«Війна забрала в мого покоління 10 років життя». Як вчитись IT зараз та після війни 💻

«У нас усього два варіанти: лягти й вмирати або жити далі». Історія бізнес-аналітика, який тікав з Берковців та намагається знов облаштувати своє життя у Києві

Дмитро Єременко — бізнес-аналітик компанії JMIND, яка входить у TECHIIA Holding розповів свою історію про те, де його зустріла війна, як він знайшов тимчасовий прихисток у Берківцях і як потім повинен був тікати звідти до Києва. 

Залишити коментар
«У нас усього два варіанти: лягти й вмирати або жити далі». Історія бізнес-аналітика, який тікав з Берковців та намагається знов облаштувати своє життя у Києві

Дмитро Єременко — бізнес-аналітик компанії JMIND, яка входить у TECHIIA Holding розповів свою історію про те, де його зустріла війна, як він знайшов тимчасовий прихисток у Берківцях і як потім повинен був тікати звідти до Києва. 

Далі він розповідає від першої особи.

Проспати початок наступу — done

На посаду бізнес-аналітика в JMIND я влаштувався в січні минулого року і до початку війни жив досить звичайним життям: будував кар’єрні плани, гуляв з друзями, ходив у бари й зальчик. Встиг відновити подорожі після ковіду — 21 лютого повернувся до Києва з Гданську і почав продумувати червневу поїздку на музичний фестиваль Primavera в Барселоні. А вже 24 лютого всі плани було перекреслено. 

Я прокинувся о 5:30 ранку від грюкоту в двері. За ними стояв сусід, який був дуже напружений і здивований побачити мене сонного. Він випалив: «Почалось! Ми з дівчиною за годину їдемо з Києва на захід України — швидко збирайся, якщо ти з нами!» 

Сплю я міцно, тому не чув ані перших вибухів, ані сирен. Остаточно зрозумів, що почалася війна і треба щось робити, тільки після того, як прочитав новини. Заразом почув і сирени, і вибухи, і винищувачі.

Я виріс у Запоріжжі, одразу після закінчення школи переїхав навчатися в Києво-Могилянській академії на «фінансах». За майже 17 років Київ став мені рідним, і тікати з міста я не збирався. Водночас подальший розвиток подій був абсолютно непередбачуваним, тому я вирішив про всяк випадок вибратися з квартири в центрі, доки не зрозумію, чи безпечно там залишатися.

Евакуюватись у більшу небезпеку — done

Мій друг запропонував перебратися в приватний будинок на північно-західній околиці міста. Я швидко зібрав речі, приїхав на Шулявку і за півтори години пішки дістався Берківців, бо проспект Перемоги повністю стояв. У будинку був добре обладнаний підвал, де ми як-не-як розмістились разом із другом, його дівчиною і п’ятьма родичами. 

Знаходитися довгий час в одному невеликому приміщенні з такою кількістю по-різному накручених людей було доволі складно, особливо в перші дні. Кожен з нас жив у своєму ритмі. Хтось відпочивав удень, хтось вночі. Хтось постійно кудись ходив, тому спокійний сон перетворився на велику розкіш.     

Досить швидко я зрозумів, що мій переїзд був не найоптимальнішим за розташуванням. Ми знаходились поруч із Гостомелем, Бучею та Ірпенем, де на той час точилися чи не найзапекліші бої. І хоча в Берківцях було на порядок спокійніше, ніж там, окрім сирен кожен день в лісі було чутно автоматні черги, а над головою постійно неслась канонада. Навіть розуміючи, що це здебільшого працюють наші артилерія і ППО, не смикатись від гучних і раптових звуків поруч було вкрай важко. 

Кожен з нашої компанії по черзі сильно панікував, і це створювало додатковий тиск.

Щоб не з’їхати з глузду через нескінченні обстріли і шквал новин, ми намагалися долучатися до корисних занять — наприклад, готували для місцевих сил ТРО коктейлі Молотова, шукали транспорт для тих, хто виїжджав з міста, чи намагалися влаштувати людей за кордоном.

Батьки друга разом із сусідами — представниками місцевого малого і середнього бізнесу — налагодили постачання продуктів, частину яких віддавали тим самим хлопцям із ТРО. 

Десь на п’ятий день в наше дачне містечко прилетів перший снаряд у відповідь — метрах в п’ятисот від нас. Будинок, де мешкала жінка з собаками, було повністю зруйновано, а вони загинули. Як я дізнався вже в березні, подібних випадків там сталось ще як мінімум п’ять. Від побаченого всі дуже сильно напружилися і перестали нехтувати підвалом. Дівчину друга вдалося відправити на вокзал, і вона змогла виїхати з країни.

Окрім того, вибух пошкодив кабель місцевого інтернет-провайдера. Мобільний інтернет в будинку ловив украй погано, а в підвалі не працював зовсім. Телемарафон через це не вимикався 24/7: сюжети постійно повторювались і з часом зливались у нерозбірливий інформаційний шум. Ризикуючи потрапити під обстріл, ми піднімалися нагору, ловили зв’язок біля вікон, підвантажували всі новинні телеграм-канали — і спускалися назад читати. Так прожили ще тиждень.  

Нарешті повернутись додому — done

7 березня ми отримали інформацію про можливий прорив у Горенці під Пущею і вирішили швидко рятуватись. Друг з родичами і всіма тваринами вирішили їхати далі в Черкаську область. А я зрозумів, що час повернутися додому. Жодного разу не пошкодував. Порівняно з Берківцями тут було Майамі — в рази тихіше, хоча й часто чути вибухи і роботу ППО. 

Живучи під канонадою, я (хочеться вірити) трохи навчився відрізняти постріли від вибухів і вираховувати приблизну відстань до них за гучністю звуку і силою вібрації. Якщо вібрації нема, або вона незначна, вибух достатньо далеко. Найгучнішим на сьогодні був вибух на Лук’янівці. Було страшно: я просто катапультувався з ліжка й одразу хотів кудись бігти, але зрозумів, що краще лишитися вдома.  

Як перестати хвилюватися і почати працювати

Після повернення я став почуватися набагато краще. На сирени та інші звуки вже реагую не так емоційно, вдалося вийти на певний баланс. Холодний розум я вважаю чи не найголовнішим капіталом, особливо під час війни. Як на мене, пошуком і підтримкою спокою треба постійно займатися. 

Мені спокійніше не тікати. Якщо вас заспокоює перебування в укритті  — треба якнайбільше бути в укритті. Якщо вам спокійно вдома, треба по-максимуму бути вдома. Якщо спокійніше за кордоном — треба їхати, спокійніше в Україні — залишатись. Звісно, якщо є можливість, і не нехтуючи пильністю і безпекою.

Вдома з друзями

Головне — щось робити, щоб прийти до тями. Просто сидіти й панікувати — не варіант, бо це зрештою дуже емоційно виснажує тебе та оточуючих. Деякі люди вперто знаходяться в стадії заперечення і мало шукають  механізми подолання стресу. І хоч це може бути дуже важко, зараз це життєво необхідно. 

Щоб прийти до ладу, вдома я:

  • Повернувся до звичних рутин та речей, які подобаються: став вчасно їсти, достатньо спати, ходити на тренування (тренер також лишився в Києві), а за  можливості слухати музику і дивитися фільми. Те, що приносить задоволення, якось само собою заспокоює. 
  • Перестав постійно сидіти в новинах. Це з’їдає забагато часу і сильно накручує. Звісно, зовсім не читати — не варіант, бо небезпека залишається, і треба бути в курсі.
  • Облишив надлишкову теоретизацію щодо сценаріїв війни. Будь-які прогнози майбутнього наразі абсолютно неможливі, бо все одно не знаєш всього, що відбувається — а відбувається дуже багато. Тож я просто моніторю ситуацію і лишаюсь готовим на неї реагувати. Я довіряю нашій владі та ЗСУ, бо знаю і бачу, що вони добре роблять свою роботу.
  • Повернувся до роботи за фахом. Я не маю військового досвіду, тож не вступив до лав ЗСУ, але готовий за необхідності. Зараз же я намагаюсь добре робити свою роботу. Таким чином я можу підтримувати своїх рідних і український бізнес, а також адресно допомагати різним ініціативам і людям навколо себе. 

Особливості роботи в режимі воєнного стану

Парадоксально, але робота, на яку нібито важко налаштуватися, коли навколо літають ракети, стала для мене порятунком. Вона дуже допомагає перемикати увагу і відволікатись від думскролінгу. Почавши знову працювати, я зрозумів, наскільки насправді люблю свою роботу, хоча й багато чого зазнало докорінних змін. 

По-перше, робочий графік пішов слідом за російським військовим кораблем: зараз усі працюють, коли можуть, але всі працюють. По-друге, знизилась продуктивність — нині  вона далеко не стовідсоткова, хоча я бачу, що всі дійсно вкладаються. 

Найголовніша зміна — всі роблять все. Я, наприклад, і тексти пишу, і лідів генерую, і дослідження ринків роблю, і перекладаю. З одного боку, бо хочу максимально допомогти, а з іншого — бо треба оперативно закривати завдання, для яких часто не вистачає рук.

Як війна змінила наші продукти

По-перше, вся команда так чи інакше залучена в нашому новому проєкті Blend Social — додатку, що поєднує людей, яким наразі потрібна та чи інша допомога, з тими, хто може її надати. Blend став для нас першим пріоритетом, бо ми не могли стояти осторонь і хотіли допомагати людям в біді. Ми оперативно переробили його з комерційного продукту на повністю волонтерський. Я ж долучався до копірайтів, комунікацій та інших аспектів просування.

По-друге, влітку минулого року ми створили B2B-продукт Infinite, який допомагає торговельним майданчикам швидко інтегрувати функціонал live commerce — продажі товарів під час інтерактивних прямих трансляцій. Live commerce активно використовують гіганти на кшталт Samsung і Walmart, а вже за чотири роки кожна п’ята онлайн-покупка може здійснюватись у такий спосіб.  

Оскільки комерційні проєкти зараз вкрай необхідні бізнесу, щоб залишатися на плаву, я активно включився в роботу з Infinite. Продукт мав запускатись в Україні, тож ми були вимушені повністю переглянути цільові ринки та позиціювання. Для цього я збираю необхідну аналітику, роблю ринкові дослідження і беру участь у підготовці комунікацій. 

Паралельно я допомагаю зі збиранням лідів. У квітні ми спробуємо запустити нові раунди продажів, і для того, щоб забезпечити хоч якесь охоплення, лідів треба багато. Розвивати міжнародний бізнес з України зараз вкрай складно, проте ми не збираємось опускати руки.

Помри або живи далі

Життя в Києві потрохи налагоджується, друзі повертаються до міста, і це вселяє надію. Я розумію, що мені дуже пощастило опинитись там, де опинився, і зберегти роботу. І я безмірно вдячний всім тим, хто на лінії вогню кожен день дарує мені мій спокій. У відповідь я можу лише не боятися і не проґавити жодного шансу допомогти.

Я зовсім не хизуюсь своєю хоробрістю, мене не можна порівнювати з нашими захисниками, але я не тікаю і продовжую щось робити.

Так само не тікають моя мама в Запоріжжі, яка кожен день ходить в аптеку продавати ліки, і дід з бабусею в майже постійній окупації під Херсоном. Бо ми знаємо, що ми допомагаємо на своєму місці, і разом ми переможемо. 

При тому, що я намагаюсь якось нормалізувати навколишні події, мені, як і багатьом українцям, нестерпно боляче. Я плакав, коли дивився на фото з Бучі чи читав новини про бомбардування драмтеатру в Маріуполі. Не кажучи вже про інші жахи, про які ми дізнаємося щодня. Від них всередині закипає непереборна лють до ворога, швидко розбиваючись об загальне безсилля і нескінченний сум.

Але за першої-ліпшої нагоди треба вставати і робити. Зараз дуже скрутні часи, і в нас усього два варіанти: лягти й вмирати, як в довженковій «Землі», або жити далі. А якщо жити, то по-максимуму. І жити зараз, бо наше завтра кожен день намагаються вкрасти.

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
По темi
Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
Читайте про офіс, де планували прийняти працювати до 30 IT-шників, а виявилось кілька сотень.

Як організувала простір та роботу в Хмельницькому компанія EPAM.

Хочете повідомити важливу новину?
Пишіть у Telegram-бот

Головні події та корисні посилання
в нашому Telegram-каналі

Обговорення
Коментарів поки немає.