«На одну нашу гармату п'ять ворожих». Розробник, якого в армію записав брат-близнюк, про розподіл у військкоматах, медогляди, забезпечення армії та жорстокі бої під Ізюмом

Життя до армії: від YouTube до WordPress

Останні вісім років я займався самоосвітою та одночасно фрілансив канал на YouTube, завдяки якому почало приходити багато клієнтів, у тому числі з-за кордону. Після одного не дуже гарного випадку із замовником з СНД я зрозумів, що на цьому ринку не все так добре, і потрібно спробувати попрацювати на західний ринок. Я почав шукати майданчики і буквально одразу вибрав Upwork. І зрозумів, що знання MODX — системи управління, з якою я раніше працював, — вже неактуальні.

Але звернув увагу, що є дуже проста, гарно оплачувана та з попитом — WordPress. За тиждень я вивчив деякі речі, пов’язані зі створенням тем, і почав шукати роботу.

На Upwork складно зайти саме початківцям і взяти перше замовлення. Але згодом з’явився чат фрілансерів платформи, для яких часто влаштовували зустрічі в Україні, відповідно ми мали велику тусовку, де можна було знайти людей, що працюють з різними напрямками. Якщо працюєш добросовісно, нікого не обманюєш, у тому числі платформу, то проблем не буде. Працюю я за середньою ставкою — $25–30 за годину.

Про війну і ЗСУ

Роботи було дуже багато, попри те, що від Upwork надійшло сумнозвісне повідомлення для клієнтів: будьте обережні, Україна постала перед загрозою війни, робіть відповідні висновки. У деяких фрилансерів після цього почались проблеми з роботою. Втім, не у всіх.

Почалася війна. І перший тиждень, як і всі інші, я перебував у трансі, тож відклав роботу, хоча її було по горло. Я не міг повірити в те, що відбулося, і просто стежив за розвитком подій. Згодом я захотів волонтерити, а мій брат-близнюк чомусь вирішив попри гарну роботу, що йому треба піти на війну. В нього були проблеми з документами, він десь втратив військовий квиток і перебував на спецобліку. Брат почав «обтирати стіни» військкомату, де йому сказали: «Йди гуляй, хлопче». Тож він приєднався до тероборони Києва, але згодом подумав, що йому там робити нічого.

Я йому пропоную: «Саша, займаймось волонтеркою. Ми ж розуміємо, що війна надовго, не на місяць і не на два». Мій брат погодився, але одразу ж після розмови мовчки взяв мій військовий квиток, поїхав у військкомат і сказав:

Там якраз не вистачало особового складу. Він мені повідомив уже згодом, за кілька днів, просто поставив перед фактом. Я кажу: «Саша, так не робиться, ти ж розумієш, що ти насамперед мене підставляєш». У мене дружина та дворічна дитина, якраз перед цим я відправив їх у Польщу, моя жінка там волонтерить.

Саме в 95-й бригаді — тоді вона називалась 95-та окрема аеромобільна бригада — я проходив строкову службу у 2002–2003 роках.

Не минуло й тижня, як нам дзвонять з військкомату: «Хлопці, збирайтеся, завтра відправка». 12 квітня на навчання нас вирушило вісім осіб, але, як виявилось, в 95-ту їхали лише ми та ще кілька людей, причому з них ніхто до цього там не служив. 

Ми з братом були сержантами, кілька разів виїжджали на стрільби з БМП як оператори-навідники бойових машин, а потім стали командирами. Тренувались на полігоні з гранатометами, кулеметами, автоматами тощо.

Про медогляд і війському спеціальність

До військкоматів багато питань. Наприклад, як ми проходили медкомісію: нам просто дали листочки, де ми повинні були розписатися. Запитую: «А коли я проходив медичну комісію, можете сказати?». До мене повертають голову і кажуть: «А що, в тебе якісь скарги на здоров’я?» — «Їх немає, але цікаво виходить, що коли вам треба, все легко вирішується, а коли вам необхідно людей трошки помучити — ганяєте по декілька днів». Ця людина опустила голову і сказала: «Ну, розписуйся».

З військово-обліковою спеціальністю все не так, а, м’яко кажучи, повна жесть.

Виходило так, що людей, які мали військову спеціальність, брали участь у бойових діях — мінометники, артилеристи тощо, — просто кинули в піхоту. Хоча це дуже, на мій погляд, тупо, адже цьому треба вчитись не день і не два, є багато нюансів. Як я зрозумів уже з першого дня протистояння, війна — це насамперед важке озброєння, а тільки потім піхота.

Про розподіл людей

З бригади надходить запит: нам потрібна піхота, і військкомат викликає всіх кого можна. В мене ніхто толком не питав про спеціальність, чим я займався на «гражданці».

Від піхоти багато що залежить, тож не все так однозначно. Втрати в будь-якому разі будуть. Тож треба добре рити окопи та маскувати їх, адже російські безпілотники «Орлани» літають постійно — їх потихеньку збивають, але ситуація майже не покращується, вилітають нові. По нас цілий день гатять міномети, артилерія, системи залпового вогню, навіть працювали дрони-камікадзе. Росіяни навіть використовували хімічну зброю — наших хлопців привозили з отруєнням, вони блювали. До того ж час від часу літає ворожа авіація.

Українській піхоті, що залишилась, треба вистояти та не відходити, а тримати позиції. Нормальні підготовлені бійці це прекрасно розуміють і можуть дати відсіч. Але в нашому випадку було дуже багато людей без бойового досвіду. У моєму відділенні, де я був командиром, і в мого брата були випадки, що хлопці тікали з позицій. А мені потрібно було йти на штурм — що робити, незрозуміло! Бійцям щось вночі примарилось, тепловізорів не було, тож я подумав, що на нас суне ворожа ДРГ. Я розстріляв рюкзак мого брата — думав, що то хтось лежав у камуфляжі. Такі речі непоодинокі.

Бувало, людина лежить і каже: «Я не можу, хлопці… Що я тут роблю? У мене серце болить, я буду йти додому!».

Про айтішників в бою

З одним чоловіком спілкувався — він з кумом займались виробництвом і програмуванням крісел віртуальної реальності. Більше не зустрічав тих, хто хоч якось дотичний до ІТ, хоча людей в армії дуже багато. Насамперед це безробітні або ті, хто просто пливе за течією. Їх призвали — вони пішли, і питань не ставлять. 

За сім днів у нашому взводі було чотири «двохсотих», у тому числі один боєць з позивним «Дід», який пройшов Чеченську війну, Афганістан, Косово і з 2014 року, з першого дня був на війні. Його дістали мінометом — він сховався за дерево, хоча треба було падати на землю. Поки їхали медики, він помер.

На ньому лежала основна відповідальність, і лише він на 30 бійців з особового складу мав рацію. Тепловізор він взяв особистий у командира роти після того, як на другий день ми випадково застрелили корову, тому що нічого не бачили й думали, що лізе ДРГ.

Селяни покидали свої домівки, не забираючи корів, і ті цілими стадами ходили по полях біля нас — може, думали захиститися, звикли до людей. А оскільки по наших позиціях постійно вівся вогонь, постраждало багато невинних створінь, цілі поля були всіяні трупами тварин.

Про втрату побратимів

У моєму відділенні було вісім осіб. Один загинув, батько двох дітей. Він вічно до мене підходив, казав: «Буде прикро за дітей, якщо я, не дай боже, загину, і вони залишаться без батька». Проте він банально не дотримувався моїх порад. Сів їсти без каски та броника — прицільний постріл, снаряд міномета розірвався між двох окопів. Поряд була ще одна людина, її контузило.

Коли нас призвали, я сказав дружині: «Надіє, все буде добре, я буду обережним і повернусь. Я міг відмовитися, але цього не зробив, тому що мій брат хоче воювати, і якщо з ним щось станеться, я собі ніколи цього не пробачу». Моя мотивація — врятувати брата. І одного разу я це вже зробив. У нього була температура, він сидів у своєму окопі, без каски, без броника. Саша мій обрав не дуже вдале місце, окоп його був демаскований, не мав жодного перекриття. Я розширив свій окоп, аби можна було сісти двом людям, зробив там перекриття — він був найнадійніший з усіх.

Перед цим з наших позицій попрацювали гранатометники — вони, як і всі люди без достатнього бойового досвіду, залишили гранатомети на позиціях, на відкритому місці. Я сказав: «Хлопці, давайте, блін, прибирайте», — зброю відтягнули, але було вже пізно, її побачив ворог і почав щільно крити по наших окопах.

На «нулі» кожна мить може бути останньою. Що саме мені допомагало, коли я розумів, що зараз можу загинути? З молитвою в мене не склалось, тому заплющував очі й думав про те, що ще треба зробити, коли закінчиться війна: виховати сина, завести ще одну дитину, спроєктувати та побудувати власний дім тощо. Я вірю, що думки та слова мають властивість матеріалізовуватись, тому, можливо, саме це й допомагало.

Чого не вистачає армії

Рації та тепловізори, засоби хімічного захисту, прилади нічного бачення. І є проблема з аеророзвідкою. Якщо порівнювати з росією, у нас її дуже мало. Я бачу свою подальшу службу саме у розвідці. Ми хлопці недурні, з технологіями непогано ознайомлені, вже роздобули три дрони. На один ми самі зібрали кошти, другий нам подарував Фонд Сергія Притули, а третій з Америки особисто привіз клієнт мого знайомого, етнічний українець.

Також ми мали проблему з лопатами. Найкращі лопати — дешево, надійно і сердито — з «Епіцентру», модель My Garden Woody. Коли ми були ще в навчальному центрі в середині квітня, то закупили майже на всіх 150 осіб 138 лопат. Спочатку хлопці не хотіли їх брати. Потім до мене підійшов бувалий боєць і каже: «Слухай, ти не переживай, після першого обстрілу артою копати будуть всі». Навіть старшина брав на слабо: «Що ви, десантники, ще й окопуватись будете?». Я ж вийшов до бійців і питаю: «Хлопці, ви жити хочете?». Всі одноголосно сказали: «Так». — «Тоді беріть лопати». На мою думку, якщо хоча б 1% людей завдяки цим лопатам врятується, я ніколи про це не пожалкую і знатиму, що зробив правильно. Так і відбулося — ми врятували десятки життів.

На одну нашу гармату п’ять ворожих

Я звернув увагу, що наша артилерія веде вогонь у відповідь разів у 5–10 менше, ніж російські війська. Я розповів це командиру. Він каже: «Ти розумієш, зараз на одну нашу гармату — п’ять їхніх. Я вже не кажу про аеророзвідку тощо». І з мотивацією в них насправді все добре: серед росіян були випадки, коли деякі офіцери та особовий склад відмовлялися далі воювати, і їх просто розстрілювали. Тож мотивація там здобувається дуже просто.

У нас такого немає, все більш толерантно і лояльно. Але у нас, на жаль, особовий склад теж втікає, а для того, щоб цих людей поміняти, треба тиждень-два-три. Проте зараз саме до наших позицій приїхало багато артилерії та озброєння з усієї України. 

Я говорив з командиром дивізіону 26-ї бригади, він розказував, що його хлопці вже починають працювати, перші результати є. Тобто, думаю, зараз ситуація на фронті трошки зміниться.

Проте саме в нашій бригаді з особовим складом, я думаю, буде все так само.

По-перше, треба набрати кваліфікованих людей — причому, починаючи з військкомату. Дивитися, хто твій командир, який віддає накази. Тому що були непоодинокі випадки, коли командири сиділи в окопах і бліндажах, а потім тікали.

«Ми не змогли записатися ні до ЗСУ, ні в ТрО. Так потрапили на АТЕК до «Азова». Історія співробітника GetProspect, що боронить Україну

По темi

«Ми не змогли записатися ні до ЗСУ, ні в ТрО. Так потрапили на АТЕК до «Азова». Історія співробітника GetProspect, що боронить Україну

Проблеми є і з забезпеченням. Буквально кілька днів тому ми дзвонили старшині й питали, чи можемо чимось допомогти (у нас є рації та інше). Він сказав, що все є. А на ділі виходиш на позиції, і немає нічого.

Ми самі зібрали за кілька днів 300 000 грн, і майже все витратили на дрони, кріплення, полум’ягасники для автоматів тощо. Зараз треба швидко купити аксесуари для квадрокоптерів (анонімайзери, підсилювачі сигналу), захист від хімічної зброї, пристрої нічного бачення, планшети та карти пам’яті Samsung, а бюджету вже не залишилося. Тому я хочу звернутися до всієї спільноти ІТ: якщо буде можливість, треба допомогти.

Як американський IT-фахівець українського походження потрапив до ЗСУ. Розповідь бабусі про онука-айтішника

По темi

Як американський IT-фахівець українського походження потрапив до ЗСУ. Розповідь бабусі про онука-айтішника

«Коли ми приїхали у пункт постійної дислокації, лінія фронту була у 50 км». Історія Head of Marketing у Getprospect, що служить у ЗСУ

По темi

«Коли ми приїхали у пункт постійної дислокації, лінія фронту була у 50 км». Історія Head of Marketing у Getprospect, що служить у ЗСУ

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram

По темi

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram