UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Марія БровінськаВійна
27 квітня 2026, 12:02
2026-04-27
«Індивідуальність не потребується. І чим вас більше, тим самотніше». Щоденник мобілізації від айтівця з Threads — про БЗВП, «губні НАТівські постріли» та «гру в штурмовиків»
Це — друга частина зізнань та відкриттів айтівця, яку ми публікуємо з його дозволу. Тут автор розповідає про БЗВП, підготовку до служби штурмовиком і піхотинцем, настрої в навчальному центрі та неможливість усамітнення ні на хвилину.
Це — друга частина зізнань та відкриттів айтівця, яку ми публікуємо з його дозволу. Тут автор розповідає про БЗВП, підготовку до служби штурмовиком і піхотинцем, настрої в навчальному центрі та неможливість усамітнення ні на хвилину.
Моє на диво людяне БЗВП
Початок. Ми прибули на БЗВП у найгірший період року: початок зими з багнюкою по щиколотку. Через місяць ця багнюка покрилась снігом, потім льодом, і врешті знову перейшла у свій хлюпаючий первісний стан.Це був новоутворений навчальний центр від нашого військового формування, тобто повністю контрольований його керівництвом та з інструкторами-військовими внутрішніх батальйонів. Мабуть, тому наші очікування щодо умов перевершились: телефони 24/7, бережливе ставлення до наших фізичних здібностей, та вільності, не властиві загальним НЦ.
Палатка на 30 людей із двома буржуйками мала стати нашим «домом» майже на два місяці.
Перший тиждень ми жили без душу (його ще не побудували), без туалету поруч (були тільки ями без кабінок), та смачної їжі (причину щоденного «клейстера» та недосолених страв ми не знали, але потім щось змінилось).
Як нам казали, після БЗВП ми були потрібні батальйону живими та дієздатними. Звісно, в цьому не відчувалося турботи: це був прагматичний «гуманізм», але хоч якийсь. З дозволу прикріпленого до нас сержанта, хтось у віці чи з хворобами часто залишався на палатці черговим: рубив дрова, прибирав, топив «баню» для взводу; інші могли не носити броніки, не присідати з хворим коліном на холощенні, та не випльовувати легені на руханці.
Але на моє здивування, найсильніший кашель був у молодих здорових хлопців. Ми не були повністю відрізані від цивілізації: наш сержант дозволяв нам кожен день ходити маленькими групами в найближчі магазини (найбільше цінувались енергетики, кава та смажене насіння, тоді як я купував солодке, фрукти та молочку, яких мені не вистачало). На новорічні свята нам дали цілих три вихідні, а зустріли Новий рік ми нашим взводом в окремій палатці з телевізором (привітання Зеленського мало хто слухав, тому його переключили на якесь новорічне шоу), шашликами, салатами, та безалкогольним пивом. Однак в повітрі все одно відчувались сум і туга.
Такі умови багатьох психологічно розслабили, дали сподівання на людське ставлення, базову повагу та підтримку і після навчання.
Мабуть, тому, не дивлячись на те, що територія НЦ не охоронялася, СЗЧ в нашому взводі за все БЗВП не було, хоча всі були бусифіковані.
Однак впродовж 50 днів ми більше дізнавалися про свою подальшу долю та посади, час до реальної участі у війні спливав, а настрої поступово змінювались.
Хтось замикався в собі, більше проводив часу на самоті, в тиху думав про СЗЧ по поверненню назад; інші навпаки — все глибше усвідомлювали своє піхотинське чи штурмове майбутнє, розпитували інструкторів про все: від берців та тюнінгу на АК, до ментальної підготовки до перших бойових зіткнень. Вони ставали серйознішими, але й в якомусь сенсі заспокоювались, бо рішуче приймали тепер вже особисто для них неминуче.
БЗВП, снобізм, та інше «чоловіче буття»
На БЗВП дні проходили швидко і майже несвідомо, ночі ще швидше і абсолютно несвідомо, тому вечори — єдиний час, який залишався для себе і в собі справжньому, а роль солдата-новобранця можна було сховати під спальник хоча б до наступного ранку. Втомлений, із ниючою спиною, я записував усе, від подій до відчуттів і думок, бо знав, що забуду важливі деталі, на яких будується спогад і переживання досвіду.
Дивлячись на чоловіків навколо, я наочно відкривав для себе інше «чоловіче буття», часто мені нове і незвичне, порою неприємне, а іноді навіть зворушливе.
Майже беззубий, з червоним обличчям та нерозбірливою вимовою механік Віталій (вигадане імʼя), якому я налаштував його перший смартфон і ПриватБанк, тепер купує мені смаколики в магазині, і категорично не хоче брати за це гроші. Віталій запальний, його легко роздратувати та спровокувати на сварку, але зі мною він мʼякий і довірливий.
Над ним часто насміхаються, бо схоже, що його когнітивні функції постраждали від кількості випитого їм за життя алкоголю. Однак він добре розбирається в механіці та аграрній техніці, тож вправно відремонтує більшість поломок. Він розповідає мені свої історії з життя: ті, що я зміг розібрати на слух та вловити послідовність подій, викликають або хрюкаючий сміх, або жах, або сильне співчуття до його долі.
У цивільному житті я і Віталій — люди з різних вимірів, в нас геть нічого спільного — від інтересів та цінностей до смаків в їжі та музиці. Сценаріїв нашої навмисної зустрічі майже не існує. Я, з гуманітарною освітою, менеджер середньої ланки в міжнародній IT компанії, європейськими сенсами та світоглядом, дивлюсь на таких як Віталій зверху вниз, не розділяю та тайно зневажаю його примітивний спосіб буття. Але проходить два місяці, як ми живемо в одній палатці, часто поруч обідаємо, холостимся, капаємо окоп, та виручаємо один одного в побуті, і я бачу іншого Віталія. Не механіка, алкоголіка, та неосвічену людину, яка не може в стресі на публіці правильно назвати рік, в якому ми живемо. Я бачу Віталія-людину, який мило спілкується з дочкою телефоном, смішно жартує, купує мені смаколики, бо відчуває подяку, і щиро всміхається на повний беззубий рот.
Я відчуваю взаємну подяку, теплоту та поступово проникаюсь до нього дружньою та якоюсь загальнолюдською добротою.
А головне — я усвідомлюю, що його життя, наскільки б далеким від мого уявлення гідного та чистого життя воно не було, має однакову цінність з моїм. Тепер я не дивлюсь на нього зверху. Ми один навпроти одного. І хоч ми знову будемо такі ж далекі в цивільному житті, наші військові долі розійдуться дуже скоро, а рівність нашого положення, що була на БЗВП, знову зникне, десь всередині я все ще стою з ним на одній сходинці. І це прекрасно.
Homo Militaris: соціальний дарвінізм на БЗВП
Упродовж двох місяців навчання, наш наметовий колектив в 30 бусифікованих чоловіків проходив через свою антропологічну еволюцію: від примітивних знарядь праці (топора й газового пальника) до бензопили й екофлоу з чайником; від примітивної військової мови до численних абревіатур та жаргонізмів; від роздрібнених неорганізованих одиниць до сформованих груп і чіткої ієрархії.
Особисто мене вразило те, як швидко багато чоловіків приймали нову роль військових та вживалися в неї, принаймні зовнішньо: епічно позували для фото з АК та РПГ, ставили їх на заставку в зеленці та скидали близьким і друзям, переймали армійський сленг, жарти та повадки, і особливо — як природньо і з задоволенням вибудовували керівну ієрархію ті, кого призначили командирами відділень та взводу.
Складалося відчуття, що це не бусифіковані пару тижнів тому цивільні, а військові зі стажем: їхні рухи (трохи більш розкуті, ніж у звичайному житті), тон (динамічніший в гучності та мʼякості залежно від звання співрозмовника), команди (ще неможливі пару тижнів тому, зараз вони звучать голосно, часто з роздратуванням, а головне — виконуються іншими без нарікань), військова форма (просто дивно і лячно, як деяким пасує військова форма), і навіть вираз обличчя (вже трохи огрубілий, спрощений до кількох базових емоційних станів) органічно лягали на їх нові посади та обов’язки, ніби прихована необтесана чоловіча природа вийшла назовні і знайшла своє піксельне втілення.
Разом із цим формувалася та еволюціонувала репутація кожного члена групи, де всі, незалежно від цивільного чи матеріального статусу, віку та освіти, були зрівнені в правах, обовʼязках і розпорядку дня.
Ось живий приклад: назвемо його солдат Андрій. Він починає приблизно з усіма на рівних, має базову повагу, сприймається адекватно. Але за час БЗВП: пройоб (іншим словом не вийде) автомата + невизнання своєї провини — це один (перші дзвіночки та підозри); далі — поверхове ставлення до навчання та абсурдне нерозуміння серйозності своєї ситуації — це два (неформальний дозвіл на неповагу та знецінення); і нарешті, занадто брудний автомат на заключній перевірці в кінці БЗВП + невизнання своєї провини — це три (підтвердження гіпотез та закріплення статусу аутсайдера більшістю групи).
БЗВП: самотність, усамітнення та лібідо
Прокидаюсь вночі від криків:
— Сука, на улице мороз, блять, какого хуя ты экономишь эти дрова? Тебя научить топить, блять?! Я околею там просто, и это верхняя полка!
— Та дрова мокрые, что я сделаю?
— Я, блять, специально сложил сегодня все сухие сверху, ты слепой?! -Та их уже нет!
— Сука, я сейчас нахожу сухие и тогда бью тебе в ебало за пиздешь!
На БЗВП складно знайти момент, коли ти один. Навіть вночі.
Контакт на три, на шість, знову на три, на девʼять і на дванадцять. Розмови, крики, хворобливий затяжний кашель (від куріння, простудний або вже такий, що буває із запаленням легенів), хропіння (глухе і тягуче, уривисте, як зламаний двигун, або тонке і свистяче. Можна робити цілу класифікацію), і тік-токи, які мені, на щастя, ніколи не попадаються у стрічці. Руханка, сніданок, заняття, обід, стрільби, вечеря, відпочинок — ви всі разом, вас завжди багато, і ти частина великого цілого.
