Влітку 2026 року російські війська відкрили прицільне полювання на українську цифрову інфраструктуру. Одним з перших під удар дронів у Києві потрапив дата-центр одного з найбільших операторів хмарних сервісів і колокейшну — De Novo.
Влітку 2026 року російські війська відкрили прицільне полювання на українську цифрову інфраструктуру. Одним з перших під удар дронів у Києві потрапив дата-центр одного з найбільших операторів хмарних сервісів і колокейшну — De Novo.
Попри руйнування, вибиті стіни та багатогодинні пожежі, сервіси для клієнтів не вимикали, а жодна критична система чи банківська транзакція не зупинилася.
СЕО De Novo Максим Агєєв зустрівся з журналістами й відверто розповів, як компанія рятувала залізо в протигазах, чому концепція класичного SLA більше не діє, чому цифровий Київ стрімко порожніє, у що впирається міграція на захід України та за кордон і чим загрожує втрата технологічного суверенітету.
Цей рік чітко розділився на «до» і «після» липня, коли росіяни розпочали цілеспрямовану програму зі знищення дата-центрів. De Novo стали одними з перших, по кому вдарили в столиці.
«Ми готувалися з початку року. Ажде розуміли, до чого йде. Але сказати, що ми пережили шок, — це нічого не сказати. Ти ніколи завчасно не з’ясуєш, як поведеш себе під час такого стресу. Цю історію неможливо відрепетирувати на тренуваннях цивільної оборони. Пошкодження на нашому об’єкті були вкрай важкими. Ми вже витратили понад $200 000 лише на те, щоб демонтувати пошкоджену частину будівлі вивезти будівельне сміття після прильотів».
Попри пряме влучання, майданчик не відімкнули від живлення:
«Ми палали шість годин… Все згоріло. Але на резервних майданчиках нам вдалося втримати безперервну роботу клієнтських сервісів, наприклад, одну з найбільших національних платіжних систем. Коли після цього хтось починає говорити про formal SLA… Хлопці, SLA під час війни в чистому вигляді не існує. Якщо інженери під ударами втримали та підняли сервіс — їм дякувати треба, а не виставляти штрафи».
Окремо Максим Агєєв звернув увагу на зміну тактики ворога та дивну “паузу” в прицільних ударах по цифровій інфраструктурі, яка тривала понад чотире роки повномасштабного вторгнення:
«Йде цілеспрямована програма зі знищення цифрової інфраструктури, і вона має чіткий технічний сенс. Щиро кажучи, я навіть дивувався, чому росіяни не били по цьому всьому досі. Вони ж ніби Леніна свого часу читали — про першочергове захоплення та знищення телеграфів, мостів, вокзалів і телефонів.
Схоже, до них нарешті дійшло, що сучасні дата-центри — це і є ті самі «телеграфи й телефони» XXI століття. Проте цей план провалився: попри шалені гроші, випущені по українських ЦОДах, зупинити цифрову життєдіяльність країни їм так і не вдалося».
Росіяни витратили на удари по дата-центрах суми, які значно перевищують балансову вартість самих об’єктів, але результат виявився нульовим: будь-який українець досі може зайти в банкінг, викликати таксі чи купити квиток у театр.
Причини стійкості криються в архітектурі вітчизняного ринку. Ось вони.
Ефект «крапель ртуті». Українська інфраструктура компактна та вкрай децентралізована. Далеко не самий великий ЦОД «Яндекса» на 12 МВт у РФ більший за всі комерційні потужності України разом узяті. Росіянам є звідки падати. Українські ж ресурси розмазані невеликими вузлами по всій країні.
Зміна парадигми: дані замість стін. De Novo ще на початку року змінила фокус: головне — не будівля ЦОДу, а збереження й доступність даних клієнта. Стіни, генератори й кошториси — це проблеми акціонерів і страховиків, а не користувача.
Оперативна реакція телекому та енергетиків. Зв’язність і магістралі витримали навантаження, дозволивши швидко маневрувати трафіком.
Сьогодні столиця, яка роками концентрувала левову частку серверних потужностей України, стрімко звільняє стійки. Дата-центри Києва наразі стоять напівпорожні або порожні на дві третини.
«Клієнти колокейшну опинилися в глухому куті. Хмарні провайдери гнучкі: ми підняли кластери в інших місцях і перевели навантаження. А компанія зі своїми шафами заліза в Києві сидить як заручник. Оператор колокейшну схожий на власника готелю: якщо готель горить, ти не можеш переселити пожильця в сусідній, бо там інший господар».
Масова спроба знайти прихисток у західних областях наштовхнулася на жорсткі інфраструктурні ліміти. По, перше, немає такої місткості. Жоден регіональний майданчик не здатен одночасно прийняти 20 чи 50 стійок — пропонують хіба по дві-три.
По-друге, брак енергії й охолодження. Сучасна хмарна стійка споживає 10–15 кВт. Місцеві локації розраховані на базові навантаження та не мають багаторівневого резервування генераторів і запасів палива на кілька діб автономної роботи.
По-третьє, терміни та капекс. Переобладнання чи будівництво об'єкта з нуля потребує від року до півтора й значних інвестицій.
Майже всі великі провайдери різко змінили пропорцію локацій. Якщо до липня 2026 року в De Novo 80–90% ресурсів перебували в Україні, то до кінця року співвідношення сягне 50 на 50.
Компанія вкладає близько $8–10 млн у розгортання додаткових майданчиків, зокрема розвиває свій кластер у Німеччині, вважаючи його безпечнішим і надійнішим за ближчі польські дата-центри. Приватний сектор переїжджає на закордонні майданчики практично на 80%.
Головна проблема поточної міграції за кордон чи на захід країни — це хаотичність. Максим Агєєв прямо називає це цифровою «махновщиною»:
«Зараз у кожного міністерства чи відомства — своя тачанка: хто куди захотів, туди й поїхав. Спіймати таку махновську армію важко, але ми всі пам’ятаємо з історії, чим вона закінчилася: системна Червона армія її зрештою розбила. Не можна воювати проти системи без власної системи».
Щоб подолати цей хаос, українські комерційні оператори ще раніше об'єдналися в Альянс цифрового суверенітету (щотижня проводять спільні координаційні збори) і розробили комплексну Стратегію створення стійкої національної цифрової інфраструктури (National Resilient Infrastructure). Її передали Мінцифри ще навесні.
Максим Агєєв: «Це як робоче місце адміна з трьома-чотирма моніторами: він бачить усі державні хмари й сервери різних операторів і може буквально мишкою перетягувати навантаження між дата-центрами в разі загрози. Сьогодні держава взагалі централізовано не знає, де, в кого і скільки її ресурсів лежить. Єдиний Control Plane повертає контроль у руки національного адміністратора».
Попри війну, цифровізація демонструє стрімку динаміку.
Зростання хмарного ринку України: не менше ніж +40–45% за підсумками 2026 року.
Обсяг комерційного (видимого) ринку хмар: очікується на рівні 9–9,5 млрд грн (для порівняння: ринок фізичних ЦОДів оцінюється у скромні 900–950 млн грн, де понад половину виручки з'їдає зростання тарифів на електроенергію).
Донорська допомога (невидима частина): оцінюється ще в 4,5 млрд грн (понад $100 млн). Це здебільшого грантові пакети та покриття рахунків через механізми IT-Рамштайну, коаліцій і фондів НАТО, зокрема для розміщення критичних систем масштабу «Дельти».
Частка українських гравців: вітчизняні провайдери зростають пропорційно (на 40–45%), сумарно подолають планку у 2 млрд грн, але контролюють менше ніж 25% платного сегмента.
