Теорія шкіряних мішків і сенсу життя
Я їду в метро. Навколо — вони, шкіряні мішки, обгорнуті в тонку тканину.
Я їду в метро. Навколо — вони, шкіряні мішки, обгорнуті в тонку тканину.
Мішки стомлені, їм душно.
Вони не посміхаються. Це ж серйозні люди. Поважні. Їм треба їхати на роботу, більшість із якої вже здатний замінити один бот.
Шкіряні мішки старалися все життя: вчилися в школі, університеті, на курсах, вигризали першу роботу, будували кар'єру… І тут — одна комп’ютерна програма, яка ідеально повторює їхні завдання. Їй не треба вчитися все життя, вистачить кількох місяців, а то й тижнів.
Дев’ять годин шкіряні мішки проводять на роботі. Ще дві — дістаються до неї. Ще дев’ять — сплять та їдять, щоб приїхати на зміну не такими втомленими. Два дні на тиждень — відпочивають від роботи, щоб у понеділок знову на неї піти. Раз на рік беруть відпустку, щоб, знову-таки, потім ефективніше працювати.
Усе життя мішків — це робота. А потім — доживання (хоча на пенсії бажано також працювати) і смерть.
Якщо бот забрав роботу, то й увесь сенс життя?
Крафтова праця та цифрові мітки
Копірайтери пишуть у групах, що доводиться братися за замовлення навіть по сто гривень за текст. Бот зробить цю роботу краще. То, може, уже навмисно робити дрібні помилки в текстах? Це ж буде крафтова людська праця, хіба ні? Що, реально ні?
Блогери надсилають у медіа прекрасні колонки й навіть не соромляться залишати дефіси замість тире та мільйон підпунктів. Паляться.
Дизайнери в жаху від умовної Midjourney чи Nano Banana. Вона малює на рівні. А PM-и дізнаються з новин, що Anthropic запускає новий інструмент, який із легкістю замінить їх у Slack.
Музиканти в захваті від програм, які в рази покращують голос і мелодію. Скоро на радіо буде повно нових пісень. Очікуємо на «нові таланти», які в житті не написали жодного куплету.
Судді журять адвокатів за те, що ті використовують ChatGPT у підготовці позовів і навіть не прибирають із текстів програмних міток. А потім самі судді сідають із розумним виглядом і закидають доводи сторін у той самий штучний інтелект: «Нехай він усе розпише, а вирішуватиму ж потім я».
Фільтри для біомаси
Десь третина геймдев-розробників узагалі сидить без роботи. Вони перенавчаються на електриків. Чекаємо на ринку праці! Буде багато креативних люстр і лампочок.
Засновники великих аутсорс-компаній виступають на масштабних конференціях і заявляють, що стільки розробників більше не потрібно (лише ті, у кого є доменна експертиза — читай як «старі зв’язки»). А HR-и тим часом встановлюють автономний софт, щоб відсіювати «поганих кандидатів». HR-и взагалі не бачать людей. Навіщо воно їм, коли є програма? Менше нервів, спокійніше життя.
Кандидати своєю чергою намагаються обійти цей штучний фільтр і вставляють в резюме приховані промпти, щоб ШІ віддавав перевагу саме їм. Вони хочуть отримати роботу, на якій за них 90% коду все одно писатиме бот.
Шкіряні мішки нервують! Треба терміново вивчати нову професію, щоб знову ходити на роботу. Без роботи вони — просто шкіряні мішки. Не хижаки й не травоїдні. Вони були чимось надприродним, чимось іншим: митцями, аналітиками, письменниками, філософами. А тепер усе це — бот.
Що далі?
Робота і все, що навколо неї, — це основний концепт життя, головний сенс. Дітей також народжують із підсвідомою думкою, що колись вони мають працювати.
А якщо роботи не буде або вона буде не для всіх, то чим зайнятися? Чого зараз навчати дітей: математики, софт-скілів, чи взагалі нічого? Паніка.
Діти ходять десять років до школи, потім — в університет. А американські медіа пишуть, що учні на доповідях почали звучати… однаково. Гарно, але безлико. Більше немає відповідей: «Я не знаю, я не підготувався». Усі знають, всі готові. А наскільки готові — перевірить незалежний бот учителя.
Що ж робити? Ми за своєю природою істоти ліниві. А тут ще й обставини підштовхують. Кажуть, це чергова індустріальна революція, яка вивільнить наш ресурс, зайнятий рутиною, і тоді ми будемо робити… Хм, а що ми будемо робити? Питаннячко.
Нас взагалі-то чимало. Поділимо 510,1 млн кв. км планети на 8,3 млрд людей. На кожен шкіряний мішок припаде квадрат приблизно 250 на 250 метрів. І на що ця біомаса здатна?
Можна, в принципі, мирно сидіти вдома біля компа. Можна ходити в гості, можна їсти (багато їсти). А можна піти на світову війну. Проти тих, хто цю роботу вкрав. Треба ж мати бодай якийсь сенс життя.
Бджоли продовжують працювати, носити пилок, ростити маленьких бджілок, будувати вулик і РОБИТИ МЕД і тд і тп навіть якщо вже давно є комбайни і ЦУКРОВІ заводи які роблять ЦУКОР - майже той самий МЕД шо й бджоли. Але живуть працюють і роблять мед. Дохуя не думають, бо розумніші за людей, бо щнають навіщо живуть і навіщо роблять мед... коли вже є цукор.
Текст не складний, а нудний. Треба було скоротити за допомогою ші
А де варінт з масовою установкою будок для самоевтаназії.
Хпоймишо а не стаття, коротке депресивне есе на тему "злий ші забирає сенс життя у людей". Таке враження, що зайшов на сайт літературного альманаху.
Гарно написане есе, без іронії. Але мені здається, воно не про ШІ, а про кризу сенсу життя, яка існувала задовго до нього.
Якби завтра всі нейромережі зникли, питання "хто я без роботи?" нікуди б не поділося. Якщо людина визначає себе виключно через професію, то будь-яка криза, автоматизація, економічний спад, хвороба чи пенсія поставить її перед тим самим питанням.
Тому, як на мене, ШІ тут лише привід поставити старе як світ питання по-новому. Він не створив нову проблему, лише зробив її помітнішою.
Та й не для всіх сенс життя - робота. Для когось сім'я, для когось творчість, для когось наука, кар'єра, подорожі, волонтерство чи щось інше. Робота може бути важливою частиною життя, але не обов'язково його головною метою.
І ще один момент. У тексті звучить так, ніби якщо ШІ може робити те саме, то людська діяльність автоматично втрачає цінність. Але ж ми не перестали пекти хліб після появи заводів, не перестали малювати після появи фотографії й не перестали бігати після винаходу автомобіля. Люди часто продовжують робити щось не тому, що вони єдині, хто це може, а тому що їм це подобається або вони бачать у цьому сенс.
Тому я б сказав, що есе ставить цікаве питання, але адресує його не туди. Проблема не в ШІ. Проблема в тому, що ми часто ототожнюємо власну цінність із роботою. Саме про це, як на мене, написане есе.
Гарно написане есе, без іронії. Але мені здається, воно не про ШІ, а про кризу сенсу життя, яка існувала задовго до нього.
Якби завтра всі нейромережі зникли, питання "хто я без роботи?" нікуди б не поділося. Якщо людина визначає себе виключно через професію, то будь-яка криза, автоматизація, економічний спад, хвороба чи пенсія поставить її перед тим самим питанням.
Тому, як на мене, ШІ тут лише привід поставити старе як світ питання по-новому. Він не створив нову проблему, лише зробив її помітнішою.
Та й не для всіх сенс життя - робота. Для когось сім'я, для когось творчість, для когось наука, кар'єра, подорожі, волонтерство чи щось інше. Робота може бути важливою частиною життя, але не обов'язково його головною метою.
