П'ять років dev.ua: як (і чому) ми вижили

17 червня 2021 року на нашому новому сайті вийшов мій перший текст. Він називався «dev.ua народився». У тому матеріалі я відправив кудись у всесвіт свої надії та сподівання на майбутнє.

Варто зізнатися: під час підготовки до запуску медіа я хоч і вірив у цю ідею, але все ж мав чималий скепсис. Найбільше побоювався того, як ми з нуля швидко наберемо аудиторію і почнемо заробляти на рекламі. Яка подія настане швидше: закінчаться гроші в Артема (Кінцевого, фаундера dev.ua) чи ми виростемо до адекватного рівня впізнаваності на ринку?

Так я тоді думав. І, звісно ж, не вгадав — жоден із варіантів не справдився. Через пів року після нашого старту почалося повномасштабне вторгнення.

Звісно, я не вірив у початок такої війни. Артем у цій темі був прагматичнішим. Коли ми працювали над запуском видання на якомусь там надцятому поверсі в коворкінгу у вежі Gulliver, він вочевидь трохи нервував через імовірність бойових дій у нас під боком.

Якби я писав великий текст із приводу нашого п’ятиріччя зараз, я б назвав його «dev.ua вижив». Тому що все те, що сталося з нами після 24 лютого 2022 року, — це суцільний період виживання.

Не знаю, на яких грошових випаровуваннях Артем протягнув нас до кінця 2022-го, але згодом стало очевидно: нам треба або закриватися, або шукати засоби для існування. Тому, окрім редакції, ми почали вибудовувати невелику комерційну команду, яка б активно продавала спецпроєкти, відео та інші види реклами.

З весни 2023 року я почав відповідати за проєкт, що називається, загалом — тобто і за його фінансову частину. Марія Бровінська стала головною редакторкою. Артем після доволі напруженої розмови зі мною пізно ввечері таки погодився дати мені шанс і призначити СЕО. А я погодився спробувати потягнути цей тягар бодай рік — за умови підтримки Артема на перших порах.

Цієї ночі, напевно через нерви, у мене стався такий сильний напад тахікардії, що довелося викликати швидку і відновлювати нормальний серцевий ритм. Лежиш такий на дивані, лікарка вводить якийсь болючий препарат у вену, а ти думаєш: нафіга воно мені все?

Тож не тільки dev.ua вижив, а ще й СЕО dev.ua :))

Згодом стан справ почав трохи стабілізуватися. Після початку повномасштабки ми відмовилися від офісу, тож витрат поменшало. Зарплати спочатку скоротили, з деякими людьми довелося попрощатися. З хорошими людьми. Нас і так мало в команді, тому набирали тільки найкращих — тих, хто відповідає нашим цінностям. Через це різали по-живому. Йшли далі — і знову різали. Так можна описати перші кілька років нашого існування.

На диво, нам вдавалося залишатися максимально стабільними в плані нашої… журналістської творчості. Не було такого дня, щоб не оновлювалася стрічка, не публікувалися матеріали, не писалися сценарії чи не знімалися відео. Навіть коли частина команди перебувала в окупації під Києвом, навіть коли в місті днями не було світла. Ми працювали за будь-яких умов — писали перші корисні інструкції: як діяти під час обстрілів, як знайти безпечне сховище, як підготуватися до блекаутів тощо.

Пам’ятаю, як узимку сидів у машині з увімкненим мотором і працював за компом, поки були бензин і мобільний інтернет. Пам’ятаю незламні кав’ярні в районі Золотих Воріт і айтівців — як мух біля розеток, що працювали від генераторів (це зараз уже всі модні, з Ecoflow). А в коворкінгу, де також часто було світло, я якось сидів просто на килимку, бо вільних стільців не знайшлося.

Можливо, ми так довго трималися тому, що дійсно вірили: ми робимо щось корисне. Для нашої ІТ-спільноти, та й у принципі для себе та інших людей. І тільки Артем знає, скільки разів я говорив йому, що задовбавсь тягнути цей віз. Не те щоб говорив — волав іноді. Потім ми знову зідзвонювалися, я перепрошував, він перепрошував, видихали й рухалися далі.

Дякую тобі за терпіння, Артеме, дякую дорогій команді й величезне дякую, люба дружино! Без вашої підтримки я б не впорався.

Дякую нашим шановним партнерам! Для вас ми намагаємося показувати топи ефективності в рекламі, маючи відверто невеликі ресурси. Дуже часто це навіть вдається. Іноді я й сам не зовсім розумію як. Без вашої віри в нас dev.ua також уже не існувало б. Реклама — це єдине наше джерело доходів.

Треба чесно визнати: в режимі виживання ми перебуваємо й зараз. Звісно, мені б хотілося мати більшу команду, гарний офіс, нові комп’ютери тощо. Звісно, у мене є плани щодо подальшого розвитку dev.ua. Але вперед ми рухаємося дуже обережно. Маленькими кроками. Іноді прилітають проблеми, і ми знову відступаємо на крок назад. Але так, щоб зовсім упали, — поки такого не було. Тримати удар за ці п’ять років ми точно навчилися. Але хтозна, з якою силою він прилетить наступного разу. Не хочеться загадувати.

Тому, коли ви читатимете цю не особливо змістовну колонку, ми з командою сидітимемо в коворкінгу й їстимемо піцу з пивом. А ввечері — разом підемо в бар на районі. З декількома з вас там і побачимося.

Живемо сьогодні. Що буде завтра — ну, подивимося. Чи готові ми? Не знаю. Не хочу пафосних заяв. Хочу реальності.