Гіперскейлери: якщо враховувати платну й донорську частини, американські корпорації (AWS, Microsoft Azure, Google Cloud) утримують близько 80% українського хмарного ринку. При цьому у 2026 році шалені темпи росту демонструє саме AWS, тоді як темпи Azure дещо сповільнилися через перегляд безплатних програм підтримки.
Як каже Максим, ідея побудови захищених бункерних дата-центрів під землею активно курсувала кабінетами РНБО, Мінцифри та Міноборони, проте комерційні розрахунки поставили на ній хрест.
По-перше, економіка не витримає: оренда звичайної стійки в Україні коштує $500–600 (у висококласних дата-центрах — $800–1000). Собівартість розміщення однієї стійки в глибокому підземному об'єкті з урахуванням тепловідведення, вентиляції та автономного живлення сягне $5 000 — $10 000 на місяць.
Друге — капекс: будівництво одного такого об'єкта обійдеться щонайменше в $30–40 млн.
Комерційні інвестори та клієнти ніколи не компенсують такі витрати. Побудувати й утримувати підземний ЦОД може хіба що сама держава винятково для власних оборонних потреб, не рахуючись із прибутковістю.
Український IT-сектор воює за виживання на тлі одразу кількох критичних викликів.
Це Глобальний дефіцит «заліза». Світовий бум штучного інтелекту розібрав сервери, процесори й пам’ять на місяці вперед. Конфігурації, які торік коштували $3 млн, сьогодні коштують $10 млн, а термін постачання сягає 9–10 місяців. Будь-які масштабні ШІ-експерименти здебільшого поки що на паузі — тензорні карти ховають до кращих часів, щоб не втратити обладнання під обстрілами.
Ще один вагомий виклик — валютні обмеження НБУ. Українські оператори заробляють у гривні, проте змушені будувати нові майданчики в Європі. Купити валюту й переказати її за кордон для закупівлі серверів через жорсткі регуляції майже неможливо, доводиться шукати складні конструкції докредитування.
Не забуваємо і про інженерів. На відміну від західних колег, які з оптимізмом обговорюють оптимізацію персоналу через ШІ, українські ЦОДи відчувають гострий брак фахівців на місцях. Інженерні команди мають постійно пересуватися країною, монтувати стійки й міняти блоки живлення в регіональних вузлах, що впирається в питання своєчасного бронювання і взагалі доступності кадрів на ринку.
Найбільший стратегічний страх індустрії — непоправна втрата суверенітету даних. Підштовхуючи бізнес і держоргани до гасла «Go West», Україна ризикує опинитися біля порожнього корита після закінчення активних бойових дій.
«Сьогодні ми перетворилися на такого собі «оператора, якого немає»: офісу немає, центральний дата-центр розбитий, ресурси розкидані. Але ми повноцінно працюємо. Це планетарний експеримент — жодна країна світу не керувала своїм цифровим ландшафтом в умовах, коли половина інфраструктури вимушено винесена за межі кордонів.
Але постає питання: якщо 50–70% клієнтів осядуть у Франкфурті чи Варшаві, для кого ми відбудовуватимемо інфраструктуру в Україні? Війна зробила нас дорожчими: у поляка один генератор і 5 тонн солярки, у нас — чотири генератори, 25 тонн пального і постійні ремонти. Якщо наше розміщення коштуватиме дорожче за європейське — сюди ніхто не повернеться.
Зараз наше єдине завдання — залатати пробоїни, перезимувати й дожити до весни. А далі державі та ринку доведеться дати чесну відповідь: ми повертаємо цифровий суверенітет назад чи остаточно перетворюємося на споживачів західних ресурсів».
Максим переживає за те, що з часом за серверами поїдуть і інженери. А за інженерами — топ-менеджмет. Тоді хто залишиться столиці? В Києві роками будувалася цифрова інфраструктура, яка коштує не одну сотню мільйонів доларів — ЦОДи, точки обміну трафіком, операторські майданчики. Відтворити таку ж саме швидко і дешевше точно не вийде.
