Від «заліза під столом» до ШІ-фабрик: Історія незалежної української хмари

Незалежність у XXI столітті вимірюється не лише кордонами й армією, а й здатністю зберегти свої дані, цифрову державність та бізнес під час найбільших системних криз. Що ви знаєте про українську хмару? Як з’явилися перші і як виросли найбільші національні хмарні провайдери та масові сервіси? Як вони змінюються просто зараз під впливом штучного інтелекту? І головне — як хмара тримає фундамент нашого цифрового суверенітету?

Історія української хмари — це захопливий шлях від пильних серверних кімнат під побутовими кондиціонерами до надпотужних дата-центрів. Найбільший український хмарний провайдер GigaCloud вже 10 років працює на ринку, який дуже швидко змінюється та еволюціонує. І з цієї нагоди ми вирішили розібратися, які трансформації пройшла українська хмара з часів її перших проявів до розбудови Cloud First та першої ШІ-інфраструктури.

Ера «заліза під столом»: Як виглядала перша українська хмара

Якщо ви застали український IT-бізнес нульових років, ви точно пам’ятаєте цю естетику. Окремий куток у кабінеті сисадміна, металева шафа або звичайний стіл, під яким гуде обшарпаний корпус, а поруч на стіні надривається побутовий кондиціонер LG чи Samsung, намагаючись врятувати процесори від перегріву під час літньої спеки.

У 2000-х та на початку 2010-х років український бізнес жив у парадигмі фізичного володіння. «Залізо» купували в Європі — часто вживане, після того як його списали німецькі чи польські компанії. Головний принцип тогочасного директора звучав так:

«Ось мій сервер, ось його жорсткий диск. Я можу торкнутися його рукою, закрити двері серверної на ключ і підключити до сигналізації. Це надійно».

Архівна фотографія типової серверної кімнати українського офісу 2005 року — з плутаниною витої пари.

Перші файлообмінники та зародження масового дата-трафіку

Поки бізнес тримався за фізичні диски, звичайні користувачі потребували обсягів даних, які локальний ПК вже не міг вмістити. У 2004 році з’явився легендарний проєкт Infostore.org — фактично перший український файлообмінник. Тільки пізніше зʼявився EX.ua, хто пам’ятає. На подібних файлообмінниках тримався весь український контент: фільми, музика, софт, дистрибутиви. 

Треба сказати, що навряд Infostore запрацював би так рано в Україні без появи ще однієї важливої штуки — першої української точки обміну трафіком UA-IX. 

У чому була її важливість? На той час в Україні існували сотні інтернет-провайдерів, але щоб обмінятися між собою трафіком, треба було або будувати взаємоз'єднання мереж (що не завжди можливо зробити з усіма одночасно), або брати вже об'єднаний трафік у когось іншого. Іноді доходило до абсурду: щоб дістатися до українського трафіку, провайдеру доводилося підключатися до точки обміну за кордоном через міжнародні канали, які були на той час відверто слабенькими. Звісно, такий трафік коштував купу грошей, і ніякий Infostore.org не зміг би працювати, купуючи його на таких априорі невигідних умовах. Обмін файлами би просто себе не окуповував себе через їхню занадто дорогу пересилку.

Треба сказати, що у нульових інтернет (і обробка та зберігання його даних) не регулювався державою. Технологічно це дало нам можливість йти в ногу і не відставати від західних трендів. 

Наприклад, у чому була принципова різниця між Infostore та першим справжнім глобальним (американським) хмарним сервісом Dropbox, який з’явився на декілька років пізніше?

Infostore був просто статичним сховищем — файловою сміттяркою з прямим скачуванням, прив’язаною до конкретних локальних серверів. Натомість Dropbox запровадив концепцію синхронізованого хмарного стану: ваші файли автоматично розподілялися, кешувалися та були доступні з будь-якого пристрою без прив’язки до фізичного носія. Це була перша спроба дати масовому користувачеві відчути, що таке «хмара». А Infostore став тією найпершою сходинкою, яка навчила українців зберігати дані поза власним жорстким диском. 

У 2008 ресурс закрила українська тоді ще міліція. За нібито зберігання на його серверах порнографії. На той момент сервісом користувалися 1,5 млн (!) людей. Кожен третій український байт проходив через цей перший прототип української хмари.

