Так, в «Інстаграмі» я маю один мільйон підписників, і рекламодавцям це подобається. Але я беру далеко не всю рекламу, працюю дуже вибірково.
— А розкажи історію, як ти взагалі погодився на українське шоу?
— Я отримав запрошення від телеканалу, і на той момент я дуже активно займався фридайвингом. Пірнав майже 100 метрів під воду, і телеканалу це дуже сподобалося, бо це було щось неймовірне, з їхнього погляду.
Мене запросили на проєкт, і розповіли, хто буде, що буде, як буде. На той момент я тільки один раз мав такий досвід: був якось у Шустера, коли у нас виносили сервери СБУ. І коли я давав коментари на цьому шоу, я не знав, як поводитися, був дуже скований, було дуже складно.
Але після проєкту на СТБ я почуваюся перед камерами набагато простіше, набагато вільніше, у мене з’явилося багато друзів з шоу.
— Як тебе знайшов СТБ?
— В «Інстаграмі» мені написали.
— А ти отримав якийсь гонорар?
— За законом, телеканал повинен усім учасникам шоу платити мінімальну суму, яка достатньо, щоб купити їжу і так далі. Тобто виплати були всім без винятку, бо це за законом так треба робити. Але це дуже маленька сума, яку ми просто витрачали з хлопцями у магазині на купівлю продуктів, які ми їли протягом тижня.
— А скільки ти там пробув, у цьому будинку, де знімали шоу?
— Майже до кінця шоу. Кожен епізод знімається 1 тиждень. Всього 12 епізодів. А я залишив проект на 10 тиждень.
— Ого, тобто 2,5 місяці, ти там пробув?
— Ну десь так.
— Я дивився це шоу і в мене завжди було питання, чи це реальна історія про кохання, чи це просто проєкт на телебаченні?
— Я можу сказати так, що там немає сценарію. Все йде як іде.
Є міні-сценарії для побачень. Якщо телеканал має класні локації, то треба забукати ці локації заздалегідь. І це може бути за змістом спільна ідея якогось хлопця та телеканалу.
Але що там відбуватиметься, то залежить від учасника, а не від каналу.
— Хочу запитати про почуття учасників: чи це правда боротьба між чоловіками за жінку, чи це просто так, заради шоу, щоб на каналі побути деякий час?
— Якщо чесно дивитися на все це, то спочатку всі приходять за популярністю. Але протягом перших епізодів ти по-іншому ставишся до ситуації, бо ти повністю занурюєшся у цей процес. І почуття до Злати у всіх були. Вони з’явилися, може, не в першому епізоді. Але на третьому, четвертому, п’ятому вже були емоції, вже були закохані хлопці і так далі.
— Як воно врешті — бути учасником такого шоу?
— Це американське шоу з заздалегідь визначеними принципами та правилами. Наприклад, там є такий момент, що ти в цьому шоу не маєш права використовувати телефони, ноутбуки тощо. Закривається доступ до світу. І ти повністю занурюєшся у цей процес, ти повністю у цьому шоу. Ти варишся в цьому, ти не відволікаєшся через дзвінки, СМС від колишніх і таке інше.
І ти маєш фокус: «Ось ми тут, я мушу перемогти. Ось Злата, я найкращий для Злати». Все дуже просто.
І тільки завдяки тому, що всі ізольовані, всі емоції виникають гарантовано. Ніхто із нас не був актором. Було кілька учасників, які професійні актори, але вони залишили шоу на перших епізодах.
Залишаються у проєкті лише ті хлопці, які насправді показують свої емоції, показують свої почуття до Злати. І вона сама вирішувала, кого відправити додому, бо насамперед це для неї важливо.
І якщо вона бачила, що хлопцю пофіг, то відправила додому відразу.
— Слухай, а як ти пережив це, коли вона тобі сказала «ні»?
— Якщо ти подивишся 10 епізод, то побачиш, що я навіть плакав на камеру.
— Бачив, так.
