Анні Коваленко 19 років. Вона, як і мільйони інших українців, була вимушена емігрувати за кордон після нападу росії 24 лютого. Як сьогодні проходить життя дівчини в датському місті Рандерс та які вона має плани на майбутнє, читайте в нашому матеріалі.
Анні Коваленко 19 років. Вона, як і мільйони інших українців, була вимушена емігрувати за кордон після нападу росії 24 лютого. Як сьогодні проходить життя дівчини в датському місті Рандерс та які вона має плани на майбутнє, читайте в нашому матеріалі.
Я студентка 3 курсу факультету політології Києво-Могилянської академії. До війни активно навчалася, долучалася до різних проєктів громадських організацій, працювала в молодіжній ініціативі міста, звідки я родом.
24 лютого прокинулася о 5:30 від звуку вибухів, відразу відкрила телеграм канали і всюди побачила лиш одне: «⚡️ПУТІН ОГОЛОСИВ ВІЙНУ УКРАЇНІ». Відразу почала дзвонити всім рідним, щоб перевірити чи вони в безпеці та клеїти вікна скотчем.
Усвідомлення того, що війна почалася, не приходило довго, хоч я готувалася до розвитку всіх можливих подій. Тривожний рюкзак склала ще в січні. Було страшно за всіх і найменше — за себе.
Відразу ж батьки попросили скласти валізу і попередили про ймовірний виїзд за кордон до друзів. Владнавши всі юридичні моменти (маю неповнолітнього брата), ми близько 15:00 виїхали з мамою з дому.
Маршрут був надто довгий, зазвичай ми доїжджали до кордону з Київської області за 6–7 годин. Проте цього разу дорога була непроста: Біла Церква — Козятин — Любар — Острог — Дубно — Луцьк — Устилуг. Загальний час в дорозі склав близько 35 годин. Вже в прикордонній зоні ми стояли добу, машин була настільки багато, що місцями ми не рухалися годинами. Окрім автомобільного пропуску, було багато жінок і дітей. Пішоходи проходили кордон і чекали автобуси для евакуації.
Атмосфера на кордоні дуже напружена: суміш жіночого і дитячого плачу, велика кількість людей і хаос. Проте варто відмітити злагоджену роботу українських та польських митників, які працювали дійсно у спрощеному й оперативному режимі.
Складно вказати точну суму, яку витратили на поїздку, оскільки ми їхали власним автомобілем. Тому оплачували лише витратити на бензин, а тут проживаємо у друзів, і найбільші наші витрати — купівля продуктів, які трішки дорожчі, ніж в Україні.
Ми їхали разом з найкращими друзями сім’ї, які мають тут родичів та знайомих. Через це вирішили не брати статус біженця і тимчасово проживаємо в будинку знайомих. І ми такі не одні, на щастя, місця господарі мають багато і захостили ще дві родини з різних куточків України. Поки у мене триває період адаптації, поступово повертаюся віддалено до робочих тасків і часом волонтерю в штабах, які збирають гуманітарну допомогу.
«Складно сказати, що мені абсолютно все подобається і я насолоджуюся своїм життям тут. Бо подумки все одно з рідними, які лишилися в епіцентрі подій і постійно планую своє завчасне повернення додому. Загалом, борюся з синдромом вцілілого».
Данія дуже відкрита до українців, допомагають і на загальнодержавному рівні, і завдяки діаспорі чи локальним ініціативам місцевих. Наші знайомі, які проживали тут ще до війни, ініціювали збір гуманітарки та коштів для потреб київської ТРО в школі своїх учнів. Охочих було більше, ніж вони розраховували.
Небайдужі пропонують свої вільні кімнати в будинках, місцеві комуни готові віддавати пусті будинки для українців, а сусідка наших друзів по приїзду нашому просто спекла печиво і пригостила нас. Ймовірність зустріти українця зараз в магазині стає все вищою і вищою. Бо окрім гостей країни, активно відкриваються прихистки Червоного Хреста, де проживають або люди, що добровільно вирішили взяти статус біженця, або ті, хто приїхав до країни без документів.
Жодного разу Данія, за словами місцевих, не створювала настільки сприятливі умови для біженців: 16 березня вийшов закон, що регулює наше перебування тут і дає можливість офіційно працювати. Знижок в магазинах для українців як таких зараз немає. В середньому на особу витрачається 100 крон (близько 436 гривень — ред.) в тиждень на продукти. Зараз готелі надають безкоштовні номери українцям. Проїзд по автобанах чи на залізниці теж безоплатний.
Всі адміністративні будинки та туристичні місця підсвічуються синьо-жовтими кольорами, у Копенгагені на вокзалі прапорці України висять разом з данськими.
Щодо протестів. 6 березня у місті Рандерс (населення 70 000 людей — ред.), в якому я живу, відбувся мітинг на підтримку України. Ми всі до нього долучилися. Звичайно, було не так масово, як, наприклад, у Берліні, проте підтримка і співчуття місцевих відчутні.
Складно передбачити, що буде далі, але не планую залишатися тут надовго. За першої ж можливості хочу повернутися додому. Тому маю надію, що через пів року повернуся в Україну і буду з волонтерами відбудовувати те, що зруйнували окупанти.
