Письменник Ніл Ґейман створив комікси про «Пісочного чоловіка» в 1989 році. Через 33 роки компанія Netflix випустила 10-серійну адаптацію культового твору.
Двоє журналістів редакції dev.ua переглянули серіал. Одному він відверто не сподобався, а іншому — сильно «зайшов». То хто ж має рацію? Читайте в нашому матеріалі та пишіть свої враження від серіалу. Обережно: у тексті присутні спойлери.
Письменник Ніл Ґейман створив комікси про «Пісочного чоловіка» в 1989 році. Через 33 роки компанія Netflix випустила 10-серійну адаптацію культового твору.
Двоє журналістів редакції dev.ua переглянули серіал. Одному він відверто не сподобався, а іншому — сильно «зайшов». То хто ж має рацію? Читайте в нашому матеріалі та пишіть свої враження від серіалу. Обережно: у тексті присутні спойлери.
Дисклеймер. Матеріал було написано до релізу 11 серії шоу, яка вийшла 19 серпня на Netflix.
Я не читав оригінальні комікси автора, тому був цілковитою tabula rasa в сенсі сприйняття головного героя Морфея й інших персонажів. Оскільки сюжет історії будується навколо такої широкої теми як сновидіння, це створювало можливості для насиченої візуальної частини та нетипових рішень. Ніл Ґейман, який брав участь у створенні серіалу, пишається, що буквально переніс сцени з коміксу до серіалу. Це говорить, що «вау-ефекту» не варто очікувати.
Розумію, що в будь-якій адаптації має бути базис — щось знайоме. Інакше розлютяться прихильники оригінального твору, а нові глядачі типу мене не зрозуміють, про що мова. Водночас, якщо розбавити його справді новими та свіжими рішеннями, це відкриє історію по-новому для обох категорій глядачів. Але в «Пісочному чоловіку» 2022 року цього немає. Натомість там є набір ходів, які в мене викликають здивування та нерозуміння. Наприклад.
У першому сезоні 10 серій, кожна з яких у середньому триває 45 хвилин. Водночас за п’ять серій Морфей справляється з усіма завданнями щодо повернення артефактів. Інші пів сезону нам розповідають про інших персонажів. Іноді цікаво (безсмертна людина), а іноді — відверто затягнуто (історія врятування брата Вихру снів). Епізоди зі збором убивць — відверта тяганина. Загалом розповідь цілком можна було вкласти у вісім серій. Або ж зосередитися на розкритті інших героїв.
Серед нього, безперечно, є класні рішення. Найяскравіше вони представлені саме в архітектурі. Наприклад, серцепалац Жадання точно запам’ятається. Разом із тим саме на ньому нам акцентують, типу: «Дивіться, ми змогли».
Пекло представлене як типове пекло, а демон — як стандартний демон. Уособлення жадання не має статі, несподівано, чи не так? А періодична явна «зеленка» за спиною Люсьєна — взагалі те, про що не хочеться говорити.
Звичайно, повелитель снів має бути брюнетом, ходити в чорному, мати біле, як крейда, обличчя та максимально випромінювати готичність. Чи не нагадує це іншого відомого героя? Він ще в «Сутінках» знімався та звали його Роберт Паттінсон. Але сумно інше.
Річ у тім, що Морфей, і він сам про це говорить у серіалі, це функція. Річ у собі. Інтроверт, якщо хочете.
Розкрити такий образ, як на мене, важче, ніж драматичного персонажа чи веселуна. То який Морфей насправді? Так, він може дружити й іноді ухвалювати виважені рішення як правитель. А ще? Це все. У нього один вираз обличчя на будь-яку ситуацію. Нуль емоцій. Він же опція, яку сценаристи залишили мало в чому розкритою.
Ворон Метью — крутий. Але викликає відчуття, як Лютик у «Відьмаку»: крінж, крінж і ще раз крінж. Дивлячись на нього, я думав: «Він справді жартує чи як?». Якщо так, то це створює дисонанс із максимально серйозним господарем і ставить запитання: то яким хоче бути серіал? Серйозним із нотками гумору? Розважливим? Смішним?
Ворон Метью, якого Морфей не хотів і якого йому нав’язують (оце правитель, так?), це ще одна типова історія про жанри готики. Разом із цим він не створює додаткової вартості: не розкриває переживання Володаря снів і поки що не є чимось архіважливим у сюжеті.
Боже, ця супербитва Морфея з Люцифером має стати мемом. «Я вершник на коні, а я змія, і я кусаю…». У кінці головний герой назвав надію, а його супротивник нічого не зміг протиставити. Хм. А як щодо смерті? Чи це не працює? Це дуже дивний батл.
Так само дивно, коли Повелитель снів каже, що сидів ув’язнений і мріяв про помсту. Справді? Але нам цього не показують, у нього абсолютно один і той самий вираз обличчя. А ще — звідки на початку XX століття броньоване скло в підвалі, яке не беруть кулі? І чому головний герой відносно легко повертає реліквії? Ще одне запитання: навіщо Жадання підставляє Морфея? Щоб просто розізлити? Це якась сімейна традиція? Хочеться вірити, що відповіді на запитання нам дадуть у наступних сезонах.
Оригінальні комікси Ніла Ґеймана (та їхні чисельні спін-оффи) я дуже полюбляю. Вони видатним чином обійшлися з форматом «книжок із картинками» та вивели їх на новий рівень, який і сьогодні для багатьох авторів і видавництв залишається недосяжним. Розмови про адаптацію «Пісочного чоловіка» в інший формат почалися ще в нульових. Але щось подібного рівня дуже важко навіть осягнути, не кажучи вже про знімання чи окремий продакшн.
Але «Пісочний чоловік» від Netflix зміг приємно здивувати. Це шоу вичавлює з першоджерела максимум. Так, до рівня коміксу воно дострибнути не може, але однаково приємно дивує. І ось кілька моментів, заради яких уже варто дати серіалу шанс.
Мабуть, головна об’єктивна проблема адаптації — дивне рішення авторів адаптувати в першому сезоні одразу два томи оригінального коміксу. Адже навіть у першому томі «Прелюдії та ноктюрни» вистачає подій, щоби повноцінно їх показати в 10 епізодах.
Але натомість у Netflix дуже вдало зрозуміли основну структуру коміксів. Адже це насамперед антології різноманітних історій на будь-який смак. І «Пісочний чоловік» як серіал теж гарно працює з дуже великої кількістю сюжетних ліній. Вони поєднуються в дивовижних комбінаціях, завдяки чому кожний епізод має власні настрій та атмосферу. Якщо ви полюбляєте насамперед різноманіття, «Пісочний чоловік» вам точно сподобається.
У Тома Старріджа ідеально вийшло передати образ Морфея. Адже Сон — це зовсім не типовий герой класичних історій. Його нейтральність і відгородженість поєднуються з цікавим моральним кодексом. І Старрідж ідеально перетворився на істоту, його нібито й немає в наших світах узагалі, бо вона бачила вже занадто багато.
Інші персонажі також викликають симпатію. Чого варта одна харизматична Кірбі Гавел-Батіст у ролі Смерті або Дженна Коулман як жіноча версія детектива Джона Костянтина. Узагалі, акторський склад у «Пісочному чоловіку» має приємний вигляд та автентично вписується у світ серіалу.
Усе в «Пісочному чоловіку» як шоу дуже красномовно каже глядачам, наскільки велику ставку Netflix зробив саме на цей проєкт. У комп’ютерній графіці, дизайнах костюмів, оточенні й інших деталях яскраво помітно, як багато грошей стрімінговий сервіс витратив на адаптацію роботи Ґеймана.
«Пісочний чоловік» чисто технічно виглядає одним із найкращих серіалів у принципі. Він навіть здатен тягатися з дорогими голлівудськими блокбастерами.
Коли йдеться про сни, дуже важко сказати про них щось конкретне, бо це дуже ефемерна матерія. Ще важче їх якось зобразити в медійному форматі. Але в «Пісочному чоловіку» це вдається.
Загальна режисура, операторські прийомчики й інші цікаві рішення дають змогу глядачам відчути, що вони доторкнулися до чогось магічного та потаємного. Навіть класичні битви та конфронтації в «Пісочному чоловіку» обставлені максимально креативно.
Ніл Ґейман — це насамперед письменник, що помітно за високою якістю діалогів у «Пісочному чоловіку». І серіал від Netflix також зумів схопити цю перевагу. Слухати поетичні та трохи дивні в гарному сенсі розмови героїв серіалу неймовірно приємно.
Саме розмовами в серіалі розв’язуються всі проблеми — або створюються додаткові навмисно. Можливо, через це може здатися, що сюжету не вистачає екшну. Але кожний діалог ще додатково обігрується так, щоби на малу кількість битв ви навіть не звернули уваги.
