UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Ігор Вишневський Війна
17 грудня 2025, 09:00
2025-12-17
«Інструктор запитав: „Ви брешете, що ніколи не літали на крилах?“» Айтівець і ветеран — про свій шлях в аеророзвідці, звільнення Херсонщини й те, як суспільство обманює себе щодо війни
Айтівець Віктор довго йшов до того, щоб отримати посаду Frontend Developer — прагнув цього і робив усе від нього залежне ще до повномасштабної війни. У його тодішній компанії EVO він чекав на можливість світчнутися на фронтенд-розробника, адже таку перспективу йому обіцяли, поки той працював технічним спеціалістом у сапорті. Утім, так і не дочекавшись можливості, Віктор звільнився, щоб реалізувати задумане деінде. Та, на жаль, у ці плани втрутилася повномасштабна війна.
Айтівець Віктор довго йшов до того, щоб отримати посаду Frontend Developer — прагнув цього і робив усе від нього залежне ще до повномасштабної війни. У його тодішній компанії EVO він чекав на можливість світчнутися на фронтенд-розробника, адже таку перспективу йому обіцяли, поки той працював технічним спеціалістом у сапорті. Утім, так і не дочекавшись можливості, Віктор звільнився, щоб реалізувати задумане деінде. Та, на жаль, у ці плани втрутилася повномасштабна війна.
Наразі Віктор таки досяг свого — він зайняв позицію Frontend Developer в одній із компаній уже у статусі ветерана. Але до цього були тривалі бойові дії й робота в аеророзвідці оператором дронів типу «крило» на різних ділянках фронту.
Віктор розповів dev.ua про свій шлях в ІТ та армії, про те, як він потрапив у військо, коли кожен дрон ще був на вагу золота й великою рідкістю, та про те, куди, на його думку, рухається війна. Далі — пряма мова айтівця й ветерана
Початок вторгнення: патрулювання у ДФТГ під Києвом і робота на Херсонщині
За місяць до повномасштабки я звільнився з EVO. Перед тим як туди влаштуватися, я закінчив курси з фронтенду, а в EVO пішов працювати якраз під час ковіду. Без досвіду ніхто не хотів брати на фронтенд, а в EVO ми домовилися: якщо гарно себе покажу, то є великий шанс розвиватися і переходити на інші спеціальності всередині цієї великої структури.
Досить довго я намагався перевестися по їхній внутрішній програмі на посаду фронтенд-розробника, але не виходило. Хоча в себе в сапорті я показував топові результати. Почув щось типу: «Ти й тут класно працюєш, навіщо тобі рипатися? А перевести ми тебе не можемо, бо не маєш досвіду у фронтенді». Тож я вирішив звільнятися, а через місяць після цього почалася повномасштабка.
На той час ми з родиною жили під Києвом, це траса в бік Десни. З перших днів я пішов у місцеве ДФТГ, а також почав по волонтерським каналам підтягувати все, що було на той час потрібне, адже волонтеркою займався ще з 2014 року.
На навчальний центр «Десна» возив матеріали, інструменти, павербанки, броніки із західної України. Ми купляли їх у Тернополі, там шили плитоноски. Уся ця інформація передавалася по сарафанному радіо.
У березні 2022 року я вивіз родину до Польщі, у мене дружина і двоє дітей. Молодшій доньці було на той час лише кілька місяців, а старшій — п’ять років. Сам залишився з братом на Деснянській трасі у ДФТГ, почали готуватися до найгіршого розвитку подій.
Ми продовжували патрулювання, грубо кажучи, стояли на блокпостах, поки не покращилася ситуація під Києвом. Коли ворожі війська відступили, то поїхали на Херсонщину, бо ми звідти родом, і почали допомагати там. Наше рідне село якраз було на межі окупації, туди періодично заїжджали орки, тому першою задачею у нас була евакуація людей звідти.
У нас була маленька компашка — я, брат і наш товариш. Товариш ще до війни був оператором дронів, але не у воєнному контексті — тобто, знімав всякі прикольні штуки й досить гарно вмів працювати з «мавіком». Тому, приїхавши на Херсонщину, ми також почали партизанити, шукати орків і передавати інформацію з дрона бригадам, які там перебували.
Досить швидко нас почали смикати буквально всі підрозділи в тому секторі. У 2022-му році з аеророзвідкою були проблеми, а робота з дронами була явно далека від того рівня, що є сьогодні. Тож ми буквально щодня або проводили розвідку, або коригували вогонь, або працювали зі скидами. І кілька бригад почали просити нас все більше і більше співпрацювати з ними.
Як здобував навички аеророзвідки й офіційно мобілізувався
Зазвичай розвідка чи коригування вогню велися зранку, ми це робили для різних підрозділів. Потім ми з братом і нашим другом виїжджали в безпечне місце і до вечора спершу тренувалися проводити розвідку, а потім — працювати зі скидами. Тож щодня ми з братом тренувалися під чітким керівництвом нашого друга на дронах Mavic, а згодом придбали ще й Autel.