Від хостингу до мегаватників: Mirohost та «Воля»

Першим комерційним веб-хостингом, який дав змогу українським проєктам жити в мережі без власного сервера, став Mirohost. 

«У 2003 році я викупив та об’єднав дві маленькі компанії — провайдера хостингу. MiroHost і компанію — реєстратора доменів Imena.UA. У них працювало восьмеро людей, а дохід від реєстрації доменів становив приблизно $6 тисяч на місяць. Мої знайомі думали, що я збожеволів. Проте я купував час. Починаючи нову справу з нуля, я витратив би щонайменше два-три роки на її розвиток», — пригадує в одному з інтерв’ю засновник Mirohost Олександр Ольшанський.

Але справжнім технологічним зламом став запуск дата-центру «Воля» — першого великого комерційного ЦОД в Україні. Його перша черга на 2 000 юнітів, з площею зали 80 кв. м., почала працювати в Києві у 2006 року. А в 2009 році запустилася нова черга, загальна енергетична потужність якої перевищила один мегаватт.

Для порівняння: у той час у світі вже зароджувалися гіганти. Перший датацентр AWS з’явився в американському штаті Північна Вірджинія у 2006 році. Об’єкт одразу розраховувався на 25-30 МВт.

На той час Amazon запуском Amazon Web Services (AWS) та послуги EC2 довів, що обчислювальна потужність може бути таким самим ресурсом, як електроенергія або вода: ти платиш лише за те, що споживаєш секунду за секундою.

В Україні ж у 2006 році відкрився інтернет-магазин Rozetka. Вибухове зростання електронної комерції, поява банківських онлайн-кабінетів та стримінгу відео принципово змінили вимоги. Сервер під столом більше не міг витримати наплив покупців під час «Чорної п’ятниці». Виникла гостра потреба у великих комерційних ЦОД.

Психологічний та економічний бар'єри: «Як це мої дані у вашій хмарі?»

Попит на віддалене професійне зберігання даних, який швидко зростав через нові e-commerce і відео-платформи, підштовхував власників дата-центрів до нового технологічного стрибка. І цим еволюційним стрибком в середині нульових безумовно стала віртуалізація.

В чому її суть: замість того, щоб купувати один сервер під одну задачу, ця технологія дозволила «різати» один потужний фізичний сервер на десятки віртуальних ізольованих машин.

Давайте більш детально: віртуалізація — це технологія, яка дозволяє розділити один фізичний комп’ютер (сервер) на кілька «віртуальних» незалежних. Умовно кажучи, замість того, щоб купувати 10 окремих фізичних серверів під різні завдання, ви берете один надпотужний і за допомогою спеціального софту (гіпервізора) нарізаєте його на 10 ізольованих віртуальних частин, кожна з яких має свою операційну систему й працює як повноцінний комп’ютер. 

«Перше заперечення, яке ми чули, що хмара — це дорого. Практично всі були переконані, що це рішення для великих компаній. Ми ж якраз хотіли змінити це сприйняття і від самого початку будували продукт, доступний для бізнесу різного масштабу», — пригадує співзасновник та CBDO GigaCloud Антон Хвастунов

У масовому IT-світі ця концепція вибухнула на початку 2000-х (завдяки компанії VMware), і саме вона зробила можливими сучасні хмари. Еволюційний стрибок полягав у тому, що залізо перестало бути «приватною власністю» одного завдання: ресурси серверів нарешті почали використовувати на 100% замість того, щоб вони просто збирали пил у серверних, а розгортання нового сервера скоротилося з тижнів чекання закупівлі до кількох кліків мишкою.

Більш того, згодом з’явилися ще більш доступні технології, які дозволили затягнути в хмару навіть малий бізнес.

«Перший продукт ми побудували на базі VMware для великого бізнесу. Але досить швидко стало зрозуміло, що для малого та середнього бізнесу така модель виходить занадто дорогою. Тому ми запустили публічну хмару на OpenStack», — розповідає CEO GigaCloud Назарій Курочко.

І тут одразу ж виникла інша проблема: OpenStack тоді був маловідомим українському ринку, тому клієнтам потрібно було пояснювати, чому вони можуть довіряти цій технології. «Фактично перші роки були постійним пошуком балансу між технологіями, вартістю інфраструктури та тим, що реально потрібно клієнтам», — підкреслює Назарій. 

Але ж найбільшою перепоною  на шляху бізнесу до хмари виявився навіть не економічний бар’єр, психологічний. Співвласники та директори з безпеки боялися віддавати дані «на сторону». Слово «хмара» викликало щиру недовіру.

«Якщо вилучать сервер у ЦОД, то вилучать і мої дані?», «А якщо ваш адмін прочитає нашу бухгалтерську базу 1С?» — ці питання звучали на кожній зустрічі. 

«Компаніям було психологічно складно віддати свої дані та IT-інфраструктуру кудись за межі власного офісу чи серверної. Але з часом ця теза втрачала силу: клієнти бачили, що жодних масових історій про «винесені сервери» не відбувається, а хмарні провайдери можуть забезпечувати значно вищий рівень захисту та відмовостійкості, ніж окрема компанія може дозволити собі самостійно», — каже Антон Хвастунов

Згодом більшість комерційних структур таки вдалося вмовити — економічно і безпеково, в першу чергу. Все ж таки, зберігання даних у хмарі коштує менше, ніж закупівля власного заліза, яке також і застаріває. До того ж, з точки зору безпеки даних та підтримки робити 24/7 великі професійні датацентри виглядали надійніше. 

«Особливо цьому розумінню посприяв COVID-19, ну і, звісно, повномасштабне вторгнення. Тому я б сказав, що переломним моментом стала не якась конкретна подія. Просто ринок накопичив достатньо реального досвіду. Коли компанії побачили, що хмара — це не абстрактна технологія, і її вже використовують їхні колеги та конкуренти, недовіра почала зникати», — резюмує Хвастунов. 

До державних структур ця думка дійшла не так швидко. Але про це — трохи далі.  

Еволюція заліза: від громіздких серверів до ШІ-інфраструктури

Еволюція заліза за останні 15 років відбувалася з шаленою швидкістю. Старі громіздкі сервери форм-фактору 4U із шумними, повільними жорсткими дисками (HDD), які видавали в кращому разі кілька сотень IOPS (операцій вводу/виводу на секунду), відійшли у минуле.

Технологічний стрибок заліза в цифрах

• Швидкість носіїв. Перехід від HDD (100–200 IOPS, затримка ~10мс) до NVMe SSD (понад 1 000 000 IOPS, затримка <0.1мс). Швидкість читання зросла у 300+ разів.
• Щільність. Від громіздких 4U серверів до надщільних блейд-систем, де в один юніт стійки пакується у 10 разів більше ядер та пам’яті.
• Обчислення. Від суто CPU-центричної архітектури (Intel/AMD) до гібридних систем із кластерами GPU (NVIDIA H100/B200), де паралельні обчислення прискорюють матричні операції в тисячі разів.

Народження GigaCloud та пошук ідеального майданчика

У 2016 році на український ринок вийшла компанія GigaCloud. Це була відповідь на сформований запит бізнесу: йому потрібен був локальний хмарний провайдер (IaaS), але з міжнародними сертифікатами безпеки (Tier III, ISO 27001, PCI DSS для банківського сектору).

Що таке рівень Tier III? Це стандарт, який гарантує коефіцієнт доступності 99,982% за класифікацією Uptime Institute для дата-центрів. 

Що означає ця цифра у відсотках? Максимальний сумарний час простою (всіх незапланованих та запланованих технічних робіт) становить 94,6 хвилини на рік та 7,9 хвилин на місяць. Погодьтеся, це дуже мало. Якби так працювали звичайні домашні інтернет-провайдери!

Для бізнесу це важливо: дата-центр може ремонтуватися та обслуговуватися без зупинки роботи серверів. Але знайти майданчик під такий ЦОД в Україні було справжнім квестом: потрібне було не лише закрите приміщення, а й наявність резервованих міських електромереж величезної потужності (два незалежні вводи від різних підстанцій) плюс потужні дизель-генераторні установки.

«Коли ми запускали GigaCloud у 2016 році, нам не потрібно було шукати датацентр з нуля. На той час у групі компаній GIGAGROUP вже був телеком-оператор GigaTrans та комерційний датацентр GigaCenter», — згадує CEO GigaCloud Назарій Курочко

Тому перед компанією постало інше завдання: перетворити існуючу інфраструктуру датацентру на основу для повноцінного хмарного сервісу. Це вимагало суттєвої трансформації: треба було закупити нове обладнання, розширити потужності та побудувати нову інфраструктуру.  

Вимоги до самого майданчика були високими: хмара мала бути надійною, масштабованою та відмовостійкою. Тому GigaCloud не обмежився одним ЦОДом. Хмара будувалася за принципом кластеру. До майданчику GigaCenter згодом додали ще датацентри у Києві та Варшаві. «На цих локаціях ми розміщуємо власне обладнання, а самі майданчики орендуємо. Це дозволило будувати георознесену інфраструктуру та позбутися єдиної точки відмови», — підкреслює Назарій.  

Додатковий бум на хмарні обчислення в Україні стався у 2017–2018 роках під час першого масштабного криптобуму. По всій країні почали з’являтися спеціалізовані дата-центри для майнінгу, головною особливістю яких була не стільки дискова система, скільки колосальна щільність електроживлення та промислове рідинне або повітряне охолодження. Цей бум підштовхнув інфраструктурний ринок до розуміння: енергетика та охолодження — це серце хмари.

Держава в хмарі: Перші кроки, «Дія», фейли та перелом

Довгий час держава була найконсервативнішим гравцем. Усі державні реєстри жили в бюрократичному тупику під назвою КСЗІ (Комплексна система захисту інформації). Старі норми зобов’язували чиновників тримати дані виключно на «власному залізі», купленому за тендерами в якусь підвальну кімнату міністерства.

Результат станом на 2019 рік? Понад 350 disconnected-баз даних по всій країні. Реєстри падали під час будь-якого масового навантаження (наприклад, подання декларацій чи вступної кампанії), а вихід з ладу одного жорсткого диска в умовній районній адміністрації міг назавжди знищити архів документів цілого району.

Стратегія Cloud First, яка була прийнята в Україні на державному рівні (проголосована депутатами Верховної Ради) всього за тиждень до початку широкомасштабки, та відмова від старої бюрократичної системи КСЗІ дозволили принципово змінити підхід до кібербезпеки та доступності даних. Перехід у хмару став єдиним способом зробити державні сервіси стійкими, швидкими й безпечними. І, як виявилося зовсім трохи пізніше, це було зроблено дуже вчасно. 

«У разі хоча б часткової реалізації стратегії Cloud First (приблизно 50% потреб в ІТ-сфері буде задовольнятися за рахунок хмарних послуг, а не капітальних інвестицій (в залізо — ред.), сукупна економія може досягти 40 млрд грн за період 2020-2024», — наголошували в пояснювальній записці автори законопроекту.

Курс на народження «Дії»

Перелом стався не тільки із проголошенням курсу Cloud First, а і з запуском концепції «Держава у смартфоні». Початок роботи застосунку та порталу «Дія» повністю змінив вимоги до архітектури. «Дія» не зберігає дані громадян у собі — вона витягує їх з державних реєстрів у реальному часі.

Чи були фейли? Звісно. Перші масові голосування у «Дії» (наприклад, під час Нацвідбору на Євробачення) чи виплати «єПідтримки» викликали такий ажіотаж, коли мільйони людей заходили в застосунок за хвилину, що системи «лягали». Але саме ці виклики навчили українських архітекторів правильно балансувати навантаження, автомасштабувати хмарні ресурси та будувати розподілені кластери.

24 лютого 2022: Головний іспит на цифрову стійкість

GigaCloud — одна з тих небагатьох компаній, яка почала готуватися до можливого вторгнення завчасно. Додатковий майданчик з’явився у Львові у січні 2022 року, тобто за місяць до повномасштабки.

«Приблизно за місяць до війни наші фахівці почали масово телефонувати клієнтам і пропонувати перенести критично важливі дані та резервні копії на майданчик у Львові чи Польщі. Частина клієнтів тоді ставилася до цього скептично», — згадує Назарій Курочко

Коли вранці 24 лютого 2022 року російські ракети почали бити по українських містах, ворог цілився зокрема й по дата-центрах та серверних кімнатах державних органів та бізнесу. Фізичне «залізо» в один момент стало вразливим target-колом.