І ще один момент. У тексті звучить так, ніби якщо ШІ може робити те саме, то людська діяльність автоматично втрачає цінність. Але ж ми не перестали пекти хліб після появи заводів, не перестали малювати після появи фотографії й не перестали бігати після винаходу автомобіля. Люди часто продовжують робити щось не тому, що вони єдині, хто це може, а тому що їм це подобається або вони бачать у цьому сенс.
Тому я б сказав, що есе ставить цікаве питання, але адресує його не туди. Проблема не в ШІ. Проблема в тому, що ми часто ототожнюємо власну цінність із роботою. Саме про це, як на мене, написане есе.
Гарно написане есе, без іронії. Але мені здається, воно не про ШІ, а про кризу сенсу життя, яка існувала задовго до нього.
Якби завтра всі нейромережі зникли, питання "хто я без роботи?" нікуди б не поділося. Якщо людина визначає себе виключно через професію, то будь-яка криза, автоматизація, економічний спад, хвороба чи пенсія поставить її перед тим самим питанням.
Тому, як на мене, ШІ тут лише привід поставити старе як світ питання по-новому. Він не створив нову проблему, лише зробив її помітнішою.
Та й не для всіх сенс життя - робота. Для когось сім'я, для когось творчість, для когось наука, кар'єра, подорожі, волонтерство чи щось інше. Робота може бути важливою частиною життя, але не обов'язково його головною метою.
І ще один момент. У тексті звучить так, ніби якщо ШІ може робити те саме, то людська діяльність автоматично втрачає цінність. Але ж ми не перестали пекти хліб після появи заводів, не перестали малювати після появи фотографії й не перестали бігати після винаходу автомобіля. Люди часто продовжують робити щось не тому, що вони єдині, хто це може, а тому що їм це подобається або вони бачать у цьому сенс.
Тому я б сказав, що есе ставить цікаве питання, але адресує його не туди. Проблема не в ШІ. Проблема в тому, що ми часто ототожнюємо власну цінність із роботою. Саме про це, як на мене, написане есе.
Гарно написане есе, без іронії. Але мені здається, воно не про ШІ, а про кризу сенсу життя, яка існувала задовго до нього.
Якби завтра всі нейромережі зникли, питання "хто я без роботи?" нікуди б не поділося. Якщо людина визначає себе виключно через професію, то будь-яка криза, автоматизація, економічний спад, хвороба чи пенсія поставить її перед тим самим питанням.
Тому, як на мене, ШІ тут лише привід поставити старе як світ питання по-новому. Він не створив нову проблему, лише зробив її помітнішою.
Та й не для всіх сенс життя - робота. Для когось сім'я, для когось творчість, для когось наука, кар'єра, подорожі, волонтерство чи щось інше. Робота може бути важливою частиною життя, але не обов'язково його головною метою.
І ще один момент. У тексті звучить так, ніби якщо ШІ може робити те саме, то людська діяльність автоматично втрачає цінність. Але ж ми не перестали пекти хліб після появи заводів, не перестали малювати після появи фотографії й не перестали бігати після винаходу автомобіля. Люди часто продовжують робити щось не тому, що вони єдині, хто це може, а тому що їм це подобається або вони бачать у цьому сенс.
Тому я б сказав, що есе ставить цікаве питання, але адресує його не туди. Проблема не в ШІ. Проблема в тому, що ми часто ототожнюємо власну цінність із роботою. Саме про це, як на мене, написане есе.
Боже. Дякую за баг, тепер в мене 4 однакових повідомлення, які я не можу видалити.
Неправильно поставлена проблематика. Можливо умисно. Люди працюють не для того щоб отримати сенс життя, а для того щоб отримати гроші на життя. Сенс життя у кожного свій. А от де взяти гроші якщо роботу забрав ШІ? Навіщо перевертати проблему з ніг на голову? Гадаю є прошарок людей які саме так її ставлять - ті, хто майже ніколи в житті не працювали, ті, хто звик паразитувати на інших, ті хто не відчуває тут для себе небезпеки від ШІ. Хіба що від трильйонів ставших "непотрібними" "шкіряних мішків" яких треба срочно придумати куди діти.