— Тобто емоційно це було важко, це була серйозна відмова. Але протягом наступних пару тижнів я повністю прийшов до тями і зрозумів, що все добре, нічого поганого не сталося. І мій колишній, коли я залишив проект, почав писати мені і питати, чому я не відповідаю.
Він приїхав до Києва. Так я поновив попередні стосунки. Таким чином шоу мені справді допомогло відновити стосунки, які були до шоу.
— Тобто це якось тобі натякнуло на те, що в тебе були хороші стосунки до цього, як я розумію?
— Ну, певною мірою так. Але також і Феліпе (партнер — ред.) зрозумів, що він не може бути без мене. І він за цей час зрозумів, що це (розставання) була помилка, і вибачився. Шоу допомогло зрозуміти, що те, що ми мали, це дуже цінно.
— А у вас із Феліпе спільний бізнес?
— Ні, він працює в корпорації, він не має бізнесу.
ЯК СТАВЛЯТЬСЯ ДО УКРАЇНЦІВ В АМЕРИЦІ
— Коли ти бачиш українців в Америці, як у них там життя складається?
— Як тобі сказати, українці в Америці, на жаль, поводяться, як правило, дуже погано. Спочатку (в 2022) була підтримка, спочатку все було добре. Але потім деякі українці почали вимагати допомогу, поводити себе неадекватно, навіть у фондах, які допомагали безпосередньо, вони просто вимагали.
І також українці, які сюди приїхали, не вміють працювати, на жаль. Це мені нагадує ситуацію, коли в Україні я виставляю вакансію, і мені надсилають резюме, зовсім нерелевантне для роботи.
Я запитую, чому ви хочете бути з нами: я планую призначити співбесіду, але я не розумію, чому ви обрали нашу компанію. А у відповідь отримую: «А ви що, не можете прочитати моє резюме?»
Таке дуже часто траплялося в Україні. І ось зараз в Америці подібна ситуація. Люди приходять на роботу, вони не можуть нічого пояснити, вони не можуть себе продати і вони ображені, що їм роботу не дають. Коли навіть у групах у «Фейсбуці» пропонують роботу мігрантам, дехто погоджується і просто не приходить.
А в Америці культура роботи зовсім інша. Ти мусиш себе презентувати, ти мусиш себе продати. Без цього ніхто тебе не візьме на роботу, навіть вантажником. В Україні наші люди чомусь думають, що всі їм винні в чомусь. Держава винна у допомозі, Євросоюз — винний, Америка — винна… Компанія, яка хоче мене прийняти на роботу, повинна проаналізувати мене, а не я сам повинен показувати себе.
Це дуже погане обличчя України для Америки і взагалі для світу.
В Америці люди, з якими я працюю, завжди намагаються показати, чому вони краще, чому вони хочуть цю позицію, що вони дадуть компанії, чому компанія саме цього співробітника повинна взяти на роботу.
Я дуже сподіваюся, що українці зрозуміють, що треба думати трохи інакше. Потрібно насамперед розраховувати на себе, а вже в другу чергу на державу, на компанію, на Європу, на Америку тощо.
— А як американці ставляться до українців і до війни з рф, яка тут відбувається?
— У 2022 році всі підтримували Україну. Це було дуже круто. Я навіть зареєстрував благодійний фонд в Америці за три місяці, який зазвичай можна зареєструвати в Америці за два роки.
Я подавав додаткові документи, що це є благодійний фонд для України, і нас зареєстрували без запитань.
Але, на жаль, те, що бачить світ із України, не завжди те, що світ хоче бачити. І цю тему розкручують прихильники Трампа. Вони використовують слогани на кшталт «США — дойна корова, яку Україна використовує для війни» у своїх передвиборчих кампаніях. І вони прямо говорять, що якби був Трамп, то війна закінчилася б за два дні.
Республіканець каже: «Якщо я буду президентом, то спитаю, чому ми маємо допомогти Україні. І я все це скасую. Я краще допомагатиму американцям».
Усе це виходить, тому що українці поводяться так, що їм весь світ винен. І це дуже погана позиція. Тому що ні Європа, ні Великобританія, ні США — це не просто постачання допомоги. Це партнери, яких потрібно поважати і дякувати настільки сильно, як ми можемо дякувати за все, що вони нам дають. Тому що вони не винні нам нічого.
І навіть якщо подивитися на всі ці меморандуми в Будапешті, там немає слова «гарантують».
І наші партнери, які зараз допомагають, вони можуть відвернуться від нас, бо ми не вдячні, бо ми не розуміємо, що їхня допомога щира. Так, вони також думають про своє майбутнє: якщо росія буде на території України, то це буде дуже близько до країн НАТО, до країн ЄС. Але це такий хитрий момент, бо насправді, якщо вони не допомагатимуть, і росія захопить Україну, то немає жодних доказів того, що Путін піде на країни НАТО.
Путін може просто отримати територію України й на цьому зупинитися, і все. Тому що це, можливо, його ціль.
ПРО РОСІЯН І СТАВЛЕННЯ ДО НИХ
— В Америці зараз живе й багато росіян. Чи підтримуєш висловлювання: хороших росіян не буває?
— Ось я це підтримую на 200%. І я перестав спілкуватися з росіянами в США, навіть із тими, з якими я дружив, бо так чи інакше я бачу підтримку якихось моментів, які проти України. І навіть якщо вони кажуть, що війна — це погано, то потім постять підтримку республіканців в «Інстаграмі», наприклад.
Таке ставлення у мене почалося до росіян ще давно, бо моя перша компанія була куплена росіянами, це був host.com.ua. Тоді ми мали дуже багато конфліктних культурних моментів. З’ясували, що культура в нас дуже різна. Росіяни просто пресували наших українських співробітників, бо вони зовсім інакше бачать бізнес, зовсім інакше бачать процеси.
В українських бізнесах у нас менеджмент зазвичай лояльний до своїх співробітників. Якщо ти зробиш помилку, тобі дають змогу виправитися. А у росіянах все не так: «Ось це херня, ось це херня, йди нахер». Ось так вони працюють.
Усе це я відчув на собі ще у 2014–2015 роках, коли ми продали компанію росії: російський менеджмент зайшов у компанію, і я був трохи шокований, але вже не зміг нічого зробити з цим.
Вони тоді просто скуповували хостинг-провайдерів в Україні, Європі, тому що вони хотіли швидко розширити бізнес. Вони змінили нашу назву на hc.ua (hc.ru — це хостинг-центр в росії).
Я повинен був працювати з проданою компанією ще 2–3 роки для того, щоб передати всі процеси. Після того, як я вийшов з цього, то подумав: «дякувати Богові, що я більше не працюю з ними», тому що це було просто жахливо.
ПРО СЛУЖБУ В АРМІЇ
— Останнє запитання. Як ти думаєш, чи колись повернешся в Україну, чи вже все?
— Я хотів повернутися в Україну, але зараз я не можу, бо є дуже велика ймовірність, що мене не випустять з України, навіть якщо я маю американський паспорт. Я його уже кілька років маю, але там, у паспорті, написано, що originally я українець. І прикордонники звертають на це увагу, можуть вимагати український паспорт.
— У тебе, до речі, яка військова спеціальність?
— Артилерія, гаубиці Д-30 і таке інше.
— Серйозно?
— Це було дуже давно, я навіть не пам’ятаю, як ці гаубиці працювали, але було.
— А ти служив у армії?
— Ні, коли я був в університеті, то була військова кафедра. І щочетверга з 8 ранку до 8 вечора протягом двох років я був на військовій кафедрі. І наскільки я пам’ятаю, я лейтенант запасу чи щось таке.
Але моє життя вже багато років не в Україні, тож я не планую повернутися найближчим часом. Після війни — так, бо я хочу побачити, як Україна розвивається, бо я люблю Україну, але мій дім уже багато років не там.
