Ми запускаємо розсилку про українське IT-ком’юніті. Залиште email, аби розуміти більше. Прем’єра — скоро!
Дякую! На вказану адресу надіслано листа для підтвердження підписки.
Скільки втратить Україна через масову міграцію айтішників: 3 сценарії розвитку подій 👩‍💻

«Зранку віталися з сусідом, ввечері переступали через його тіло». Історія UI/UX дизайнера в LinkUp, який вивіз родину з окупованого Маріуполя

Безкінечні три тижні 24-річний Lead UI/UX Designer компанії LinkUp Studio Павло Савченко не мав зв’язку зі своїми рідними в Маріуполі. Їхня квартира, машина та будинок бабусі були знищені вщент, на їхніх очах гинули сусіди, місто жило без світла, тепла, газу та електрики. Але Павлу вдалося врятувати своїх рідних з окупованого міста і вивезти в Україну. Про те, як його сім’я жила в окупованому Маріуполі під безперервними обстрілами, як проходила фільтрацію та долала «зелені коридори» — Павло розповів dev.ua. 

Залишити коментар
«Зранку віталися з сусідом, ввечері переступали через його тіло». Історія UI/UX дизайнера в LinkUp, який вивіз родину з окупованого Маріуполя

Безкінечні три тижні 24-річний Lead UI/UX Designer компанії LinkUp Studio Павло Савченко не мав зв’язку зі своїми рідними в Маріуполі. Їхня квартира, машина та будинок бабусі були знищені вщент, на їхніх очах гинули сусіди, місто жило без світла, тепла, газу та електрики. Але Павлу вдалося врятувати своїх рідних з окупованого міста і вивезти в Україну. Про те, як його сім’я жила в окупованому Маріуполі під безперервними обстрілами, як проходила фільтрацію та долала «зелені коридори» — Павло розповів dev.ua. 

Виїхав за два дні до війни

Я родом з Маріуполя, тому війна для мене почалася не 24 лютого, а вісім років тому. У 2014-му мені було 18, я жив на Донеччині й вже переживав подібний період розгубленості, страху та нерозуміння, що робити далі. Але тоді Маріуполь вдалося відстояти, і люди в ньому продовжили жити більш-менш нормальним життям. У 2016-му я поступив у Львівську політехніку, переїхав до Львова, а згодом знайшов роботу UI/UX-дизайнера в IT-компанії.

На початку лютого я приїхав до рідних в Маріуполь, планував лишитися на місяць. Як і в усій Україні, люди там були стривожені можливим наступом, але евакуюватися здебільшого не планували. В якийсь момент з’явилася інформація, що росія почала відводити війська.

До того ж, говорили, що маріупольські заводи стратегічно важливі навіть ворожій стороні, тому місто обстрілювати не будуть. Інтернет був сповнений мемів, що Маріуполь просто обійдуть.

А 16 лютого Рінат Ахметов заявив, що інвестує $1 млрд в новий металургійний завод в Маріуполі. Всі думали: «Ну, якщо така людина це каже, значить він в курсі, що все буде добре». І розслабилися.

20-го лютого ми прокинулися від таких гучних вибухів, яких не чули з 2014-го. Знайомі з ЗСУ сказали, що краще виїхати з міста. Я намагався переконати рідних поїхати зі мною до Львова. Людям старшого віку важко лишати все, що вони нажили протягом життя, тож вони відмовилися навідріз. Врешті 22-го лютого я повернувся до Львова, а 24-го батько розбудив мене дзвінком і повідомив, що почався повномасштабний наступ.

В перші дні в Маріуполі було більш-менш нормально: обстрілювали, в основному, район Східний, який найближче до росії. Мій батько навіть ходив туди подивитися на руйнування і сам потрапив під обстріл, але все обійшлося. На третій-четвертий день мене почало відпускати: рідні виходили на зв’язок кожну годину, казали, що у них все в порядку.

Я все одно не міг нічим зарадити, тож панікувати не було сенсу. Щоб відволіктися, багато працював і донейтив на армію. 

Як не з’їхати з глузду, поки рідні в окупації

Будинок батьків після перших прильотів. Їхня квартира знаходиться на 5 поверсі 

1 березня я раптом втратив зв’язок з усіма друзями та рідними в Маріуполі. Буквально вчора я з ними розмовляв, а тепер — жодної відповіді. Заспокоював себе: «окей, пройде пару днів і зв’язок відновиться». Так пройшов день, два, тиждень, потім два тижні. Вдень я ще тримався, «накривало» з настанням темноти — було важко знаходитися самому в порожній квартирі. Відволікали колеги та друзі, ми прогулювалися з ними містом та розмовляли, але ввечері лишався сам, і знову ставало погано.

В Telegram почали з’являтися групи для пошуку рідних. Я навіть знайшов групу будинку, у якому жили батьки, але в ній не було жодної користі: всі так само шукали своїх близьких, і так само не могли знайти про них жодної інформації. 

Поступово хтось зі знайомих давав про себе знати. Здавалося, що вийшли на зв’язок вже всі, окрім моєї сім’ї. Я дзвонив їм тисячу разів: тримав телефон і безперервно набирав, сподіваючись, що сигнал проб’ється хоча б на мить. Але все даремно. В ці моменти я почав дуже цінувати сім’ю. Усім, з ким бачився, казав: якщо маєте можливість бути поруч, цінуйте це. Війна списала всі дрібні конфлікти та непорозуміння, хотілося просто, щоб вони вижили. 

Відволікався роботою. Казав собі так: ми з колегами багато донейтим на ЗСУ, тож якщо перестанемо працювати, буде тільки гірше. За три тижні відчув дивний спокій. Чи то підсвідомо відчував, що з рідними все добре, чи почав приймати думку, що могло статися щось фатальне, не знаю. А потім майже опівночі почув дзвінок у Телеграм. На якусь мить я навіть завис і не повірив своїм очам: дзвонила мама.

Три тижні без зв’язку

Таким став будинок батьків згодом після обстрілів 

Згодом мої рідні розповіли, що ці три тижні у Маріуполі не було зв’язку, світла, води, газу та опалення. Зв’язок пробивався в іншому районі, але йти туди було небезпечно — місто безперервно обстрілювали.

Прямо через наш дев’ятиповерховий будинок окупанти та українські військові перестрілювалися між собою — це тривало близько двох тижнів. В наш будинок прилітало кілька разів.

В один момент сім’я піднялася з підвалу, а в квартирі вже вибиті двері та вікна і впала натяжна стеля. Наступного разу наш поверх вщент вигорів.

На подальших фото, які я знаходив у мережі, частини будинку не було. Можливо, зараз багатоповерхівки немає зовсім. Так само немає будинку бабусі та нашої машини — «прилетіло» в гараж, де вона стояла.

Всі мої рідні (мама, батько, 17-річна сестра, дідусь з бабусею та тітка з чоловіком та донькою) з’їхалися в одне місце і жили у підвалі, а їжу готували на вулиці на багатті, разом з сусідами. Денна порція на кожну людину могла б уміститися на половині долоні. Жінкам, чоловікам, дітям видавали однаково — усе ділили між собою порівну зі спільних запасів. За таких умов всі дуже сильно схудли. А ще вся моя сім’я під час окупації перехворіла на ковід: живучи в підвалах, люди позаражали одне одного. Ми досі вирішуємо проблеми з їхнім здоров’ям.

Загроза померти існувала кожну секунду. Зранку мої батьки віталися з сусідом, а ввечері вже переступали через його мертве тіло в під’їзді.

Кілька разів кулі пролітали просто біля голови. Найгірше давала собі раду моя 17-річна сестра, вона не витримувала психологічно і кожен день плакала. Одного разу батьки лишили її в підвалі й пішли готувати їжу на вулиці.

В цей момент десь поруч відбувся авіаудар. Сусіди вибігли з підвалу і покликали: «Спустіться заспокойте доньку, вона б’ється в істериці і кричить, що її батьків повбивало». 

Вибір між поганим і ще гіршим

Фото біля будинку бабусі 

Евакуацію в Україну росіяни не дозволяли, тож вибір був між поганим варіантом і ще гіршим. Або погоджуватися на евакуацію на захоплені російськими військами території,  або лишатися в Маріуполі й загинути. Мої рідні хотіли вижити, тож в один з днів вони зібрали речі, посадили в рюкзак собаку і 9 годин їхали в автобусі в окупований Новоазовськ — їх пообіцяли відвезти у місцеву школу. 

До школи не довезли: кілька сотень людей висадили в полі, ще 7 кілометрів треба було пройти пішки.

На одному з блокпостів моєму 80-річному дідусю стало погано — він знепритомнів. Тоді тато ризикнув життям — він підійшов до ворожого блокпосту і під дулом автомата попросив, щоб їх підвезли. Окупанти погодилися, і зараз я розумію, що рідним дуже пощастило, бо в той самий час в Маріуполі розстрілювали людей, які просто йшли за водою чи хлібом. 

Фільтрація 

У Новоазовську до переповнених класів та спортзали школи щодня прибувало по 800 людей, але принаймні там була змога нарешті зарядити телефон та зв’язатися з рідними. Саме звідти мама вперше за три тижні змогла мені подзвонити. Усі евакуйовані близько тижня чекали на фільтрацію, потім їх здебільшого відправляли в окупований Донецьк.

Тих, хто фільтрацію не пройшов, забирали, і більше їх ніхто не бачив.

Під час фільтрації людей відвозили у так званий «відділок», влаштовували допит та перевіряли особисті речі, особливо телефони. До цього моменту важливо було видалити усі месенджери та фотографії російської техніки й руйнувань. Будь-які картинки або повідомлення, спрямовані на підтримку України, могли загрожувати полоном.

Мою 17-річну сестру закидували провокаційними питаннями: «Під ким (Україною чи росією), на твою думку, в результаті залишиться таке-то місто?», «Чи є у тебе друзі, які підтримують Україну?», «Якщо є — дай нам їхні дані». Давили психологічно і водночас заспокоювали: «це лишиться між нами, з тобою нічого не буде». Вона трималася стійко, відповідала нейтрально, на більшість питань відповідала: «Не знаю».

Батьки раділи, що я не з ними, бо у мене було б мало шансів пройти фільтрацію. Я кремезний, коротко бритий та маю багато татуювань — словом, в очах росіян дуже схожий на «азовця». Таких під час фільтрації забирали в полон.

Тих, хто успішно пройшов фільтрацію, здебільшого відправляли в окупований Донецьк. Повернутися звідти в Україну неможливо, тож люди їхали у росію, потім через Туреччину або Польщу поверталися в Україну. Для вісьмох людей з собакою це було б надто важко та дорого. Тож мій батько замислив знайти бусик, щоб повернутися у містечко Мангуш. Це селище у Маріупольському районі, поруч з Новоазовськом, там жив наш далекий родич. Тоді цю територію ще не встигли окупувати, і через неї можна було повернутися в Україну.

Шлях до України

Фото біля будинку бабусі 

Через стрес та важку дорогу у моїх дідуся та бабусі почали відмовляти ноги — вони майже не ходили. Посилаючись на це, батько попросив окупантів, щоб нас випустили до Мангуша. Врешті вони погодилися, лишалося знайти, чим туди виїхати.

Поговоривши з різними людьми, батько знайшов чоловіка з бусиком на українських номерах — йому потрібні були гроші, тож він погодився його продати. Запросив $7000. Я перерахував усі свої заощадження, які відкладав з зарплати, але цього не вистачало, тож попросив допомоги у колег.

Це був один шанс на мільйон, бо дорога через росію та Європу коштувала б ще дорожче, і була б значно важчою. 

Мої колеги відгукнулися, скинулися грошима, і батькові вдалося викупити цей бусик. Так сім’я опинилася в Мангуші. 

Дорога до Львова була тим ще квестом, бо їхати довелося через численну кількість блокпостів, під обстрілами та «зеленими коридорами». Відстань, яку в мирний час можна проїхати за годину, вони долали 12 годин.

Розуміючи, що літні люди можуть не пережити таку дорогу, сім’я лишила моїх бабусю та дідуся у Мангуші з родичем. Самі — майже два тижні добиралися до Львова, для мене цей час тривав цілу вічність.

Дорогою потрапили під обстріл: бусик пом’яло ударною хвилею, а заднє скло посипалося. У Полтаві зняли хостел, щоб трохи відпочити — там вони вперше за два місяці змогли вмитися в умивальнику та нормально поїсти.

Момент зустрічі описати словами не можу: це суміш радості, печалі, розпачу та абсолютного щастя. 

Почали життя спочатку у 50+

Після порятунку моїх рідних пройшло майже два місяці. Попереду ще багато бюрократичних та медичних питань. Їм важко приходити до тями: війна обнулила все, що вони мали. Моїм батькам доведеться починати життя наново у свої 50+. Вони потроху оговтуються, але моральний стан всіх моїх рідний досі важкий. Думаю, їхня психіка поламана назавжди.

Зараз ми живемо вшістьох з собакою у двокімнатній квартирі у Львові. Щоб орендувати ще одне житло, треба знайти роботу батькам, але переселенцям з цим важко. Моя мама була головною бухгалтеркою, але нову роботу поки знайти не може. Батько — все життя працював у морському порту. У Львові для нього роботи немає.

Якщо до війни я планував налагоджувати особисте життя, тусити, будувати кар’єру — як будь-який молодий хлопець, то зараз мій основний пріоритет: облаштувати благополуччя своєї сім’ї.

Ми ніби помінялися місцями: тепер я та сама «доросла» людина, яка має допомогти їм стати на ноги у новому житті. Такий собі багатодітний батько. Але проблеми з житлом та роботою — то все дрібниці, які можна вирішити. Головне, що вони живі та цілі.

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
По темi
Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
«Топили сніг щоб отримати воду спали у коридорі одягнутими». Невеличка IT-компанія ледь вибралася з Маріуполя. Ось як це було
«Топили сніг, щоб отримати воду, спали у коридорі одягнутими». Невеличка IT-компанія ледь вибралася з Маріуполя. Ось як це було
По темi
«Топили сніг, щоб отримати воду, спали у коридорі одягнутими». Невеличка IT-компанія ледь вибралася з Маріуполя. Ось як це було
24-річний Data Scientist з Маріуполя опублікував свій щоденник про будні в місті в облозі та втечу з пекла. Історія з хепі-ендом не без допомоги LinkedIn
24-річний Data Scientist з Маріуполя опублікував свій щоденник про будні в місті в облозі та втечу з пекла. Історія з хепі-ендом не без допомоги LinkedIn
По темi
24-річний Data Scientist з Маріуполя опублікував свій щоденник про будні в місті в облозі та втечу з пекла. Історія з хепі-ендом не без допомоги LinkedIn
Корисна добірка для джунів: 30 питань на співбесіду та приклади тестових:

🔸 DevOps

🔸 Project Manager в GameDev

🔸 Fullstack-developer

Ми запускаємо розсилку про українське IT-ком’юніті. Залиште email, аби розуміти більше. Прем’єра — скоро!
Дякую! На вказану адресу надіслано листа для підтвердження підписки.
Читайте також
lifecell втратив півмільйона абонентів через виїзд людей за кордон 
lifecell втратив півмільйона абонентів через виїзд людей за кордон 
lifecell втратив півмільйона абонентів через виїзд людей за кордон 
Твій менеджер — росіянин. Айтішник потрапив у таку ситуацію. Що робити
Твій менеджер — росіянин. Айтішник потрапив у таку ситуацію. Що робити
Твій менеджер — росіянин. Айтішник потрапив у таку ситуацію. Що робити
Як працювати з росіянами? Таке запитання порушив на сайті DOU Андрій Полонський, який працює як Quality Assurance Engineer. 
Спорт, сім'я, канабіс, меми та фінансова подушка. Що допомагає айтішникам долати стреси та надихатися під час війни
Спорт, сім'я, канабіс, меми та фінансова подушка. Що допомагає айтішникам долати стреси та надихатися під час війни
Спорт, сім'я, канабіс, меми та фінансова подушка. Що допомагає айтішникам долати стреси та надихатися під час війни
Війна залишила відбиток на житті та психіці кожного українця. Зриви, депресії, апатія, поганий настрій і нав’язливі сумні думки стали супутниками всіх, хто побачив і відчув війну. А вимушені переїзди, розлука з родиною або відокремлена робота на самоті тільки підсилюють цю тенденцію. Розкажіть нам, як ви справляєтесь зі стресами та поганими думками під час війни, які інструменти використовуєте, як відволікаєтеся? 
Скільки втратить Україна через масову міграцію айтішників: три сценарії розвитку подій
Скільки втратить Україна через масову міграцію айтішників: три сценарії розвитку подій
Скільки втратить Україна через масову міграцію айтішників: три сценарії розвитку подій
Після перемоги Україну можуть покинути до 118 000 айтішників — це понад половина IT-індустрії, свідчать розрахунки Львівського ІТ Кластера.  Для 79% ІТ-спільноти повна перемога України та повернення територій, включно з Автономною Республікою Крим і Донбасом, — основний аргумент, щоби не пакувати валізи, свідчить дослідження IT Research Resilience. Forbes порахував, скільки втратить економіка країни, якщо айтішники масово виїжджатимуть.

Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот

Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі

Обговорення
Коментарів поки немає.