Індивідуальність не потребується. І чим вас більше, тим самотніше. Принаймні так було мені.
Якимось чином, вимушена самотність і бажання усамітнення співіснували і одне одному не суперечили. Якщо перше було нездоланним, друге могло вирішитись прогулянкою в лісі. Однак мороз, біль у спині і шалена втома залишали мене в ліжку більшість часу. Я надягав навушники, писав, або спілкувався з коханою, і намагався хоч на коротку мить забути, де я, не думати, що мене очікує далі (невизначеність давалась найважче). Я активніше ніж зазвичай скидав гроші на збори притулків для тварин, був емоційніший. Брати незначну фінансову опіку над кимось меншим і більш незахищеним, мабуть, мало додавати мені впевненості, відчуття сенсу та доєднаності до чогось доброго.
Сексуального бажання майже не було (думаю, воно перейшло в інші інстинкти самозбереження, такі як більший апетит, міцний сон і фізичну витривалість, про яку я не здогадувався).
Врешті-решт, такого роду «усамітнення» були можливі тільки в заледенілих туалетах, і тільки пізно ввечері, що могло відбити все бажання і сили туди йти. Або, якщо були такі сміливці (і я не в їхньому числі), тихенько вночі, поки всі сплять. Для абсолютної більшості тема мастурбації була приводом жартів і насмішок, тому вона не обговорювалась відкрито. А якщо хтось і дивився порно, то робив це в навушниках. І на цьому спасибі.
Як нас готували бути піхотинцями та штурмовиками
«Мужчины, слушайте внимательно, потому что все там будете». Такі фрази інструкторів підступно пролизали в саму підкірку та ніяк не приймалися за дійсність. Де я? Як я тут опинився? Невже через пару місяців ці навчальні траншеї зміняться на реальні? Мені дуже не хотілося в це вірити. Надія на те, що мене візьмуть кудись в штаб була до останнього. Принаймні так мені обіцяли. Але ж ніколи не можна вірити словам людини в формі.
Не завжди тому, що вона підступна та бреше, але й тому, що її доля (як і твоя) залежить від іншої людини в формі, з кількома додатковими зірочками на погонах. З нас готували піхотинців і штурмовиків. Холостіння (відпрацювання вправ зі зброєю без патронів) та стрільби займали приблизно 60% нашого часу, такмед 30%, а все інше, як інженерка, зв’язок та топографія були «цікавим бонусом». Ми розбирали кулемет, доламали натівський учбовий гранатомет, ловили головою скиди у вигляді набитих піском пляшок з енергетиків під час занять (один зняв каску і сильно про це пошкодував, бо ґуля була вражаюча).
Останні тижні ми не вилазили з льодяних засніжених траншей. Перебіжками з прикриттям ми мали дістатися до траншеї, далі рухатися двійками та грамотно зачищати позиції та укриття, поки на тебе летять гранати та скиди.
Це було нашим фінальним завданням. Мало хто пройшов його без зауважень. Більшу частину нашого взводу граючи знешкодили.
Урбану (відпрацювання бойових дій у міській забудові) та занять по дронам не було зовсім, що багатьом не сподобалось.
Ми також ходили в марші, де намагалися застосувати всі знання одночасно: задача — закріпитись на точці поряд з ворогом. Комусь дають координати та компас, він має вести групу. Хтось потрапляє на холосту розтяжку, умовний 200. По дорозі відпрацьовуємо різні тактичні переміщення, ховаємось, повідомляємо по радійці інформацію іншим. Контакт на 9!
Неочікуваний вогонь, двоє поранених, надаємо їм допомогу, відступаємо в укриття. З втратами доходимо до точки, двоє розвідників йдуть далі, ховаючись під деревами від дрону. Усе стає якимось дитячим та несерйозним, коли справа доходить до вогню, а точніше, як їх називали, «губних НАТівських пострілів»:
— Пам-пам, пам-пам-пам! Я тебе вбив, виходить!
— Та куда, ты снайпер? Тут метров 150 было. Я тоже в тебя стрелял, ты как минимум раненый.
— Я був в укритті, ти мене навіть бачити не міг!
Психологічно багато чоловіків поверталися в дитинство, сприймали це як гру, із захопленням ділились враженнями, кількістю «вбитих», майстерністю маскування, добре накладеним турнікетом. Але після бойового розпорядження все ставало реальнішим, і для багатьох ця «гра» закінчилась занадто швидко.
«Ты знаешь, что ты уже 200? Ты себе пакет черный купил уже?» У Threads мобілізований айтівець веде щоденник служби в армії — про спілкування з ТЦК, думки про СЗЧ і IT-досвід у неоцифрованій системі ЗСУ
«А жінок чому випустили? Несправедливо». Айтішники - про заклик секретаря РНБО не ховатися за жіночими спідницями у відповідь на петицію про виїзд чоловіків
Нещодавно у РНБО відреагували на петиції про дозвіл виїжджати чоловікам з України. Таких петицій було вже три, і остання набрала необхідну кількість голосів для розгляду президентом.
Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот
Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі
