dev.ua народився. Історія нового українського медіа про технології
Це історія найамбітнішого українського медіа про технології — від нуля до гучного запуску.
Це історія найамбітнішого українського медіа про технології — від нуля до гучного запуску.
Медійники з білоруського видання про IT# 1 — dev.by — (девбаєвці) давно поглядали на український ринок. Але якось крадькома і з побоюванням. Як на чужу дівчину, коли твоя поруч.
Наша мова була білорусам близька і зрозуміла навіть без Google-транслейт. І взагалі, українці здавалися класними (сподіваюся, і до сих пір здаються), ІТ-ринки — схожими.
Білоруські медійники розповідають, що, читаючи dou або ain, їм все зрозуміло, навіть компанії одні і ті ж, білоруські контакти відразу пов’язують з українськими контактами.
Девбаєвці часто приїжджали до Києва, багатьох тут знали. Більш того, місцеві бізнесмени відкрито закликали їх вийти на наш ринок. «Залишайся, хлопчик, з нами — будеш нашим королем!»
Рішення назрівало, воно було очевидним і логічним. У Білорусі, населення якої 9,4 млн. чоловік, в 4,5 рази менше українського, медіа-проект про ІТ досяг певної стелі. І стрімко рости далі можна було тільки одним способом — шляхом виходу на сусідній ринок. І явно не країни-агресора.
Але… Як воно зазвичай і трапляється, на фінальне ОК вплинув якийсь смажений півень, який спочатку довго не клює. А потім як клюне — так хоч біжи.
Ідея про вихід на нові ринки почала перетікати в реальність в кінці серпня, коли хлопцям стало остаточно зрозуміло, що «ніч темна і повна жахів, і в завтрашній день не всі можуть дивитися».
У Білорусі стало складно будувати довготривалі плани (а ще недавно можна і потрібно було). В Україні повинна бути зовсім інша історія. І її точно час починати. Якщо не зараз, то коли?
Перед тим, як вийти на ринок іншої країни, нехай навіть він здається близьким і гранично зрозумілим, потрібно добре промацати ґрунт.
В першу чергу, необхідно зрозуміти, якою буде конкуренція в медійній сфері.
Але відступати було нікуди!
Початковий план — медіарозвідка. Девбаєвці думали так: відкриємо сайт на українському домені і будемо репостити туди матеріали dev.by, актуальні і для українців. Справа в тому, що на dev.by була значна кількість відвідувань з України (5%, або 60 тис. уніків на травень). Тобто споживач такого контенту точно був. Але чи було лише цього досить?
Порадившись, медійники вирішили, що… ні. І відправили восени минулого року до Києва частина команди — двох журналісток, які мали писати матеріали про Україну і для українців.
Так можна було краще зрозуміти, чи правильні їх гіпотези про місцевий ринок. До того ж, це був хороший шанс ще краще роззнайомитися з місцевими і ще більше розповісти про себе.
Кілька місяців польових випробувань, і ось він, висновок: «Для українців повинні писати українці, а ми маємо просто ділитися нашими підходами та досвідом».
Поїхали далі.
Білоруси часто бувають у Києві. Туристами і у відрядженнях. Пиво свіже. Ціни — вже вищі. А пробки стомлюють. Але в цілому їм місто подобається.
Хоча і не без нюансів. Наприклад, якось давним-давно, в 2007 році, коли Артем Кiцевий (нині — видавець dev.by) був на п’ятому курсі, він приїхав до Києва. Хлопець в ті часи вважав себе природженим фотографом. Тому в столиці, прямо перед пам’ятником Батьківщини-матері спорудив з гівна і палиць (читай: «з підручних засобів») подобу штатива і був готовий зробити легендарний знімок, який би точно потрапив на обкладинку якогось модного журналу c припискою «modern art».
Ніч. І тоді ще вцілілий величезний радянський прожектор освітлює непропорційно короткий меч і цілком органічного розміру щит 62-метрової сталевої статуї.
Все б це так і сталося, і історія б закінчилася просто відмінно, якби не зреагував «сержант петренко», якому теж подобалося мистецтво. А особливо інсталяції з портретів, зображених на купюрах, перев’язаних тугою резинкою. Забігаючи вперед — Артем зміг викрутитися і нічого сержанту не дав. А останні 100 баксів встиг надійно заховати.
Але це все сентиментальні пригоди, про які добре розповідати друзям і дітям.
І вони швидко закінчуються. Це — швидкоплинне і ненадовго, свіже і епізодичне. Як літо в дитинстві.
А якщо надовго? І літо, дитинство — скінчилися. Це вже, як то кажуть, зовсім інший досвід.
Занурення в київське життя з головою — це холодний душ чи тепла ванна?
Переїзд видавця Артема до столиці України відбувся як у пісні: він приїхав до Києва 3 вересня 2020 року, перегорнувши календар.
Часу для довгих роздумів не було. Артем вдень сів у машину в Мінську і досить скоро опинився на київському Подолі, у друзів.
«Було спекотно, і пару тижнів я не міг ні на чому зосередитися, крім білоруських новин», — згадує Артем.
Два тижні жив у друзів. Намагався знайти квартиру на наступні три місяці. Шукав два тижні, бо нормальне житло здавали мінімум на рік.
Три місяці перетворилися на шість, а шість — на дев’ять.
Є речі, до яких звикнути у нього так і не вийшло: бідність і мафи в переходах, тоновані вікна машин, паркування на тротуарах, будівельні та архітектурні злочини, які ранять найкрасивіше після Мінська місто.
Щоб запустити бізнес, потрібно спочатку переспілкуватися з великою кількістю людей. Щоб запустити медіабізнес, потрібно переспілкуватися з великою кількістю людей в квадраті. Адже продукт цього бізнесу — і є результат спілкування з людьми.
Перша зустріч по роботі у Артема була з білоруським юристом Денисом Олейніковим. Той приїхав консультувати Мінцифри по Дія City. Денис в свою чергу познайомив земляка із засновником відомого українського стартапу Readdle Ігорем Ждановим.
І понеслася. Одна за одною — рахунок зустрічей пішов на десятки.
«Нам було важливо, що думають в Україні про наш потенційний прихід, — розповідає Артем.– Всі були раді. Принаймні, на словах».
Взимку до Києва допомагати Артему приїхав Денис. Як вже говорилося раніше, він — шеф-редактор білоруського видання. І якщо до 2021 року Денис відповідав за різні нові фічі в dev.by, то тепер спектр його завдань розширився вдвічі — з нового року треба відповідати за дві країни.
Перша зустріч Дениса в Києві — з Євгеном Сафоновим, відомим журналістом, який запускав Bird-in-Flight, інтернет-журнал про фотографію і візуальну культуру, а також яскраве українське медіа про історію — WAS. Женю радили як досвідченого медійника. І що важливо, не з ІТ-журналістики. Тобто, він не був заангажований.
Денис запитав Женю про людину, яка цікавить його у тусовці. Випили (а справа була в барі). Потім ще трохи запитав — ще трохи випили.
«Потім страшенно напилися», — згадував Денис, який в той вечір, можливо, вийшов на новий рівень розуміння українських медійників — невербальний.
В Україні Денис переспілкувався в цілому з 20+ людьми. З кимось зустрічалися, з кимось зідзвонювалися. З кожної зустрічі медійник витягав по крупинці інформацію: з ким ще поговорити, кого брати в редактори, кого не брати, скільки платять на ринку.
А може, і не жартує. Загалом, панове головні редактори, коли ви помітите під вашим офісом якогось підозрілого білоруса і, більш того, почуєте від нього у вашій же курилці слово «дзякуй!», будьте пильні. Можливо, це вже подяка за укладений річний контракт з вашим найкращим кадром. Небезпечний!
Після місяців, проведених у зустрічах і розмовах, дорожніх пробках і всяких там клоузер-кирилівських, в орендованих квартирах і в переїздах, в модних коворкінгах і на святошинах, Артем і Денис нарешті прийшли до сформованих висновків щодо українських медій.
Ринок — більш живий, рухливий, галасливий, розвинений. Стало зрозуміло, що треба терміново збирати місцеву команду, яка і розповість, як і що робити.
Білоруси почали шукати головного редактора і збирати повноцінну редакцію в Києві.
Ще одне спостереження: здається, не завжди медіа будь-якого розміру прагнуть, насправді, заробляти. Хоча декларують, що вони — медіабізнес. А цілі можуть бути інші. Наприклад, багатьма великими місцевими медіа володіють олігархи. І в їх продукті є явна політична окантовка.
В цілому ж місцеві медіа — більш складно і цікаво організована система.
До речі, хочете знати, на що скаржаться українські медійники приїжджим? А ну-ка, давайте подивимося.
Ось знеособлений список скарг. Тезисно:
Це я так себе назвав. Приблизно в цей момент історії, коли Денису вже був час їхати, а Артем зовсім обжився у Києві і майже відчув себе місцевим, з’являюся я, як новий персонаж.
Це був березень, і якийсь чувак написав мені в FB, що, мовляв, він з Білорусі і збирається тут щось там запускати. Я прочитав меседж дуже побіжно, бо їздив тоді по зйомках — працював на телеканалі «Україна 24» — і був то за монтажною станцією, то в дорозі, то десь на морозі записував свій 25 дубль (я ох.нний актор).
Через секунду я вже відповідав на інше повідомлення. І, як це і властиво творчим розпиздяям, тут же забув про попереднє.
Збіг: в призначений день я якраз був на телеканалі, коли мені прийшло повідомлення від все того ж наполегливого Дениса. Мовляв, він їде і скоро буде на місці.
Ну, ок. Була п’ятниця, сюжет я вже здав. Так чому б і не посидіти на вулиці в кафешці під UFO з потенційно гарною людиною.
Розговорилися. Я почав радити кандидатури на пост редактора. І в якийсь момент зрозумів, що ідея Дениса і Ко безумовно подобається мені самому. Ось це поворот (швидше за все, на це було і розраховано). Я не помітив, як з порадника-консультанта перетворився на зацікавленого здобувача.
Наступного тижня ми вирішили повечеряти разом: Артем, Денис і я. Пам’ятаю, того дня я працював в офісі «Сегодня» на Антоновича, тому для зустрічі запропонував кафе «Альтруїст».
Як не дивно, але всього за кілька годин ми зуміли багато що обговорити. І за підсумком вечора, коли похапцем повертався, щоб змінити вдома втомлену няню, усвідомив: «Я у грі!»
На початку квітня я написав заяву за власним на телеканалі. Хоча свіжий контракт на наступний рік зі мною був продовжений у березні.
Офіційна зарплата, спрацьована міні-команда, соцпакет, перші позитивні глядацькі відгуки…
Я все це кинув. Бо мною керувало якесь незрозуміле чуття, схоже по відчуттю на ману.
Я був редактором до цього — ProIT, технології в «Капіталі», liga.tech. Але завжди, в усіх цих випадках, мій проєкт був другорядним дітищем великого холдингу, якому, «звичайно ж, він важливий і потрібний», але «спочатку ось це, а на головну — ось те».
У випадку з dev.by у мене з’явився на 100% зацікавлений в моїй темі партнер. І це підкупило. Для мене це був, можливо, один з рідкісних шансів у житті на історію вдовгу.
Справа за малим: концепція, формати, маніфест. І найголовніше — сколотити надійну команду. Стартовий людський капітал.
Найнадійнішою людиною, якій я міг би довірити буквально все, був Олексій Дзюба, мій продюсер на каналі (наполегливо вважав себе сценаристом). Разом з ним ми прийшли на тєлєк рік тому в складі невеликої команди. А до цього ще рік ми пропрацювали з Льошою в liga.tech.
Якщо ви мене попросите охарактеризувати Льошу двома епітетами, я виберу такі: надійний (партнер) та творчий (натхненник). І найголовніше — він теж погодився кинути канал заради чогось нового.
Крім Олексія я знав ще одну людину, яка, на мій погляд, максимально підходила на роль члена «ломової групи». З цією дівчиною я теж був знайомий давно. Працювали пліч-о-пліч в різних виданнях. І я нею захоплювався. Захоплювався працездатністю і (не побоюся тут сексистів) чоловічою витривалістю! Завзятістю і честолюбством!
Якщо ви мене запитаєте, як двома словами описати першокласного ділового журналіста, я вам так відповім: Маша Бровінська!
Ось тільки я не був упевнений, що Маша залишить насиджене місце роботи — liga.net — заради нехай і амбітного, але нішевого видання про технології. Тому на співбесіду я попросив поїхати зі мною Артема — для солідності і для тих питань, на які я з ходу не зможу відповісти сам.
Ми приїхали, Маша запитала, чи вистачить на перший час грошей. Артем сказав щось на зразок «так, вистачить». І на наступному тижні вона сказала, що буде з нами. Я спочатку не повірив. Але потім переконався в цьому, коли Маша прийшла до нас в редакцію працювати.
А тепер хочете дізнатися версію Маші цієї частини історії? Так будь ласка. Ось — пряма мова:
«В кінці квітня я прокинулася і вирішила, що треба щось міняти. Написала керівнику в Liga.net, що буду йти. Мені, здається, не повірили. Шість років, як-не-як, пропрацювала. На той момент мене запрошували в піар. Але журналістику я люблю, а піар — швидше приймаю, тому остаточного рішення не було. І тут виник Стас, з яким ми давно дружимо і часто радимося. На співбесіду, яка проходила на стадіоні якоїсь школи (адже був локдаун) він привіз Артема. Я зрозуміла, що буду дуже шкодувати, якщо не спробую. І ось я тут».
ХЗ. Я не знав, що відповісти на той момент. Але нутром відчував, що радять нам офігенну кандидатуру. З розряду: «Потрібно терміново брати. Дайте дві, будь ласка!» І я не здивувався — Артем думав так само.
А звали (і звуть) нашу випадкову знахідку-діамант Даша Свєтлова. Вона була арт-директором в «Банді» і в «Бабелі». І те, що ви зараз бачите на нашому сайті, це лише мінімальний набір тих фітч, які вона нам запропонувала. Багато чого ще буде втілено в реальність найближчим часом. Буде стильно, модно, молодіжно.
Попрацювавши рік на ТБ, я зрозумів, як мало уваги медійники-писаки звертають на візуальну частину свого контенту. І як важлива для нас буде допомога просунутого дизайнера. Нам пощастило — у нас є Даша.
Як тільки ми зібрали кістяк нової команди, я захворів.
Підхопив на травневих ковід. Я і всі члени моєї сім'ї. Ми сиділи/лежали вдома. Я був злий, тому що не міг нормально працювати над запуском. А голова взагалі відмовлялася щось «перетравлювати». Було таке враження, що на мозок поставили обмежувач, і ліміт уявних обчислень сильно обмежений.
Але мені знову пощастило — і я, і дружина, і дитина перехворіли в легкій формі.
Здав тест — все, ковіда більше немає. І голова світла. Залишилися тільки неприємні спогади.
В один з теплих травневих понеділків ми зібралися з командою на Арсеналі і визначилися з остаточною датою запуску.
До старту залишалося трохи більше місяця. І коли я писав цей текст, я ще зовсім не знав, що ж станеться далі. Але щось мені підказує, що тепер вже точно все повинно піти гладко. І основні складності позаду, я викашляв їх разом з ковіднимі соплями.
Сподіваюся, що цей текст не доведеться переписувати або вписувати в історію Stage 9 з черговою перипетією.
Це послання в майбутнє, сподіваюся, світле (а інакше ніяк — у нас же Даша СВЄТлова в команді).
Слухайте, це круто! Хоч зараз білорусів і приєднують до рашистів, але ж я знаю, що дуже богато налаштовані проти руських, проти пуйла і дуже сильно підтримують нашу Україну. Отже, круто, що є такі люди, які навіть в такий дуже важкий час добре виконують свою роботу, з любов'ю та турботою до українців.