Радянський атомград: як Припʼять стала вітриною утопії технопрогресу. Велика історія міста до річниці Чорнобильської трагедії

Припʼять заведено вважати атомградом — новим типом міста в Радянському Союзі, у якому все населення було зосереджене на одній конкретній меті — обслуговуванні атомної електростанції. Першочергово атомградами називали невеликі промислові міста закритого типу, на яких радянська імперія займалася створенням ядерної зброї. Згодом це поняття розширили до міст-супутників АЕС.

Зазвичай такі міста будували, щоб забезпечити житлом працівників атомних електростанцій — і Прип’ять не була винятком. Однак Прип’ять усе ж відрізнялася від решти радянських міст при АЕС. Партія прагнула збудувати зразкове пролетарське місто з нуля, тому вже наявне місто Чорнобиль не розглядали як основу, оскільки, на думку комуністів, Чорнобиль уособлював архаїчне, сільськогосподарське минуле.

Вибір оптимального місця 

Уперше про потребу в розбудові атомної енергетики на території Української РСР висловився колишній віцепрезидент Академії наук УРСР та один із перших ентузіастів атомної енергетики Олександр Щербань. Він виступив за будівництво трьох атомних станцій в Україні, а цю ідею підтримав голова уряду Олександр Щербицький, який 1966 року підписав наказ про початок дослідницьких робіт для будівництва об’єкта, який тоді мав назву «Центральноукраїнська атомна електростанція», що пізніше стала відома як «Чорнобильська атомна електростанція». Місце для будівництва АЕС обирала спеціально заснована комісія, яка обрала район біля села Копачі як найкраще місце для спорудження АЕС. 

Копачі були доволі великим селом із населенням більш ніж 1000 осіб, розташованим водночас на малозаселеній території. Обрана ділянка не була заболоченою, розташувалася неподалік від річки Прип’ять, яка була необхідною для функціонування атомної електростанції. Ще одним, не менш важливим чинником, стала близькість об’єкта до залізничної станції Янів. 

Саме між Яновом і ЧАЕС стартувало будівництво міста-супутника, яке отримало назву на честь однойменної річки, уздовж якої зводили населений пункт на місці невеличкого села Семиходи. За розбудову міста відповідав Віктор Брюханов, який теж був керманичем будівництва ЧАЕС, після здачі станції в експлуатацію його підвищили до директора ЧАЕС, а план Припʼяті розробили московські архітектори. Офіційною датою заснування вважається 4 лютого 1970 року, статус міста Припʼять здобула через девʼять років. 

Прогресивне місто соціалістичного майбутнього

Прип’ять мала стати втіленням соціалізму, де не було б місця приватним будинкам. На практиці деякі керівники, наприклад, голова управління будівництва ЧАЕС Василь Кизима, відбабахав особистий маєток, у якому він жив разом із сім’єю. 

«Будівництво Прип’яті та ЧАЕС були оголошені комсомольськими будівництвами, тобто в різні регіони СРСР розіслали по обкомах партії та комсомолу інформаційні листки, де вказували необхідних спеціалістів для будівництва міста, проводили інформаційну роботу на підприємствах», — розповів dev.ua колишній працівник ЧАЕС, а нині екскурсовод Краєзнавчого музею міста Славутич і Чорнобильської АЕС Станіслав Шекстело.

Саме статус Всесоюзного ударного комсомольського будівництва приваблювало молодь з усього Радянського Союзу влаштуватися на будівництво, оскільки житловий фонд міста ріс шаленими темпами. Молоді люди розглядали це як шанс залишитися в новому й сучасному місті після закінчення робіт. 

Працювати в атомному секторі було дуже престижно, «увійти в атомку» прагнули чимало громадян СРСР. Тому не дивно, що всі хотіли пролізти на будь-яку посаду з перспективою подальшого працевлаштування на АЕС. Більшість наукової еліти того часу релокейтились у Припʼять із москви й інших регіонів росії, попри те, що логістика була мало розвиненою на той час, і науковцям доводилося їхати через Київ. Згодом до потягів маршрутів «Хмельницький — москва» й «Житомир — москва» причіпляли додатково по одному вагону, що був зарезервований саме під мешканців атомного міста. 

Проєктувальники прогнозували, що до 1975 року в новому місті проживатиме близько 12 000 працівників станції та будівельників, а після введення в експлуатацію 3 і 4 реакторів ЧАЕС кількість населення зросте максимум до 18 000 і піде на спад. Однак темпи розвитку Припʼяті значно відхилялися від початкових чисел, тому до трьох запланованих мікрорайонів вирішили додати нові, а в мікрорайоні № 3 звели девʼятиповерхівки замість запланованих пʼятиповерхівок. І навіть ці зміни не встигали за розвитком Припʼяті. До 1986 року населення міста становило практично 50 000 осіб, у генеральний план додали будівництво нових мікрорайонів. За оновленими оцінками, чисельність міста могла досягти 85 000 людей. 

Середній вік жителів Прип’яті 1986 року складав 26 років. Для безсімейних людей у місті збудували 18 гуртожитків, хоча більшість квартир планували саме для заселення молодих сімей. Молоді люди, комфортні умови, високі заробітні плати, шалені перспективи — все це призвело до бейбі-буму. Щорічно в Прип’яті реєстрували приблизно тисячу новонароджених дітей. В одній із хронік 1982 року головний лікар міської лікарні Припʼяті Віталій Леоненко сказав, що його найбільше хвилює не проблема захворюваності, а проблема народжуваності. У п’яти початкових школах атомграда налічувалося 15 паралельних класів із більш ніж 30 учнями в кожному.  

Якість життя в Прип’яті була досить високою, у місцевих крамницях можна було придбати сир і ковбасу, попри всесоюзний дефіцит. А універмаг Прип’яті був одним із перших на території УРСР. Місцеві чиновники, відчувши нечувану вигоду, яку надавало будівництво АЕС, узялися освоювати партійні кошти з потужністю всіх енергоблоків разом узятих. Так, за їхнім клопотанням, у місті з’явилося два басейни, один із яких міг приймати міжнародні змагання, а згодом побудували ковзанку. «Тобто в усій Україні подібних об’єктів ще немає, але я повинен збудувати зимовий палац спорту в моєму невеликому місті?», — скаржився Брюханов в розмові з місцевими елітами, які запропонували йому цю ідею. Підлогу з рідкісної деревини в Палаці культури «Енергетик» із залою на 800 місць клали бригади, які займалися реставрацією палацу імперської епохи в Києві, а стіни й інфраструктуру будівлі зробили з мармуру й алюмінію, які були в шаленому дефіциті.   

У Віктора Брюханова були повноваження перенаправити кошти з будівництва АЕС на об’єкти в місті, чим і користувалися місцеві чинуші. Що цікаво, самому Брюханову, щоб переселитися в іншу квартиру в місті, довелося їхати в Київ і просити дозволу в секретаря партії. 

У Припʼяті функціонував річковий вокзал, до якого швартувалися футуристичні човни-ракети. Такий човен був найшвидшим способом дістатися Києва всього за дві години. Це навіть зараз виглядає доволі футуристично, що вже казати про ті часи. Під час евакуації міста ці човни використовували для вивезення найцінніших працівників і дослідників станції. 

Коли більшість обʼєктів ЧАЕС побудували, станція стала найпотужнішою в Радянському Союзі, а у світі поступалася лише французькій АЕС Бюге та японській Фукушімі. Чимало мешканців міста виявили бажання перекваліфікуватися з будівельників на обслуговчий персонал станції. У Припʼяті було тільки профтехучилище, яке готувало спеціалістів робочої ланки, але на базі цього ПТУ хотіли створити філіал Куйбишевського політеху. Влада міста також вела перемовини з Київським політехнічним інститутом про відкриття філіалу КПІ. 

