«Ты знаешь, что ты уже 200? Ты себе пакет черный купил уже?» У Threads мобілізований айтівець веде щоденник служби в армії — про спілкування з ТЦК, думки про СЗЧ і IT-досвід у неоцифрованій системі ЗСУ

Варто почати з того, що моя бусифікація була достатньо лагідною, тобто без насилля. Мені не було куди бігти, тому я вислухав, що я в розшуку та «погодився» сісти в бусік та проїхати «уточнити дані».

Поки я сидів у ступорі, і не усвідомлював, що насправді сталося, бусік поїхав дворами в пошуках інших. Двом вдалось збігти, 1 був без паспорта (його чомусь після довгої розмови не прийняли), і ще двоє біля розливайки вже зранку у неділю чомусь ТЦКашників теж не зацікавили. Коли мене привезли, то «попросили» вимкнути телефон та здати його на вахту. Потім відвели в кабінет для оформлення. Там сиділи  два чоловіки в цивільному, не дуже приємної та привітної зовнішності. Після уточнення моїх даних був діалог (імена вигадані):

— А чего это мы, Николай Олексеевич, 4 года прятались?

Не памʼятаю, що відповів. Потім різко перехід на «ти».

— Ти откуда?

Кажу назву міста на сході.

— Так, а какого хуя я, киевский, должен за тебя воевать, скажи мне!

— Не маєте.

— Так, а чого ты прятался! Иди дом свой отвоевывай у пидаров!

Мовчу, бо що б я не сказав — буде тільки гірше.

— Давай, сейчас поедешь на ВЛК.

Мені треба було потягнути час, тому я відмовився, сказав, що в той день не поїду.

— Ты, блять, не хочешь по-хорошему, ладно, будет по-другому. Закрывайте двери.

Підключається другий, вмикає «доброго поліцейського».

— Толя, спокійно, це не наші методи.

Звертається до мене: слухай, ти не хочеш на ВЛК, добре, тоді одразу в ДШВ, там вже вони вирішать, що з тобою робити. Підходить?

Щось їх відволікло, потім заходять ще два, питають, чи мене забирати на ВЛК, бо ті мали закриватись раніше у неділю. Я не погоджуюсь, але чемно і спокійно відповідаю, не грублю. Той перший каже:

— Ну все, сука, отправляешься в ДШВ завтра, блять. Забирайте его.

Потім я ще довго чогось чекав перед кабінетом, де через іншого хлопця написав коханій, що мене забрали в ТЦК. Загалом здалося, що довге очікування в коридорі по 1–2 години це свідомий крок з їхнього боку та певний психологічний тиск.

За цей час спілкувався з рекрутершами з 82 чи 95 ДШВ, точно не згадаю, а також з приємним хлопцем із СБС. Але я був у такому стані, що вже майже не памʼятаю, що мені казали й що я відповідав.

Відвели мене в казарму, де я провів день і ніч, а на наступний день пройшов ВЛК під конвоєм трьох ТЦКашників за 15 хвилин, причому, пару лікарів мене так і не оглянули, бо їх не було на місці, тому головний лікар поставив підпис і печать за них (в них у поліклініці був свій окремий кабінет, з головною, суровою жінкою з ТЦК, яка ганяла цих ТЦКашників). Коли я про це сказав, він запитав: «А що, тебе щось бентежить?»

Після цього цирку я повернувся в ТЦК, де той, що відправляв мене в ДШВ неочікувано сказав, що я непоганий хлопець (з чого б це?), і раз я шарю в компʼютерах, то буду діловодом. Але підписувати документ треба зараз, іншого вибору вони мені не дають. Туди (кажуть номер частини), або ДШВ. Підписую. Роблять мені військовий квиток. Сиджу в очікуванні пару годин, що пройшли за одну мить, телефон не віддають. Думаю, у що я потрапив, перекручую різні сценарії у своїй голові, поки за мною не приїжджає людина з частини.

Коли мене бусіфікували, мені довелося провести півтора дня в «казармі» ТЦК, де такі ж як я чекали на свою подальшу долю. Когось мали забрати на ВЛК (як мене), інших — на полігон, третіх — я навіть не знаю, що вони там робили. За них і піде мова.

Але спочатку по умовам: дворівневі ліжка, телевізор із російською озвучкою всіх фільмів, які там крутили, брудний посуд, нереально брудний туалет, душ, яким ніхто не осмілився користуватися, печиво та чай, коробка, де залишилося пару пайків, металева огорожа з колючою проволокою та камерою, черговий, який не чує половину слів. Обідів не було, як і вечер.

Щодо людей, мене здивувало, як більша частина з них спокійно виглядала: вони дивилися кіно, розмовляли з іншими, хтось обговорював бригаду, в якій опиниться, інші сміялися на курилці, поки я лежав і дивився в одну точку і майже не зімкнув очей за ніч.

Але були й інші персонажі: хлопець, який у повітря викрикував рандомні фрази, ніби вів із ними діалог. Спочатку на нього усі повертались, бо думали, він до когось звертається, а потім забили. Він постійно щось шукав у своєму рюкзаку, казав, що щось загубив, ходив від рюкзака на вулицю і назад, і так годин п’ять із перервами.

Один ще в «офісі» ТЦК на моїх очах почав битися в конвульсіях від епілепсії. Вийшов їхній головний ТЦК, спокійно глянув на нього, і зайшов назад до свого офісу, поки пару чоловіків клали його на бік і підняли голову. Через хвилин п’ять приїхала швидка, дві жінки, і ці чоловіки допомогли їм його винести.

Але був один психічно хворий, якого я дійсно трохи боявся. У дворі він просив вигуляти кур, причому кричав і лаявся, що йому для цього не відкривають двері, намагався їх виломити, за що отримав від якогось ТЦКашніка сильний пендаль.

Усередині під вечір він почав шукати ці двері в стіні де телевізор, під ліжками хлопців, водночас рухаючи їх, за що отримав багато погроз і від одного чоловіка удар в плече. Це його не зупинило, і з короткими перервами він продовжував пошук, кричав, що сховані двері там точно є, просто треба їх знайти, прилягав головою до стіни і полу, слухав, постукував костяшками пальців, викрикував щось дивне і незрозуміле. Це було до пізньої ночі, поки його кудись не відвели.

Був там ще один ТЦКашний офіцер, який приходив пару разів, і розповідав хлопцям, які вони всі гівно і 200, а він — крутий вояка-штурмовик. В один момент я виходив подзвонити з чужого телефону, що було заборонено. Коли він мене побачив, сказав, що я охуїв, і якщо ще раз таке побачить, забере телефон та дасть пізди. Я сказав, що зрозумів.

А весь цей час одних хлопців забирали, а нових привозили. А я просто лежав, слухав фільми, від яких ставало ще гірше, і слідкував, щоб цей психічно хворий не заліз під моє ліжко.

Ранком було тихо, настала моя черга, і мене повезли на ВЛК. Але то вже не дуже цікаво, окрім того, що я один був під конвоєм трьох ТЦКашників, один попереду, двоє позаду, які ведуть мене, худорлявого проджект-менеджера в окулярах, отримувати бумажки з висновком «придатний».

У перші дні в частині всі новомобілізовані мали особисту бесіду з психологом підрозділу. Майже всі чоловіки поставилися до цього, мʼяко кажучи, скептично:

— Що цьому мозгоправу треба? Ніхєра йому не скажу.

— Бля, а можна без цього?

— Та хуй йому, тести свої психологічні буде ще на мені ставити.

Мені ж було цікаво, бо до психології як науки загалом я ставлюсь достатньо серйозно і з повагою.

Заходжу до нього в будиночок. Сидить щупленький, низенький чоловік, посміхається. Пожали руки, представились. Він почав з питань про мою освіту та роботу — для розігріву. Я довго розповідав, що знаю і вмію. Хотів себе «продати» як менеджера та ІТ-фахівця. Вислухав, щось занотував. Далі закинув питання, на яке я не очікував:

— А що б ти зробив, якщо у вас в керівництві хтось зробив щось незаконне?

Відповідаю:

— Подумав би спочатку, оцінив ситуацію.

Він:

— А якщо хтось з найнижчого рангу? Кажу, що те ж саме, треба подумати, розібратись, ситуації різні бувають, треба більше конкретики.

Він закрутив свою думку, і якось вправно довів до того, ЩО я ці чотири роки робив, і вивів, що я якби теж незаконно ці роки жив. Думаю, мабуть, хоче побачити, чи буду я виправдовуватись. Робити цього я не хотів.

Кажу, що так, я ігнорував це, визнаю.

Він:

— Так, ти ігнорував реальність.

Але сказав це без зверхності та начебто без бажання вколоти. Принаймні я цього не відчув.

Розказав, що теж пройшов через схоже. Його мобілізували, забрали з роботи, але він із часом зайняв у війську посаду, яка йому близька. Наскільки я памʼятаю, він був старшим лейтенантом.

Потім продовжив:

— Це спроба втікти від реальності. Ось ти займався роботою, менеджментом, кажеш, у тебе там було прогнозування, а ти пропустив своє реальне, найголовніше прогнозування — з війною. Не подумав про це наперед, не передбачив.

Абсолютно щиро йому відповідаю, що так і є, не займався цим питанням, тому тут і опинився при таких обставинах.

Далі були питання-відповіді на різні теми, і десь я сказав, що думав весь цей час про себе, але не про близьких, не про те, як їм може бути, якщо мене мобілізують.

А він каже: «Ні, ти ні про себе, ні про близьких не думав».

Кажу, що думав про інші сфери себе, про майбутнє, готував себе до життя після війни.

А він: «Так, але ти пропустив теперішнє, життя під час війни».

Ще питав про друзів: що таке дружба, як я заводжу дружбу, що таке побратимство. Кажу, що не маю досвіду побратимів, не можу сказати.

Він: «Ти дуже вибірковий», чи якесь таке слово, що я прискіпливо обираю близьких людей.

Спочатку не зрозумів, до чого це. Кажу, що ні, це все стихійно, в мене різні друзі були по соціальному статусу і характеру, з деякими дуже швидко зближувався, з іншими повільніше.

Потім питає, як я себе підтримую.

— У мене є певні сенси й цінності.

Каже: «Я в цьому впевнений, а як допомагаєш собі?»

— Ну, коли сильне хвилювання, я глибоко дихаю (парасимпатична нервова система активізується, все таке).

Потім спитав, чи є хтось, хто мене підтримує. Кажу, що так, моя кохана, ми з нею з 18 років разом.

А він: «Ну ось, а кажеш не вибірковий».

Думаю, взагалі-то так, мені складно підпускати нових людей, а майже всі мої друзі і близькі зараз або зі школи, або з університету.

Так ми проговорили хвилин 15, тоді як з іншими чоловіками бесіди не були довше 5–7 хвилин. Закінчили раптово, без якогось логічного фіналу. Він тільки сказав, що все буде добре.

Під кінець нашої зустрічі психолог потягнувся, щоб обійняти мене. Я був не проти, навіть в якийсь момент розмови розчулився, бо він був першою людиною не з мого кола близьких, з якою я міг поговорити про все, що сталося, з психологічного аспекту і приблизно на одному рівні комунікації й розуміння.

А ще він сказав, що дуже приємно і незвично, що все ще є такі люди як я. Що він мав на увазі я і зараз не розумію.

Через певний час я дізнався, що він радив мене і ще одного хлопця мого віку (як подібних до нас там всіх називали — «айтівця») керівництву на штабні посади. Тільки від одного чоловіка (років 50, дуже мені приємного) почув про його відносно позитивний досвід після цього «сеансу». Каже: «Цікавий цей психолог. Міг би бути слідчим: так загортає питання — все дістане».

Мене, і ще чотирьох чоловіків із ТЦК везли одразу в частину. Може, через пріоритетність, або це була домовленість — не знаю. Тоді це було підозріло і тільки додавало стресу. Як потім виявилося, нас таких було 30. «Наш бат новий, піхотний, ми зачищаємо, так що штурмувати ніхто не буде. І взагалі, ще місяці чотири нікуди не відправлять, а там і війна закінчиться» — заспокоював нас офіцер за кермом. Я йому не повірив, але щодо чотирьох місяців він був майже правий.

Приїхали до частини ми пізно, було темно, земля після дощу чвакає. Одразу відправили надати дані для розмірів одягу, сержант був дуже привітний та звертався на «ви». Потім відвели в імпровізовану столову, де був вже холодний суп і бутерброди. Потім інший лейтенант відвів нас до наших деревʼяних будиночків (як сказали, фінського типу).

У нашому була кухня з протікаючим чайником 89! року (ротного, сам купував), заклеєним шпалерами вікном, та вонючим холодильником.

Також кімната з раковиною (вода там не проведена, треба набирати в бочонок), і три житлові кімнати: у двох жили офіцери, і в третій ми, 8 новомобілізованих: тракторист, кранівник, спеціаліст із систем зрошення, майстер з ремонту, охоронець у дитсадку, зварювальник, безробітній, та я — «айтівець». Ми були перші.

З цими людьми через пару тижнів я проходив БЗВП.

У кімнаті окрім дворівневих ліжок був стіл, стілець, велика відносно розміру кімнати буржуйка «Бандерпіч» і поряд з нею вологі дрова.

Зайшов, познайомилися. Моя койка була зверху. Уночі топили, тому половина ночі була наче в бані, а коли під ранок вугілля потухло, я вкривався курткою. Майже не спав, прокидався, іноді перші секунди не міг зрозуміти де я, глибоко дихав, бо постійно ловив тривогу. Кожен наступний ранок починався із шикування, де нас сповіщали про плани на день. Нам потроху пояснювали армійські порядки, що тепер ми військові, має бути дисципліна, звикайте.

За нами ніхто не ходив, перевірка була тільки зранку (пізніше додалась і ввечері, коли нас стало більше), а територія була легко огороджена, тому можна було без проблем перелізти через низький паркан, навіть вдень. За весь час, що ми були там, цього ніхто не зробив.

За наступний тиждень ми отримали форму, все спорядження, шеврони, здали мазки для ДНК, вивчили ТТХ АК-74, спробували його зібрати-розібрати й почистити, говорили з медиком про такмед і чому після БЗВП треба перевчатися ближче до реалій, прийняли присягу перед всім батом, зустрілися з комбатом та його замами, мали індивідуальну бесіду з психологом.

Ротний майже кожен день за свій кошт возив нас на своїй древній «ладі» в найближчий супермаркет, на пошту, деяких у банк, бо в них були заблоковані карти, а ГЗ отримувати треба.

Мій стан із моменту оформлення в ТЦК був найбільш бентежним за все моє життя. Я метався від СЗЧ до «не квапся, придивись». Я хотів мати план. Це стан постійної тривоги, тотальної недовіри до всіх і водночас сподівань, що тобі скажуть щось обнадійливе.

Але найбільше — це гірке відчуття від усвідомлення, що що б ти зараз не зробив, твоє старе життя закінчилось, а попереду тільки невизначеність та складні рішення.

Нас мали відправити на БЗВП за два тижні. Де буде цей навчальний центр ми тільки здогадувались, але ніхто не хотів у Десну. Я не знав нічого. Кожен день частина наповнювалися новими бусифікованими з недовірливими та тривожними обличчями.

Оскільки ми були перші, то неофіційно допомагали їм облаштуватися: показували, де душ, туалет, штаб, складали їм ліжка, приносили дрова, запалювали буржуйки.

Через якийсь час впізнати нового було легше: чоловʼяга в піксельному бушлаті, який явно на нього трохи завеликий, в берцях, але в спортивних штанах, в яких вийшов за хлібом пару днів тому.

Поступово ми знайомилися з людьми, які служать у батальйоні. Майже всі служили з 2022.

Але всі однаково втомлені, з посадженим здоровʼям, нелюбовʼю до лісу та величезним бажанням повернутися додому.

Якось нам в будиночок зайшов сержант. По говору я зрозумів, що він вже готовий.

Через якийсь час він зайшов до кімнати, де був тільки я.

— Ты хто такой?

— Солдат Тарас Бульба (ім’я змінено — ред.).

— Ты знаешь, что ты уже 200? Вы тут все уже 200.

Розуміючи киваю, але мовчу.

— Ты себе пакет черный купил уже?

— Ще не купив.

— Почему? Ты что-то против меня имеешь?

— Зовсім ні, я вас особисто не знаю.

— Не знаешь, да. Дай очки свои.

Знімаю, віддаю.

 — Нихера не вижу. На.

Лейтенант повертається і виводить його.

Але я вже звернув увагу. Це був миттєвий важіль у сторону СЗЧ.

«Можливо, в мене вже не так багато часу. А що якщо не буде БЗВП?».

Я написав другу, який міг все організувати: підʼїхати вночі під частину, забрати мене. Усе було готово. Але я вагався. Бо не хотів стати вʼязнем у своїй квартирі чи боятися кожного виходу на вулицю. Будучи не дуже рішучою людиною, я тягнув час.

Але через кілька днів в мене все ж таки зʼявилася надія, а цей план так і не реалізувався.

— Зайнятий? — голова ротного Васильовича заглядає в нашу кімнату, погляд на мені. Звісно, це було формальне питання.

— Ні, ні, вільний.

Васильович запрошує до себе, вказує на стул перед штатним ноутбуком.

— Сідай.

Розумію, що зараз мій шанс довести, що я дійсно в його розумінні «айтішнік». Сідаю. На екрані відкрита якась зламана табличка Excel. Потім слідує не дуже зрозумілий опис того, що від мене хоче Васильович:

— Щоб тут ось так, а далі пополам, ось як тут, і щоб я зміг занести по кожному дню, але щоб не переходило кожен раз, просто стовпець, і так десь хвилина пояснень.

Питаю, чи є приклад. Показує роздрукований журнал з тим, що йому потрібно. Запевняю: «зробимо», а сам згадую горячі клавіші та команди, бо не працював з Windows та саме Excel вже років вісім. Звісно, Васильович не має це знати. Він радісний йде по справам, а я вирішую зробити запит в ChatGPT, і створити табличку з нуля по зразку.

Десь через пів години забігає височенний, з обвисшим обличчям сержант років 55.

— Бажаю міцного. Ти ж з компʼютерами того, розбираєшся?

— Звісно.

 — Ану пішли, допоможеш мені.

Кидаю завдання Васильовича. Розумію, що сьогодні тут формується мій авторитет в інформаційних технологіях.

Заходжу, сідаю вже за інший штатний ноутбук. На екрані PDF-документ із табличкою.

— Мені його треба заповнити. Давай, я буду казати, а ти — писати.

Бачу, в чому проблема, і чого в нього самого не вийшло. Думаю, як йому це простіше пояснити. Кажу:

— Це такий формат, де не можна так писати. Це як картинка. Його треба перевести в інший. Але у вас неліцензована версія програми, тому в ній я це зробити не зможу, треба доступ в інтернет. Або може у вас інший формат є?

— Оооооох, блять, пиздець просто! Заєбали вони мене!

Не очікував такої реакції, намагаюсь його заспокоїти:

— Та давайте я підключу зараз через свій телефон, все зробимо.

— Та пішли вони нахєр, хай скидають інше. Не буду я з цим єбатись тут!

Хлопає ноутбуком, кудись рушає.

Думаю, як просто це вирішується завантаженням всіх необхідних зразків документів в ДЕКІЛЬКОХ форматах на кожен штатний ноутбук, і одразу розумію, що забагато хочу.

Повертаюся до завдання Васильовича. Через якийсь час забігає інший сержант, вже набагато молодше, ще його не бачив.

— Ты новый айтишник тут?

«Напевно, в них якийсь звітний період», — думаю я.

— Так, трохи є.

— На флешку, вставляй.

Вставляю, відкриваю потрібний йому файл.

— Ты видишь, чего оно при печати переходит на вторую страницу?

Заходжу і в пару кліків налаштовую друк на одній сторінці.

— Вот это что надо, благодарю. Я полчаса с этой хуйней мучаюсь. Как же они заебали с этими бумажками!

Кажу: «Та без проблем, звертайтесь».

Нарешті дороблюю завдання Васильовича, звітую, отримую від нього ++ і спасибі.

Засинаю з вдячністю неоцифрованій системі ЗСУ, низькій цифровій компетентності особового складу та шаленій бюрократії батальйону.