dev.ua народився. Історія нового українського медіа про технології

Stage 0: Смажений півень

Медійники з білоруського видання про IT# 1 — dev.by — (девбаєвці) давно поглядали на український ринок. Але якось крадькома і з побоюванням. Як на чужу дівчину, коли твоя поруч.

Наша мова була білорусам близька і зрозуміла навіть без Google-транслейт. І взагалі, українці здавалися класними (сподіваюся, і до сих пір здаються), ІТ-ринки — схожими.

Білоруські медійники розповідають, що, читаючи dou або ain, їм все зрозуміло, навіть компанії одні і ті ж, білоруські контакти відразу пов’язують з українськими контактами.

Девбаєвці часто приїжджали до Києва, багатьох тут знали. Більш того, місцеві бізнесмени відкрито закликали їх вийти на наш ринок. «Залишайся, хлопчик, з нами — будеш нашим королем!»

Рішення назрівало, воно було очевидним і логічним. У Білорусі, населення якої 9,4 млн. чоловік, в 4,5 рази менше українського, медіа-проект про ІТ досяг певної стелі. І стрімко рости далі можна було тільки одним способом — шляхом виходу на сусідній ринок. І явно не країни-агресора.

Але… Як воно зазвичай і трапляється, на фінальне ОК вплинув якийсь смажений півень, який спочатку довго не клює. А потім як клюне — так хоч біжи.

Ідея про вихід на нові ринки почала перетікати в реальність в кінці серпня, коли хлопцям стало остаточно зрозуміло, що «ніч темна і повна жахів, і в завтрашній день не всі можуть дивитися».

У Білорусі стало складно будувати довготривалі плани (а ще недавно можна і потрібно було). В Україні повинна бути зовсім інша історія. І її точно час починати. Якщо не зараз, то коли? 

Stage 1: Discover Ukraine

Перед тим, як вийти на ринок іншої країни, нехай навіть він здається близьким і гранично зрозумілим, потрібно добре промацати ґрунт.

В першу чергу, необхідно зрозуміти, якою буде конкуренція в медійній сфері.

Як помітив шеф-редактор dev.by Денис Клевитський, в Україні багато великих якісних медіа. А в Білорусі — лише один спеціалізований проєкт про ІТ. Це означає, що боротьба за увагу аудиторії буде жорсткішою.

Але відступати було нікуди!

Початковий план — медіарозвідка. Девбаєвці думали так: відкриємо сайт на українському домені і будемо репостити туди матеріали dev.by, актуальні і для українців. Справа в тому, що на dev.by була значна кількість відвідувань з України (5%, або 60 тис. уніків на травень). Тобто споживач такого контенту точно був. Але чи було лише цього досить?

Порадившись, медійники вирішили, що… ні. І відправили восени минулого року до Києва частина команди — двох журналісток, які мали писати матеріали про Україну і для українців.

«Була розвідка боєм — спроба робити українські сюжети білоруськими силами», — згадує Денис.

Так можна було краще зрозуміти, чи правильні їх гіпотези про місцевий ринок. До того ж, це був хороший шанс ще краще роззнайомитися з місцевими і ще більше розповісти про себе.

Кілька місяців польових випробувань, і ось він, висновок: «Для українців повинні писати українці, а ми маємо просто ділитися нашими підходами та досвідом».

Поїхали далі.

Stage 2: Занурення з аквалангом і без

Білоруси часто бувають у Києві. Туристами і у відрядженнях. Пиво свіже. Ціни — вже вищі. А пробки стомлюють. Але в цілому їм місто подобається.

Хоча і не без нюансів. Наприклад, якось давним-давно, в 2007 році, коли Артем Кiцевий (нині — видавець dev.by) був на п’ятому курсі, він приїхав до Києва. Хлопець в ті часи вважав себе природженим фотографом. Тому в столиці, прямо перед пам’ятником Батьківщини-матері спорудив з гівна і палиць (читай: «з підручних засобів») подобу штатива і був готовий зробити легендарний знімок, який би точно потрапив на обкладинку якогось модного журналу c припискою «modern art».

Ніч. І тоді ще вцілілий величезний радянський прожектор освітлює непропорційно короткий меч і цілком органічного розміру щит 62-метрової сталевої статуї.

Все б це так і сталося, і історія б закінчилася  просто відмінно, якби не зреагував «сержант петренко», якому теж подобалося мистецтво. А особливо інсталяції з портретів, зображених на купюрах, перев’язаних тугою резинкою. Забігаючи вперед — Артем зміг викрутитися і нічого сержанту не дав. А останні 100 баксів встиг надійно заховати.

Але це все сентиментальні пригоди, про які добре розповідати друзям і дітям.

І вони швидко закінчуються. Це — швидкоплинне і ненадовго, свіже і епізодичне. Як літо в дитинстві.

А якщо надовго? І літо, дитинство — скінчилися. Це вже, як то кажуть, зовсім інший досвід.

Занурення в київське життя з головою — це холодний душ чи тепла ванна?

Переїзд видавця Артема до столиці України відбувся як у пісні: він приїхав до Києва 3 вересня 2020 року, перегорнувши календар.

Часу для довгих роздумів не було. Артем вдень сів у машину в Мінську і досить скоро опинився на київському Подолі, у друзів.

«Було спекотно, і пару тижнів я не міг ні на чому зосередитися, крім білоруських новин», — згадує Артем.

Два тижні жив у друзів. Намагався знайти квартиру на наступні три місяці. Шукав два тижні, бо нормальне житло здавали мінімум на рік.

Три місяці перетворилися на шість, а шість — на дев’ять.

«Ставлення до всього навколо дуже змінилося: щось сподобалося, щось перестало дратувати», — розповідає видавець Кінцевий.

Є речі, до яких звикнути у нього так і не вийшло: бідність і мафи в переходах, тоновані вікна машин, паркування на тротуарах, будівельні та архітектурні злочини, які ранять найкрасивіше після Мінська місто.

Stage 3: Зустрічі, знайомства, вливання

Щоб запустити бізнес, потрібно спочатку переспілкуватися з великою кількістю людей. Щоб запустити медіабізнес, потрібно переспілкуватися з великою кількістю людей в квадраті. Адже продукт цього бізнесу — і є результат спілкування з людьми.

Перша зустріч по роботі у Артема була з білоруським юристом Денисом Олейніковим. Той приїхав консультувати Мінцифри по Дія City. Денис в свою чергу познайомив земляка із засновником відомого українського стартапу Readdle Ігорем Ждановим.

І понеслася. Одна за одною — рахунок зустрічей пішов на десятки.

«Нам було важливо, що думають в Україні про наш потенційний прихід, — розповідає Артем.– Всі були раді. Принаймні, на словах».

Взимку до Києва допомагати Артему приїхав Денис. Як вже говорилося раніше, він — шеф-редактор білоруського видання. І якщо до 2021 року Денис відповідав за різні нові фічі в dev.by, то тепер спектр його завдань розширився вдвічі — з нового року треба відповідати за дві країни.

Перша зустріч Дениса в Києві — з Євгеном Сафоновим, відомим журналістом, який запускав Bird-in-Flight, інтернет-журнал про фотографію і візуальну культуру, а також яскраве українське медіа про історію — WAS. Женю радили як досвідченого медійника. І що важливо, не з ІТ-журналістики. Тобто, він не був заангажований.

Денис запитав Женю про людину, яка цікавить його у тусовці. Випили (а справа була в барі). Потім ще трохи запитав — ще трохи випили.

«Потім страшенно напилися», — згадував Денис, який в той вечір, можливо, вийшов на новий рівень розуміння українських медійників — невербальний.

В Україні Денис переспілкувався в цілому з 20+ людьми. З кимось зустрічалися, з кимось зідзвонювалися. З кожної зустрічі медійник витягав по крупинці інформацію: з ким ще поговорити, кого брати в редактори, кого не брати, скільки платять на ринку.

«Ходив по редакціях, як лис у курник», — жартує він.

А може, і не жартує. Загалом, панове головні редактори, коли ви помітите під вашим офісом якогось підозрілого білоруса і, більш того, почуєте від нього у вашій же курилці слово «дзякуй!», будьте пильні. Можливо, це вже подяка за укладений річний контракт з вашим найкращим кадром. Небезпечний!

Stage 4: Осмислення і прийняття

Після місяців, проведених у зустрічах і розмовах, дорожніх пробках і всяких там клоузер-кирилівських, в орендованих квартирах і в переїздах, в модних коворкінгах і на святошинах, Артем і Денис нарешті прийшли до сформованих висновків щодо українських медій.

Ринок — більш живий, рухливий, галасливий, розвинений. Стало зрозуміло, що треба терміново збирати місцеву команду, яка і розповість, як і що робити.

«І потрібно ставити експерименти: дивитися які dev.by-ходи працюватимуть, а які ні. Потім у вас будемо щось цупити», — резюмує Денис.

Білоруси почали шукати головного редактора і збирати повноцінну редакцію в Києві.

Ще одне спостереження: здається, не завжди медіа будь-якого розміру прагнуть, насправді, заробляти. Хоча декларують, що вони — медіабізнес. А цілі можуть бути інші. Наприклад, багатьма великими місцевими медіа володіють олігархи. І в їх продукті є явна політична окантовка.

В цілому ж місцеві медіа — більш складно і цікаво організована система.

До речі, хочете знати, на що скаржаться українські медійники приїжджим? А ну-ка, давайте подивимося.

Ось знеособлений список скарг. Тезисно:

•  немає тямущих професіоналів (авторів, редакторів), але насправді кадри є (ремарка від Дениса);
• ТВ і ІТ-компанії вижирають журналістів з діджиталу;
• зарплати були вищими років 5 тому;
• всі втомилися від джинси (взагалі небілоруська історія — там джинси немає);
• всі хочуть робити відео і кажуть, що на цьому можна заробляти (але мало хто робить щось вартісне).

Stage 5: Свідок події

Це я так себе назвав. Приблизно в цей момент історії, коли Денису вже був час їхати, а Артем зовсім обжився у Києві і майже відчув себе місцевим, з’являюся я, як новий персонаж.

Це був березень, і якийсь чувак написав мені в FB, що, мовляв, він з Білорусі і збирається тут щось там запускати. Я прочитав меседж дуже побіжно, бо їздив тоді по зйомках — працював на телеканалі «Україна 24» — і був то за монтажною станцією, то в дорозі, то десь на морозі записував свій 25 дубль (я ох.нний актор).

Але мама вчила бути ввічливим. І я відповів: «Звичайно, допоможу, приїжджай на Героїв Космосу, 4». На Борщагу. От, дурень! Запросив так запросив.

Через секунду я вже відповідав на інше повідомлення. І, як це і властиво творчим розпиздяям, тут же забув про попереднє.

Збіг: в призначений день я якраз був на телеканалі, коли мені прийшло повідомлення від все того ж наполегливого Дениса. Мовляв, він їде і скоро буде на місці.

Ну, ок. Була п’ятниця, сюжет я вже здав. Так чому б і не посидіти на вулиці в кафешці під UFO з потенційно гарною людиною.

Розговорилися. Я почав радити кандидатури на пост редактора. І в якийсь момент зрозумів, що ідея Дениса і Ко безумовно подобається мені самому. Ось це поворот (швидше за все, на це було і розраховано). Я не помітив, як з порадника-консультанта перетворився на зацікавленого здобувача.

Наступного тижня ми вирішили повечеряти разом: Артем, Денис і я. Пам’ятаю, того дня я працював в офісі «Сегодня» на Антоновича, тому для зустрічі запропонував кафе «Альтруїст».

Як не дивно, але всього за кілька годин ми зуміли багато що обговорити. І за підсумком вечора, коли похапцем повертався, щоб змінити вдома втомлену няню, усвідомив: «Я у грі!»

Stage 6. Співучасник

На початку квітня я написав заяву за власним на телеканалі. Хоча свіжий контракт на наступний рік зі мною був продовжений у березні.

Офіційна зарплата, спрацьована міні-команда, соцпакет, перші позитивні глядацькі відгуки…

Я все це кинув. Бо мною керувало якесь незрозуміле чуття, схоже по відчуттю на ману.

Я був редактором до цього — ProIT, технології в «Капіталі», liga.tech. Але завжди, в усіх цих випадках, мій проєкт був другорядним дітищем великого холдингу, якому, «звичайно ж, він важливий і потрібний», але «спочатку ось це, а на головну — ось те».

У випадку з dev.by у мене з’явився на 100% зацікавлений в моїй темі партнер. І це підкупило. Для мене це був, можливо, один з рідкісних шансів у житті на історію вдовгу.

Справа за малим: концепція, формати, маніфест. І найголовніше — сколотити надійну команду. Стартовий людський капітал.

Stage 7. Учасники

Найнадійнішою людиною, якій я міг би довірити буквально все, був Олексій Дзюба, мій продюсер на каналі (наполегливо вважав себе сценаристом). Разом з ним ми прийшли на тєлєк рік тому в складі невеликої команди. А до цього ще рік ми пропрацювали з Льошою в liga.tech.

Якщо ви мене попросите охарактеризувати Льошу двома епітетами, я виберу такі: надійний (партнер) та творчий (натхненник). І найголовніше — він теж погодився кинути канал заради чогось нового.

Крім Олексія я знав ще одну людину, яка, на мій погляд, максимально підходила на роль члена «ломової групи». З цією дівчиною я теж був знайомий давно. Працювали пліч-о-пліч в різних виданнях. І я нею захоплювався. Захоплювався працездатністю і (не побоюся тут сексистів) чоловічою витривалістю! Завзятістю і честолюбством!

Якщо ви мене запитаєте, як двома словами описати першокласного ділового журналіста, я вам так відповім: Маша Бровінська!

Ось тільки я не був упевнений, що Маша залишить насиджене місце роботи — liga.net — заради нехай і амбітного, але нішевого видання про технології. Тому на співбесіду я попросив поїхати зі мною Артема — для солідності і для тих питань, на які я з ходу не зможу відповісти сам.

Ми приїхали, Маша запитала, чи вистачить на перший час грошей. Артем сказав щось на зразок «так, вистачить». І на наступному тижні вона сказала, що буде з нами. Я спочатку не повірив. Але потім переконався в цьому, коли Маша прийшла до нас в редакцію працювати.

А тепер хочете дізнатися версію Маші цієї частини історії? Так будь ласка. Ось — пряма мова:

«В кінці квітня я прокинулася і вирішила, що треба щось міняти. Написала керівнику в Liga.net, що буду йти. Мені, здається, не повірили. Шість років, як-не-як, пропрацювала. На той момент мене запрошували в піар. Але журналістику я люблю, а піар — швидше приймаю, тому остаточного рішення не було. І тут виник Стас, з яким ми давно дружимо і часто радимося. На співбесіду, яка проходила на стадіоні якоїсь школи (адже був локдаун) він привіз Артема. Я зрозуміла, що буду дуже шкодувати, якщо не спробую. І ось я тут».

І мені того тижня, як виявилося, пощастило двічі. Людина, з якою я на днях познайомився в FB, коли збирав команду, раптом написала: «Вам art-директор не потрібен?»

ХЗ. Я не знав, що відповісти на той момент. Але нутром відчував, що радять нам офігенну кандидатуру. З розряду: «Потрібно терміново брати. Дайте дві, будь ласка!» І я не здивувався — Артем думав так само.

А звали (і звуть) нашу випадкову знахідку-діамант Даша Свєтлова. Вона була арт-директором в «Банді» і в «Бабелі». І те, що ви зараз бачите на нашому сайті, це лише мінімальний набір тих фітч, які вона нам запропонувала. Багато чого ще буде втілено в реальність найближчим часом. Буде стильно, модно, молодіжно.

Попрацювавши рік на ТБ, я зрозумів, як мало уваги медійники-писаки звертають на візуальну частину свого контенту. І як важлива для нас буде допомога просунутого дизайнера. Нам пощастило — у нас є Даша.

Stage 8. Фінал. Він же старт

Як тільки ми зібрали кістяк нової команди, я захворів.

Підхопив на травневих ковід. Я і всі члени моєї сім'ї. Ми сиділи/лежали вдома. Я був злий, тому що не міг нормально працювати над запуском. А голова взагалі відмовлялася щось «перетравлювати». Було таке враження, що на мозок поставили обмежувач, і ліміт уявних обчислень сильно обмежений.

Але мені знову пощастило — і я, і дружина, і дитина перехворіли в легкій формі.

Здав тест — все, ковіда більше немає. І голова світла. Залишилися тільки неприємні спогади.

В один з теплих травневих понеділків ми зібралися з командою на Арсеналі і визначилися з остаточною датою запуску.

До старту залишалося трохи більше місяця. І коли я писав цей текст, я ще зовсім не знав, що ж станеться далі. Але щось мені підказує, що тепер вже точно все повинно піти гладко. І основні складності позаду, я викашляв їх разом з ковіднимі соплями.

Сподіваюся, що цей текст не доведеться переписувати або вписувати в історію Stage 9 з черговою перипетією.

Це послання в майбутнє, сподіваюся, світле (а інакше ніяк — у нас же Даша СВЄТлова в команді).