Не атомкою єдиною

Традиційно для наддержав атомна енергетика дуже тісно перепліталася з військово-промисловим виробництвом. У Припʼяті діяв завод «Юпітер», який був однією з філій київського заводу «Маяк» і, за документами, займався виробництвом звичайних магнітофонів та іншої побутової техніки для цивільного використання. Насправді на «Юпітері» проєктували й розробляли секретні вироби, а також напівпровідникові технології. Звичайно, досвідчені геймери одразу подумали про гаус-гармату чи двометрові колби з мутантами, але в реальності «виріб» — це величезний шафоподібний компʼютер, побудований для потреб радянського війська. У підвалах «Юпітера» розміщували секретні лабораторії, у яких науковці тестували нові матеріали для покращення властивостей напівпровідників. 

Оскільки більшість обладнання й документів евакуювали після аварії 86 року достеменно не відомо, які саме вироби — і головне, для чого — виготовляли на заводі. За деякими даними, окрім електронно-обчислювальних машин, із цехів «Юпітера» випускали бортові самописці для літаків і кораблів. Досвідчені «сталкери» й туристи досі знаходять у кабінетах заводу перфокарти з інформацією польоту балістичних ракет. Найімовірніше, інформацію передавали в секретне військове місто поряд із Припʼяттю «Чорнобиль-2», на території якого розмістили загоризонтну радіолокаційну станцію для виявлення пуску балістичних ракет «Дуга». 

Узагалі для роботи з перфокартами, які були носіями інформації в ранніх системах автоматизованої обробки даних, потрібно було мати певний технічний скіл, що вказує на наявність сильного штату радянських айтівців «Юпітера». Загалом підприємство забезпечувало роботою понад 3000 висококваліфікованих працівників. 

Після аварії на ЧАЕС на «Юпітері» розгорнули наукову базу проєктно-технічного бюро ВО «Спецатом». Це підприємство займалося розробкою робототехніки для роботи з радіоактивними відходами й дозиметричними приладами. Завод пропрацював до 1996 року. 

Припʼять після трагедії

26 квітня 1986 року о 01:23 на 4-му енергоблоці ЧАЕС стався вибух, унаслідок якого життя країни поділилося на «до» й «після». Попри те, що радянська влада намагалася приховати наслідки аварії, зрештою всіх мешканців Припʼяті довелося евакуювати. Хоча доклали надзвичайних зусиль із деактивації радіонуклідів, це була марна справа — Припʼять стала непридатною до життя. 

У часи незалежності законсервована в часі Припʼять отримала нове призначення — настав туристичний бум. Це зіграло злий жарт з ідентичністю міста, оскільки на маршрутах найпопулярніших туристичних місць зʼявилися «артефакти», які навмисне розкидані для додаткової містифікації історії. 

Зараз місто повністю закрите для відвідувачів через повномасштабне вторгнення росії, місцевість тепер небезпечна не тільки через радіацію, а й через ведення бойових дій. Територія ЧЗВ дуже замінована, що підтверджує випадок із червонокнижним конем Пржевальського, який підірвався на міні. Однак в уряді України вже думають про зелене майбутнє «зони». Україна й Франція розглядають можливість запуску проєктів із відновлюваної енергетики в Чорнобильській зоні відчуження, а минулого тижня відкрили першу сонячну електростанцію разом із послом Іспанії.

Попри майбутні рішення, для Припʼяті мало що зміниться. Час і природа вже давно беруть своє, місто поступово, але впевнено руйнується.  

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram

По темi

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram

Сьогодні День пам’яті трагедії на ЧАЕС. Вона ледь не повторилася в 2022 році через недолугість окупантів. Пригадаємо ці події

По темi

Сьогодні День пам’яті трагедії на ЧАЕС. Вона ледь не повторилася в 2022 році через недолугість окупантів. Пригадаємо ці події

Маленька атомна енергетика: що таке модульні реактори, навіщо вони Україні та які підводні камені на нас можуть чекати

По темi

Маленька атомна енергетика: що таке модульні реактори, навіщо вони Україні та які підводні камені на нас можуть чекати