Оскільки ми брали безпосередню участь у звільненні Херсонщини і проводили розвідку для бойових підрозділів, то окрім традиційного «мавіка», почали шукати кращі рішення.
Домовився з волонтерами та отримали комплекс літаків українського виробництва типу «крило». Вони були прості й тільки почали вироблятися, а ми були одні з перших, хто їх взяв у роботу. Це вже була глибша розвідка: якщо «мавік» давав змогу залітати кілометрів на 10 — у нас рекорд був до 13 км, — то літак дозволяв долати до 50 км
Коли ми після «мавіка» отримали цей комплекс літаків, то для його використання потрібно було пройти навчання, і ми поїхали до виробника. Перед тим як отримати комплекс, навчання мало проходити тиждень.
Коли ми приїхали, то нас посадили за компи, і два дні ми мали працювати із симуляторами. Але вже через дві години інструктор нас запитав: «Ви, мабуть, брешете, кажучи, що перед цим ніколи не літали на „крилах“»? Тож уже чи в перший день, чи зранку наступного дня ми поїхали в поле літати на справжніх літаках.
Нас підганяли, адже на той час якраз йшло звільнення Херсонщини, і нам потрібно було робити розвідку. Часу розтягувати навчання не було. У нашій команді кожен доповнював іншого: хтось був кращий в одному, хтось в іншому, хтось в третьому.
На Херсонщині у нас був фотольот, який проходив за потрібним маршрутом і робив 2000 фотографій. А далі ти сидиш, проводиш ретельний огляд тих знімків і шукаєш цілі. Такий вид розвідки набагато ефективніший за інші.
Але на той момент ми працювали як звичайні цивільні. З часом подумали, що, якщо, не дай Боже, щось станеться, то навіть не маємо жодних гарантій від держави, бо ми перебуваємо поза військовими структурами.
Була купа пропозицій, щоб мобілізуватися до тієї чи іншої бригади, бо у нас було багато обладнання, багато дронів, і у нас був свій транспорт. Тобто, ми були абсолютно мобільні. У результаті наприкінці серпня 2022 року ми підписали контракт з однією бригадою й почали працювати вже тільки для неї.
«Нам ніхто не зв’язував руки». Про умови служби та взаємодію з командирами
Щодо армійських умов служби, то нам пощастило, що ми одразу мали змогу знайти свою бригаду і своє місце в ній. Як я вже казав, ми були максимально автономними, нам ніхто не зв’язував руки. Грубо кажучи, нам давали сектор, в якому ми маємо працювати, і ми собі спокійно виконували завдання. Просто завдань прилітало все більше і більше, тому що ми в плані розвідки були однією з топових груп.
Що допомагало з попереднього досвіду? Мені доводилося обробляти велику кількість фотознімків з розвідки, і вміння працювати з різноманітним софтом дозволило це робити якісно і швидко. Своєю чергою комунікація з великою кількістю людей дала можливість розвиватись самому і розвивати напрям БПЛА.
Приблизно з пів року, може, і більше, у нас із братом і товаришем не було ніяких рухів по різного роду підрозділах, ми просто міняли дислокацію. Переїжджали з Херсонщини під Бахмут, а з-під Бахмута — на Запоріжжя.
Єдине, що після переїзду на Запоріжжя, хлопці пішли вже в іншу бригаду, бо їм запропонували там кращі умови. А я залишився в цій: мені потрібно було набирати молодих хлопців і навчати їх виконувати ті завдання, які ми спільно виконували раніше.
З часом група розросталася, відповідно, я став командиром нового підрозділу аеророзвідки. Найдовше пропрацювали на БПЛА типу «крило», бо вони стали нашою основною роботою. Саме в розвідці з «крила» ми досягли топових результатів, а наш підрозділ хотіли захантити всі структури.
У плані служби мені дуже пощастило, що коли ми обирали бригаду й людей, з якими нам доведеться працювати, то вони дотрималися своїх зобов’язань.
Нам сказали: «Ми зробимо все для того, щоб вас ніхто не чіпав — ваша задача просто якісно виконувати завдання». Так і відбувалося. Тож мої командири брали весь бюрократичний негатив на себе — стукали в усі двері, куди потрібно, а моя задача була показувати результат. І тому в нас був чудовий симбіоз: командир у мене з тих людей, який вміє виконувати свої задачі, а я, відповідно, свої. Через те, що ми якісно виконували свою роботу і були затребувані, ми мали досить багато лояльного ставлення і різних «плюшок».
Про демобілізацію. «Врятувати свою родину, заради якої я і пішов на фронт»
У 2024 році я демобілізувався, бо мав для цього юридичні підстави ще з самого початку. Як я вже казав, на початку повномасштабної війни одразу вивіз родину за кордон.
Ці два з половиною роки родина жила без мене, хіба що з якимись короткими зустрічами. Це було досить важко і для мене, і для них. А моя молодша донька виросла взагалі без мене.
Дружині, яку я вивіз в іншу країну з двома малими дітьми, теж було досить складно там залишатися. Вона кинула успішну роботу, кар'єру, будинок і опинилася з малими дітьми в чужій країні з іншою мовою.
За ці два з половиною роки складнощі тільки накопичувалися. Коли ж виїжджаєш в місто, то бачиш, що багато сімей і далі живуть далі разом своє життя, тоді як родини військових переживають тривалу розлуку. З часом зрозумів, що потрібно, так би мовити, рятувати вже свою родину, заради якої я і пішов на фронт. Бо виходило, що саме родина найбільше і страждала.
Як я казав, можливість звільнитися в мене була з самого початку, бо у мене є певні сімейні обставини для цього. Тому в мене була чітка домовленість з командиром — коли буде така потреба, то я доведу свій підрозділ до стану автономності, і зможу його залишити, коли без мене він показуватиме той же результат і виконуватиме ті ж завдання, що і зі мною. Мені довелось для цього навіть захантити пілота з іншої бригади на своє місце.
Коли це все сталося, то мені дали «зелене світло» і навіть допомогли в якихось питаннях. Мені ніхто не ставив «палки в колеса», я написав заяву, все було виконано по закону.
Шанс «молодому розробнику». Про адаптацію у цивільному житті й новий пошук роботи
Статус УБД я отримав ще під час служби, тому що, мабуть, 95% часу на фронті ми були безпосередньо в зоні бойових дій і виконували завдання там. Тому з цим у мене не виникало ніяких питань. Так само не можу сказати про якісь пільги чи гарантії від держави, бо я ні за чим не звертався, відповідно, не мав проблем і клопоту.
Але, що стосується роботи, то в момент пошуку я стукав у всі відкриті двері і йшов до тих компаній, які відкривали якісь програми для ветеранів. У тому числі — і програми з навчання. Окрім того, єдине що — я скористався послугами психолога, який працював із ветеранами на волонтерських засадах.
Після звільнення з армії я довгий період намагався знайти роботу як у фронтенді, так і в оборонці. Але в оборонці не було жодного варіанту, який би підходив мені по локації. Ну, а з фронтендом взагалі все було погано: ситуація на ринку і так несприятлива, а що вже казати про новачків. Плюс додається мій вік, невелика кількість мого комерційного досвіду, хоча я і виконував якісь неволонтерські фріланс-проєкти.
З мілітарки періодично надходили пропозиції, але треба було переїжджати з родиною, а мені цього взагалі не хотілося.
Але потім мені, врешті, так би мовити, дали шанс як «молодому розробнику». Сподіваюся, що всі лишилися задоволені від цього! Тому що я якраз зараз закінчив три місяці випробувального періоду, і, судячи з відгуків, закінчив їх досить непогано.
Про волонтерство і включеність суспільства у війну
Зараз у мене є три основні підрозділи, яким я стараюся і надалі допомагати як волонтер. Один — це мій власний, другий — це підрозділ мого брата, який продовжує перебувати на фронті, і ще один — де перебувають мої близькі друзі. Тому для них намагаються робити все можливе і неможливе.
Я почав волонтерити ще у 2014-му, тож по звільненню з війська дивно було б, якби я не продовжував це. Будучи на фронті, я дуже багато консультував молодих пілотів. Доводилося навіть давати рекомендації інструкторам від компанії-виробника БПЛА, на якому ми працювали. Дирекція попросила в мене дозволу надавати мій контакт для введення в курс справ, і допомоги на перших етапах.
Наразі мій брат продовжує нести службу, мої побратими та близькі друзі далі служать, тому за будь-якої можливості я намагаюся підтримати й допомогти їм, тим паче знаючи про всі складнощі не зі слів.
Щодо включеності суспільства у війну, то свої висновки я зробив уже давно. Комусь це потрібно, комусь не потрібно. Я не можу з цим боротися, бо це вибір кожного, як себе поводити і як жити.
Так, багато речей мені можуть бути неприємними, але я цим себе не накручую. Бо хлопцям, які себе накручують, просто зриває дах, нічого хорошого від цього не відбувається.
Хтось переносить цей негатив у свої стосунки, в родини й так далі. Тому в мене до цього зовсім інше ставлення. Я для себе просто стараюсь робити так, щоб мені не було совісно. А вибір інших і те, як вони себе ведуть і що говорять — це їхня карма.
Я впевнений, що багатьом із них спиться гірше, ніж мені, через той вибір, який вони зробили.
Чому мобілізація провалюється
Це результат бездарної політики, що проводилася за ці чотири роки українською владою і впливала на суспільство. І результат чудової роботи російських спецслужб, які підігрівають всі ці процеси.
Суспільство постійно годували обіцянками — ще два тижні до кінця війни, ще місяць до кінця війни, війна закінчиться до Нового року і так далі. Через це не було нічого зроблено для якісної мобілізації й для того, щоб була змога проводити ротації для військових і давати їм відпочинок.
Якби це все одразу почало робитися правильно, я думаю, в нас би зараз не було таких проблем. У мене в суміжних підрозділах були хлопці, які рік і більше не були у відпустці. Ну вибачте, але звідки взяти мотивацію в таких умовах? За таких умов відчуваєш себе загнаним спортсменом, на якого постійно роблять ставки та просто чекають, що ж там буде далі.
Я цілком розумію, що комусь не хочеться йти на фронт. Більшість із тих, хто зараз воює, теж би не хотіли там опинитися. Просто в якійсь ситуації не було іншого виходу.
У 2022-му році ми всі чудово розуміли, що зараз можемо загинути. Але тоді у ТЦК стояли черги, бо варіантів було небагато. Коли варіанти з’явилися, то люди почали обирати між страшним і легким. Це теж зрозуміло.
Але до цього всього ще додався «марафон», різні блогери й новини про те, що скоро буде покращення або перемир’я. Та вже чотири роки нічого з цього не відбувається! Тож чи варто покладати на це надії й сидіти та чекати, коли відкриють кордони?
Чи буде кінець війні й коли
Я думаю, що треба учити історію — тоді питань взагалі не виникне. Якщо просто скласти статистику за кількістю підписаних домовленостей з Московією і кількістю порушених нею домовленостей, то ці цифри дорівнюватимуть одна одній. Як хтось колись сказав, договір із Московією не вартий навіть паперу, на якому він підписаний.
Я був впевнений, що велика війна рано чи пізно почнеться ще з 2013. І розумів, що рано чи пізно буде гірше, ніж зараз. Тому у 2022-му в нас в родині все було підготовлено: і підвал, і наплічник з усім найбільш необхідним, і всі засоби на випадок непередбачених обставин. Дружина до останнього мені не вірила, а зараз постійно говорить — як ти знав, що так буде? Та ніяк — просто достатньо розуміти, з ким ми маємо справу.
Тож якщо перерва у бойових діях і настане, то чи буде це тривалим миром? Не певний. Це може бути періодом для посилення Кремля і послаблення нас. Багато людей вже сказали, що Україну ніхто історично так і не зміг перемогти — її «перемогли» самі українці. Ми самі зсередини постійно руйнуємо те, що є.
Як показав 2022 рік, коли півень клюне, то всі одразу мобілізуються, збираються разом, і роблять так, що всі довкола шоковані від того, як феноменально це все виглядає. Ми всі разом вміємо розв’язувати надскладні питання. Але як тільки розслабляємося, то знову починаються чвари, розбіжності, «дільожка», крадіжка. На жаль, історія нічому не вчить людей.
Багато хто вважає, що від'їхавши якомога далі від фронту, він, грубо кажучи, залишається в безпеці. Але навіть зараз ракети і дрони вбивають людей в найдальших куточках України. До людей все одно не доходить, що фронт так чи інакше наближається і наближається, і краще ставати не буде. Тож треба прокидатися і справді, як то кажуть, — або на фронт, або для фронту.
«Ти або у війську, або для війська». Айтівці Capgemini Engineering із друзями організували мінікомпанію для збору FPV-дронів. Як Quad Damage допомагає нищити ворога й берегти життя українських військових
«Коли в ІТ усі мріють про „віддаленку“ й „вільний графік“, я зрозумів: мені потрібен інший тип свободи». Історія ветерана, який свідомо обрав офісний формат роботи з 9 до 18 і анітрохи про це не жалкує
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Федеральне міністерство оборони Німеччини повідомило у Twitter, що у найближчі кілька тижнів Україні будуть передані чергові системи залпового вогню MARS II.
Раніше ми розповідали про те, які РСЗВ партнери надіслали на допомогу українським воїнам. Нагадуємо про це знову.
(Текст від 26 липня)
Тайвань передав Україні 800 БПЛА Revolver 860 Armed VTOL. Які ще безпілотники отримали захисники від західних партнерів і як вони працюють
Тайвань передав Україні 800 БПЛА Revolver 860 Armed VTOL, про це повідомляє видання Bild. Дрон-бомбардувальник ближнього радіусу може нести до восьми 60-мм артилерійських мін і наводитися на ціль із високою точністю, скидаючи їх один за одним. Раніше ми розповідали, які дрони вже є на озброєнні ЗСУ. Нагадуємо про це знову.