Так, наприклад, на початку війни в лютому 2022 року російські ракети влучили за 200 метрів від  датацентру Приватбанка в Дніпрі.

“І ми знали, що перехід наших операцій на хмарне рішення — єдиний спосіб убезпечити банківські операції», — згадує заступник голови правління ПриватБанку з ІТ та операційних питань Маріуш Качмарек. 

Відбулася найбільша в історії України кризова міграція даних. За перші тижні повномасштабного вторгнення сотні підприємств, банків та державних установ евакуювали свої цифрові активи з прифронтових областей та Києва.

«Клієнти, які до цього вагалися, почали масово звертатися з проханнями терміново перенести критичні дані. За три дні, з 24 до 26 лютого, ми отримали 300 заявок у технічну підтримку. Найчастіше йшлося про перенесення інфраструктури з київського майданчика у Львів чи Варшаву», — розповідає Назарій. 

Для клієнтів приватних хмар GigaCloud фізично евакуював обладнання. Співробітники компанії самостійно збирали, пакували, перевозили його в безпечне місце, встановлювали та налаштовували.

«Від початку повномасштабної війни й до серпня 2023 року споживання хмарних сервісів Microsoft Azure серед наших клієнтів зросло майже у 7 разів», — розповідав Станіслав Зюков, керівник напрямку Київстар з впровадження хмарних рішень Microsoft.

Інженери ЦОДів за лічені дні переносили в хмару критично важливі реєстри, ритейл та банківські бази, які раніше планували мігрувати місяцями. Це була боротьба за збереження цифрового серця країни.

Популярності набули гібридні хмари: поєднання захищених локальних майданчиків на заході України та резервних ресурсів у хмарах країн ЄС. 

Як згадував Олег Гороховський в інтерв’ю Forbes, два дата-центри у Києві, де оброблялися дані, вже не здавалися на той момент надійною конфігурацією. 

«Вирішили перенести частину процесингових потужностей на хмару, на сервіси Amazon, а інші — у дата-центр у Львові. Це надскладний проєкт, і ми вели його паралельно із поточною роботою, без зупинки», — наголошує Гороховський.

Завдяки подібним діям українська банківська система не зупинилася ні на хвилину, а реєстри залишалися цілими навіть під час прямих влучань у будівлі. 

Сьогодення та майбутнє: суверенна хмара

Сьогодні хмара — це не просто місце для зберігання бекапів. Це питання цифрового суверенітету. Critical data громадян, військові реєстри, системи ситуаційної обізнаності та розробки в сфері MilTech мають підпорядковуватися українському законодавству й зберігатися під контролем національних операторів.

Тут працює і сувора економічна логіка: наявність власного потужного хмарного провайдера рівня GigaCloud дозволяє українському бізнесу та державі не залежати від курсових коливань та політики західних гігантів (AWS, Azure, Google Cloud), отримуючи при цьому затримку відгуку мережі (ping) в лічені мілісекунди.

Ба більше: за словами Кирила Науменка, CTO GigaCloud, українські держструктури й приватний сектор щороку витрачають понад $100 млн на послуги хмарних іноземних гіперскейлерів. 

«Якби ці ж послуги замовлялися в українських провайдерів, вартість становила би близько $60–65 млн. Решта — це втрати для економіки країни», — уточнює експерт.

ШІ-інфраструктура: в чому її відмінність

Хмарна інфраструктура для ШІ, яка розбудовується зараз, суттєво відрізняється від звичайної хмари. Вона вимагає не просто vCPU та SSD, а суперкомп’ютерних кластерів із тисячами GPU-ядер, об'єднаних високошвидкісними шинами. 

Ініціатива AI Factory від Мінцифри, а також розробки українських мовних моделей (LLM) від Київстар та спільноти (такі проєкти як LapaTonia) потребують гігаватних обчислень саме на локальних хмарних потужностях для навчання моделей українською мовою та обробки чутливих даних без виходу за межі країни.

GigaCloud почав інвестувати в інфраструктуру для AI з 2021 року, коли запустили хмару з GPU. А з 2024 року компанія повністю перейшла на закупівлю AI-ready серверів. З 2018 GigaCloud також почали активно роз’яснювати, що ж таке хмарні технології на YouTube каналі GigaCloud About.

«У контексті ШІ-інфраструктури потрібно розрізняти два основні типи навантажень. Перший — inference, тобто використання вже навчених моделей, наприклад для транскрибації дзвінків, категоризації даних чи роботи з ChatGPT. Другий напрям –тренування моделей. Ці сценарії мають різні вимоги до інфраструктури. Ми в GigaCloud наразі працюємо саме з inference-навантаженями», — розповідає CTO GigaCloud Кирило Науменко

Gigacloud використовує GPU від NVIDIA, які є одними із основних рішень на ринку для ШІ-навантажень і широко використовуються для роботи з сучасними моделями.  

Критична вимога до ШІ-інфраструктури — надійне електроживлення. Потужні GPU споживають значно більше електроенергії, тому стійку вже не можна просто заповнити обладнанням на 100% за кількістю юнітів. 

«Датацентри, побудовані 5–10 років тому, часто не розраховані на такі потужності, тому стійка може бути заповнена лише на 30–50%, оскільки досягається ліміт за електроживленням і відведенням тепла», — каже Кирило Науменко. 

Ще один важливий аспект — охолодження. Сьогодні у датацентрах використовуються два основні підходи: повітряне та водяне охолодження. Потужні GPU створюють значно більше тепла, тому можливостей традиційного повітряного охолодження може бути недостатньо. 

«Якщо датацентр має водяний контур, це дозволяє підключати стійки з великою кількістю GPU до відповідної системи охолодження. Якщо такого контуру немає, його створення або перепроєктування стає вже окремим інфраструктурним завданням», — уточнює CTO. 

Тому варто розуміти: ШІ-інфраструктура передбачає не лише наявність  потужних GPU. Це комплекс змін у серверному обладнанні, електроживленні, охолодженні, мережах і системах зберігання даних.

Висновок

За понад два десятиліття українська хмара пройшла вражаючий шлях. На початку нею користуватися лише деякі просунуті бізнеси, а зараз хмарні обчислення відбуваються “під капотом” майже будь-якого онлайн сервісу, яким користуються українці. У буквальному сенсі ми зараз просто живемо у хмарі, рідко з неї кудись виходячи. Всі наші дані надійно захищені, і ні, вони більше не лежать на флешці в безпечній кишені куртки.

Бізнесменам та державним діячам, військовим та простим юзерам варто пам’ятати: будувати незалежну державу у XXI столітті — це в тому числі і розбудовувати надійну українську хмарну інфраструктуру. 

Хмара — це як повітря. Його ніби не видно, але й дихати без нього ми не можемо. 

Хмара гарантує, що цифрова Україна працюватиме за будь-яких умов: під атаками ворога, під час вимкнень світла, під час пікових навантажень чи під час змін глобальних політик гіперскейлерів.

«Для України суверенна хмара — це, перш за все, питання безпеки даних та можливість не втратити цифрове надбання та ідентичність під час війни, іншими словами,це контрольованість даних» — наголошує Антон Хвастунов

Є категорії інформації, яку я б точно не виносив за межі української юрисдикції. Насамперед це дані, втрата контролю над якими може створити ризик для національної безпеки, роботи критичної інфраструктури, прав громадян або стійкості економіки. 

«Передусім це оборонні та державні дані, критичні реєстри, а також інформація про критичну інфраструктуру — енергетику, телекомунікації, транспорт. Окремо — медичні, персональні та фінансові дані, які потребують особливого рівня захисту», — каже Хвастунов. 

Але це не означає, що Україні потрібно повністю відмовитися від AWS, Microsoft Azure, Google Cloud чи інших глобальних провайдерів. 

Хмари гіперскейлерів можна використовувати для розміщення менш критичних даних, резервних копій або Disaster Recovery-майданчиків, якщо це не суперечить вимогам законодавства та політикам безпеки. Та і загалом гіперскейлери дають доступ до світових технологій, нехтувати якими немає сенсу. 

«На мою думку, майбутнє — за гібридною моделлю. Головне — знайти баланс між суверенною інфраструктурою та глобальними хмарними сервісами», — резюмує Антон Хвастунов.  

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram

По темi

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram