Привіт, друзі. Ми — редакція dev.ua. Через війну кожен з нас змушений був залишити свій дім та заново облаштовувати побут фактично з нуля. Ми працюємо з Франківщини, Хмельниччини, Львівщини, Закарпаття, Полтавщини, зустрічаючись щодня тільки в онлайні. Пристосуватись до нової реальності було непросто, та ми змогли, адже іншого вибору просто не було.
Привіт, друзі. Ми — редакція dev.ua. Через війну кожен з нас змушений був залишити свій дім та заново облаштовувати побут фактично з нуля. Ми працюємо з Франківщини, Хмельниччини, Львівщини, Закарпаття, Полтавщини, зустрічаючись щодня тільки в онлайні. Пристосуватись до нової реальності було непросто, та ми змогли, адже іншого вибору просто не було.
Вирішили розповісти читачам, як тепер живе та працює колись найгучніша редакція в столичному бізнес-центрі Peremoga, що у самому серці Києва. Віримо, що скоро повернемося з Перемогою у затишний офіс в Peremoga. Нині ж наші робочі будні виглядають дещо незвично. Мабуть, як і у більшості з наших читачів. До речі, розкажіть і покажіть нам свій побут у робочий час — будемо раді розділити з читачами дивакуваті та незвичні інтер'єри та роздивитися фото. Як це зробити — показуємо власним прикладом.
Редакція dev.ua вирішила спитати вас, друзі-айтішники, як у нових місцях живеться та працюється вам? Надсилайте нам фото та коротку розповідь на [email protected] або [email protected], а ми поділимось ними із читачами
Вітання! Мене звуть Стас Юрасов, я головний редактор dev.ua. І ось як виглядає мій побут зараз, під час війни.
Ми живемо в радянському санаторії у невеликій кімнатці, де треба розмістити всю сім’ю, включаючи собаку — пуделя Греммі. Стіл у кімнаті один. Тому це і «дитячий столик» та моє робоче місце.
Нам пощастило, що біля радянського санаторію є така сама радянська їдальня. У таких працювала ще моя бабуся, будучи кухарем. Здивований, що вони ще є. Але нам гріх скаржитися — ми забезпечені їжею принаймні до кінця місяця.
У нашому номері є дуже простий душ та таз і миска для прання. Миска також служить ванною для купання дитини. Дірка в підлозі, куди має йти вода, часто забивається, і вода витікає у коридор.
А якщо є бажання, можна навіть трохи позайматися спортом.
Якщо ж вийти за паркан, то одразу можна купити щось не дуже потрібне. Звичайно, за готівку. Картку далеко не всюди приймають.
Привіт! Я Маша Бровінська. І після двох тижнів у підвалі у передмісті Києва без світла, води, газу та майже без зв’язку вирватися в мирне життя було справжнім подарунком долі.
Це фото — з підвалу батьківського будинку, де ми вп’ятнадцятьох ховалися від обстрілів та проїжджаючих під вікнами десятків БТРів та танків. Звісно, у порівнянні з міськими підвалами наш був майже «luxury» — ми встигли спустити туди матраци й теплі ковдри. Проте військова романтика скінчилась вже на третю добу такого життя.
Два тижні у підвалі та практично безперервні обстріли навчили розрізняти, коли щось відлітає та прилітає. Я бачила, як злітають ракети та тепер знаю, як звучать гради, міномети, артилерія. Одного ранку, 8 березня, ми вирішили, що більше там залишатися не можна. І виїхали на свій страх та ризик. Я писала про це тут. На жаль, фото з того життя я не маю — перед рашистським блокпостом повністю видалила галерею.
Тепер я в безпеці, на Заході України. Та відчуття тривоги досі не полишає. Нам навіть вдалося знайти нормальне житло для всіх. І тепер ми живемо удвох у невеличкій затишній квартирці. Щоправда, впустили нас сюди тільки за умови, що ми україномовні. У мене навіть є комфортне робоче місце з класним шкіряним кріслом.
Та поки що я можу працювати лише в повній тиші й дуже лякаюсь сторонніх звуків. Тому часто йду з кімнати, де чоловік дивиться телевізор, на кухню.
А коли вмикаються сирени або гучно злітають літаки, я з комп’ютером переїжджаю у ванну кімнату. Навіть каремат підстелила під килимок, аби було тепліше.
Щодо побуту — у мене з собою дві пари джинсів та два светри. А ще — зимова куртка, шапка та черевики. Поки ще трохи дивно виходити в люди та ходити по магазинах. Але скоро, мабуть, доведеться. За тиждень нормального життя я кілька разів була тільки у продовольчих крамницях та кількох мережевих магазинах. Тут вдосталь продуктів, та я весь час хочу взяти щось на потім, щоб не було голодно, як у підвалі.
Я Олексій Дзюба. Вибирався з Київщини. Моя нова реальність виявилась дещо нетривіальною.
В перші дні після приїзду в нове житло я дещо навів порядок у квартирі. Головний символ облаштування — дельфін на новій сідушці для туалету. Він щодня підіймає настрій своїм оптимізмом. Хочу бути як цей дельфін.
Крім дельфіна я намалював на подертій стіні квартири прапор України. Він маленький, але дуже потужний. Красується над моєю головою як оберіг. Думаю над тим, щоб збільшити його полотно.
Подейкують, що моя нинішня квартира — колишній притон. Мовляв, тут раніше жили люди, які вживали заборонені речовини й наркотики. Слава Богу, нічого подібного під час прибирання я не знайшов. Але атмосфера 90-х прям відчувається.
Єдиного робочого місця я не маю. Воно може бути скрізь, де можна сісти. Наприклад, на кухні на он тому столику. Береш з собою ноутбук, і працюєш.
Ванну з хрестиком вдалося привести до належного виду. Хоча я прогадав з чорним килимом в ній. Виявилося, що це вуличний килимок. Стояти на ньому босими ногами — так собі задоволення. Та то таке.
Я — Вікторія Горбік. 24 лютого поїхала у відрядження, аби зробити репортаж з нового офісу великої IT-компанії. Та, як ви розумієте, репортажу не вийшло. І вдома я з того часу не була.
Звичайно, фотографувати треба було раніше, коли перші 17 днів я жила у волонтерів, які приймали у себе тих, кому потрібна була ночівля. Це чудова двокімнатна квартира, куди господарі в'їхали лише кілька місяців тому. Тут, включаючи мене та двох господарів квартири, постійно жили п’ять осіб та чудовий німецький дог. Окрім нас жили й інші люди, кожні кілька днів різні. Найвеселіше було, коли одна сім’я з тата, мами, бабусі та трьох дітей приїхали з московською сторожовою вівчаркою. Натомість відволікатися на сирени було ніколи. Ось тільки фото хлопці попросили не робити. Залишилося лише два носи на згадку.
Протягом останніх двох днів я живу в райському раю на виїзді з міста в прекрасному двобої з моєю сім'єю, що тільки нещодавно вирвалася зі столиці. Ми вчотирьох її вже обжили, і на кухні з’явилося трохи більше посуду, ніж одна вилка та один кривий ніж. Частково посудом поділилися ті самі хлопці, які прихистили мене на початку війни.
Дуже добре, що в цілому немає нестачі в продуктах, але іноді все-таки доводиться влаштовувати перегони за сіллю, содою або цукром у піших походах до «Епіцентру» через блок-пости. Але це тимчасове явище.
Виявляється, тиха ніч без сирен та тривоги — це таке щастя. І навіть дзвони сусідньої церкви, які дзвонять щогодини, додають щось магічне у щоденні настрої. А щоранку замість будильника співає півень із невеликого будиночка, який дивом затесався між новобудовами.
І тепер замість моєї кішки, яка знайшла до мого величезного полегшення собі новий будинок у дуже гостинного парубка, мені дісталися у вигляді мешканців дві квіточки. Здається, вони мені раді, як і я їм.
Я — Аня Нагорна. Першу ніч після початку війни ми провели у київському метро — там було дуже холодно та сиро, сиділи на рюкзаках та моніторили новини. Саме тоді над містом збили першу ракету, або літак.
Наступного дня, зваживши всі «за і проти», все-таки зважилися втекти у спокійніше місце. Виїжджали під завивання сирен і буквально молилися всю дорогу: на трасах бачили багато військової техніки.
Місце, куди ми приїхали — будинок моїх батьків. Але останні кілька років ми жили у Києві. Тому в моїй кімнаті нічого не було, крім старого дивана. Напевно, із третьої спроби потрапили до «Епіцентру», який завжди закривався під час тривоги. Купили стіл та крісло, зробили собі з хлопцем робочий куточок.
Під час повітряної тривоги ховаємось у підземному паркінгу. Коту не дуже подобається, зате сусідські діти щоразу чекають на наш «пухнастий антистрес».
У нас тут гречка рідко трапляється, зате цукру стільки, скільки росії повік не видно!
Мене звати Дмитро Казанцев. Мешкаю у невеличкій кімнаті у приватному будинку на околиці Ужгорода і маю звичайне, трохи аскетичне робоче місце.
Дуже тішить наявність невеликого балкону, де вже можна погрітися на сонці і відчути прихід весни. Іноді літають гелікоптери (мабуть прикордонний патруль). З вікна видно гори. Коротше, я майже у раю.
Найкрутіше, що сталося в житті з 24 лютого 2022 року — це дуже файний місцевий торт Ужгород (кондитерська Штефаньо).
А також контрабандний шоколад, куплений на місцевому ринку.
Місцевий колорит не може не надихати.
Ну і наостанок. Комендантської години в Закарпатті наразі немає, у магазинах в цілому проблем з продовольством теж немає, продають вино і пиво, на парковках купа машин з усієї України, а у вихідні в центрі міста яблуку нема де впасти, адже дуже багато людей.
Редакція dev.ua вирішила спитати вас, друзі-айтішники, як у нових місцях живеться та працюється вам? Надсилайте нам фото та коротку розповідь на [email protected] або [email protected], а ми поділимось ними із читачами
