Журналісти DOU опублікували історію айтівця-світчера, колишнього юриста, якому довелось служити в ТЦК, роздавати повістки, а зараз — займатися юридичними питаннями в Силах ППО.
dev.ua переказує історію бізнес-аналітика ЕPAM, який через повномасштабне вторгнення не встиг попрацювати в IT довго — довелося йти служити.
Журналісти DOU опублікували історію айтівця-світчера, колишнього юриста, якому довелось служити в ТЦК, роздавати повістки, а зараз — займатися юридичними питаннями в Силах ППО.
dev.ua переказує історію бізнес-аналітика ЕPAM, який через повномасштабне вторгнення не встиг попрацювати в IT довго — довелося йти служити.
Андрій — офіцер запасу, хоча в армії не служив і військову кафедру закінчив 25 років тому. Спочатку його відправили на курси підвищення кваліфікації офіцерів запасу до Національної академії сухопутних військ у Львові. Програму, яку зазвичай курсанти опановують за чотири роки, довелося пройти за місяць. Андрій учився на командира мотострілецького взводу. І під час навчання в мене загострилася хронічна хвороба. З огляду на стан здоровʼя військово-лікарська комісія рекомендувала йому служити в тилу, а далі органи розподілу особового складу відправили чоловіка в один із районних територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.
Офіційно посада чоловіка називалась «офіцер відділення рекрутингу та комплектування», але фактично він виконував обовʼязки юриста.
На початку служби Андрій займався питаннями відстрочки від мобілізації, допомагав рідним загиблих або зниклих безвісти готувати документи для отримання одноразової грошової допомоги. Але за три місяці служби, коли гостро постало питання мобілізації, увесь особовий склад залучили до сповіщення. Працівники ходили й розносили повістки.
Робочий день Андрія тривав майже 12 годин. Ранкове шикування о 8:00, вечірнє — о 19:30. Але психологічно працювати було важко, зізнається він.
Андрій розповідає: якщо людина загинула під час захисту Батьківщини або зникла безвісти, то держава виплачує грошову допомогу в сумі 15 млн грн. Оформлення всіх документів забирає в рідних зазвичай близько місяця, стільки ж займає очікування на підтвердження виплати з Києва, а юристи мають визначати, чи справді родич має право претендувати на допомогу, або, наприклад, чи справді він родич — ситуації бувають різні.
Утім, про нормований графік довелось забути, коли довелося роздавати повістки. Робочий день Андрія починався о 6-й ранку й закінчували пізно ввечері, часто — близько півночі. «Спочатку вручали повістки згідно з нашим обліком — картотеки ОР-1 (оперативний резерв 1). До неї належать військовозобов’язані, які колись уже проходили військову службу. Цей список ми відпрацьовували за абеткою й роздавали повістки за місцем проживання військовозобовʼязаних. Але ефективність такого методу була занизька, тому сьогодні співробітники ТЦК стоять на зупинках чи в магазинах», — каже він.
Як юрист Андрій зазначає, що вручати повістки в публічних місцях можна, а ось заламувати руки чи змушувати щось робити силоміць — ні. Наразі, якщо людина не хоче йти у військкомат, то змусити її це зробити практично неможливо, додає він. «Адміністративний штраф за неявку — від 3200 до 4800 гривень. Водночас притягнути людину до відповідальності можна, тільки якщо вона сама прийде у військкомат — адміністративний протокол співробітник ТЦК складає на своєму робочому місці. Це парадокс системи», — каже юрист-військовий.
Основна проблема, каже Андрій, полягає в тому, що українське мобілізаційне законодавство писали люди, які навіть уявити не могли, що це стане реальністю. Більша частина норм цього закону написана для умов мирного часу. Закон передбачає: у разі виникнення потреби 100% військових самі прийдуть у ТЦК, а наша робота полягатиме тільки в сортуванні чоловіків — придатний чи ні; підходить цей фах чи ні.
«Повертаючись до наших реалій, у березні 2022 року справді у військкомати були черги, але у квітні вони зникли, а плани мобілізації — ні. Мобілізаційний план — чіткий, кожен військком знає цифри, які призначає вище військове керівництво», — каже Андрій.
Спочатку, каже Андрій, план був роздавати 15–20 повісток щодня, але з кожним місяцем він збільшувався. «Ми з колегами вирахували воронку, і вона невтішна. Після роздачі повісток лише 3–4% чоловіків приходили до військкомату й лише 2% з них справді мобілізувались. Принаймні така статистика була півтора року тому, коли я там працював.
Єдиний, на його думку, інструмент, як вплинути на призовників, — це написати запит у поліцію, скласти й передати до поліції списки чоловіків, які не з’явилися за повісткою.
Добровольці також були, каже Андрій, але їхня кількість така мала, що не можна було розраховувати на серйозні цифри. «У мене є і сумний досвід. Якось до мене звернулися троє хлопців, медичні волонтери. Вони не були військовозобов’язаними, бо їм ще не виповнилось 27 років.
Проте вони однаково хотіли піти на фронт. Я скерував їх до фахівця, який допоміг зібрати документи, на них уже чекала бригада. Вони пішли, а кілька тижнів тому мені зателефонувала мама одного з них і сказала, що її син зник безвісти. Те, що я відчуваю зараз, я б нікому не бажав відчувати», — розповідає чоловік.
Проблема в тому, що більшість військовозобов’язаних не мешкає за місцем, яке вони повідомляли військкомату 15 років тому. Згідно із законом, у разі зміни місця проживання чоловік має за 7-денний термін повідомити про це ТЦК, але цього майже ніхто не робить. Це правило порушують масово.
Нині у ТЦК вказані адреси, за якою люди проживали ще 15–20 років тому. Мій товариш служить із першого дня, у нього навіть є орден ім. Богдана Хмельницького ІІ ступеня, але саме його прізвище я побачив у списку ухилянтів. Виявляється, він також забув повідомити про нове місце проживання: на службу пішов від ТЦК у Києві, а в Одесі, його рідному військкоматі, про це нічого не знають.
Глобально змінювати потрібно законодавство і про мобілізацію, і про військову службу. «Чоловіки не йдуть служити, бо розуміють: якщо ти служиш, то твої права не дуже захищені, а коли отримуєш поранення, то часто залишаєшся сам на сам зі своїми проблемами. Механізми на отримання допомоги від держави дуже бюрократизовані та застарілі. Це потрібно змінювати», — каже він.
Він вважає, що якщо кількість бійців у ЗСУ стане менше, то те, що трапилось у Бучі, Ірпені, Херсоні й інших містах, може повторитись в Одесі, Києві чи Івано-Франківську. «Ми можемо знайти чи відновити будь-які інші ресурси, окрім людських. Партнери нададуть нам гроші, зброю, обладнання, але вони не в змозі дати нам людей, які б виконували бойові завдання та захищали Батьківщину. Наш народ — це єдиний ресурс, а ТЦК — це інтерфейс між Збройними силами та цим ресурсом», — каже Андрій. Прикладом для наслідування він називає армію Ізраїлю, де громадяни розуміють, що служба — основна складова їхнього виживання як нації.
Люди, з якими Андрій знайомився за межами служби, іноді спочатку лякались його, адже нерідко співробітників ТЦК асоціюють із чортами. «Служба в ТЦК була моїм першим військовим досвідом. Я б назвав це лагідною військовізацією, бо розпочав службу не в окопі, а в офісі, і ночувати приходив додому», — зізнається офіцер.
