Тут є світло - коворкінги Києва 🔥

24-річний Data Scientist з Маріуполя опублікував свій щоденник про будні в місті в облозі та втечу з пекла. Історія з хепі-ендом не без допомоги LinkedIn

24-річний Data Scientist Олексій Малишев три тижні виживав у блокадному Маріуполі. Коли йому вдалося виїхати з Маріуполя, він почав писати щоденник.

Хлопець розповів DOU, про те, як зустрів війну, довоєнні будні життя у військовому Маріуполі та висновки, які зробив в обстріляному російськими солдатами місті. Публікуємо оповідь в скороченому вигляді.

Залишити коментар
24-річний Data Scientist з Маріуполя опублікував свій щоденник про будні в місті в облозі та втечу з пекла. Історія з хепі-ендом не без допомоги LinkedIn

24-річний Data Scientist Олексій Малишев три тижні виживав у блокадному Маріуполі. Коли йому вдалося виїхати з Маріуполя, він почав писати щоденник.

Хлопець розповів DOU, про те, як зустрів війну, довоєнні будні життя у військовому Маріуполі та висновки, які зробив в обстріляному російськими солдатами місті. Публікуємо оповідь в скороченому вигляді.

Життя до війни та перша співбесіда

Я — випускник Маріупольського механіко-металургійного коледжу, будівля якого була розташована на лівому березі, якраз біля «Азовсталі». Там я навчався на розробника програмного забезпечення та паралельно — у комп’ютерній академії «Крок».

Під час навчання у мене були підробітки: створював сайти (Front-end, Back-end), міг якийсь Front-end помістити на двигун типу WordPress, Joomla, підтримувати сайти та інше. До закінчення навчання зрозумів, що мені більше подобається математика, і вступив до Приазовського державного технічного університету на спеціальність «Комп’ютерне моделювання, прикладна математика». Здобув ступінь бакалавра, потім у грудні 2021 року — ступінь магістра.

Паралельно з навчанням я працював у комп’ютерній академії, яку закінчив сам. А вже влітку збирався знайти всю роботу.

Мені дуже подобається Data Science, Machine Learning, тому прагнув розвиватися у цьому напрямку та шукав відповідні вакансії. У січні–лютому 2022-го почав подавати резюме. Одна з відповідей була позитивною. Я пройшов перший інтерв’ю, виконав тестове завдання. Фінальна співбесіда була призначена на 14:00 24 лютого.

Як неважко здогадатися, інтерв’ю відмінили. Спершу перенесли його на понеділок. 28 лютого ми навіть зателефонували, там залишалися ще якісь уточнення, але до них не дійшло. Незабаром у нас повністю відключили електрику.

Не спав до ранку й зустрів війну

Коли закордонні політики заговорили про те, що напад на Україну заплановано 22 лютого, я вирішив, що, швидше за все, він відбудеться вночі. Тому з 22 на 23 лютого і з 23 на 24 лютого я не спав до ранку: працював і заразом переглядав новинні сайти. Я займався моделлю машинного навчання для свого невеликого проєкту, коли в одному паблику в Telegram побачив повідомлення, що зараз «Росією-24» транслюють звернення путіна. За словами «ми розпочинаємо „спецоперацію“ в Україні», вже стало зрозуміло, що буде війна. Після цього почув кілька вибухів із боку Приморського району.

Я швидко розбудив дівчину зі словами: «путін напав на Україну». А потім почав дзвонити іншим.

Потім,  у чому був, у паніці побіг у магазин. Прибіг до місцевого цілодобового АТБ, набрав цілий візок всього. Коли підійшов на касу, переді мною було ще кілька людей. Поки я стояв, вишикувалася вже ціла черга. І усі з такими ж візками. Було десь близько шостої ранку.

Ми почали дізнаватися, що відбувається в Україні, у Маріуполі, спілкуватись із друзями. Усі думали, що це буде як у 2014 році, умовно кажучи, «Донбас версії 2.0».

Ми вирішили залишитися в Маріуполі, бо думали, що із Запоріжжя буде військове та гуманітарне підкріплення.

Без тепла, світла та води

Опалення зникло одразу — 24 лютого. Ми все це пам’ятаємо, бо почали мерзнути. Але думали: «В принципі, нормально: у нас є електрика, зв’язок. Ми можемо якось прожити». Через чотири дні на добу зникла електрика.

Коли 2 березня дали світло, ми максимально зарядили повербанки, телефони, фітнес-браслети та інші гаджети. Розуміли, що електрику відключатимуть, як мінімум, періодично. Як максимум — постійно.

Того ж дня зникла вода. Добре, через якийсь Telegram-канал ми побачили новину про те, що таке може статися. Тому встигли набрати повну ванну води та всі «баклажки». Розраховували, що хоча б місяць із такою кількістю точно протримаємось. Газ ще тоді був.

Обстріл початку березня

Коли ми дісталися маминого району, то побачили, що були попадання до кількох будинків. Ми дізналися про те, що йде наступ із заходу, десь із Приморського району. Намагалися зловити зв’язок, бо він уже почав пропадати. Зателефонувати не було можливості, відправлялися лише SMS — і то далеко не завжди. Будівля офісу «Київстару» була чи не єдиним місцем у місті, де можна було спіймати зв’язок. Офіс був недалеко від нас, тому ми періодично туди ходили, у тому числі для того, щоб дізнатися про новини.

На п’ятий день війни ми взяли за основу «правило двох стін» і почали спати в коридорі — там виходило навіть три стіни, які захищають.

У тому ж місці я поклав кувалду з наконечником типу кирки — якщо будуть якісь завали, можна було б хоча б розгрістись.

Коли зник мобільний зв’язок, ще можна було слухати FM-радіо на коротких хвилях. Але 4 березня зникла і ця можливість. Мабуть, поставили глушилки або обрубали лінії зв’язку. Ловилися лише АМ-радіо з довгими хвилями. Але для цього треба було мати спеціальний приймач.

Мародерство щоб вижити

Ще числа другого наші військові розкрили торговий центр «Обжора», який знаходиться саме на перетині проспектів Миру та Будівельників. Вони вивезли все необхідне для себе і поставили туди охорону, щоби запускати цивільних, які теж брали їжу. Уважно стежили, щоб ніхто не брав алкоголь. Така сама ситуація була і з «Епіцентром», що знаходився на західному кордоні. Але при цьому все одно були ті, хто виносив алкоголь величезними сумками.

Ми потрапили до цього центру «Обжора» 5 березня. На той час звідти вже майже всі винесли: не було ані консервів, ані м’яса, ані круп, ані снеків. Залишалося лише заморожене: креветки, риба, морозиво, вареники. Ми взяли собі трохи всього, зокрема гедз — японські пельмені, які смажать. І навіть встигли приготувати їх. Як виявилося пізніше, подібні ситуації з магазинами були і в інших частинах міста.

Були й випадки мародерства, коли залазили до квартир: чи в згорілі, чи у відкриті, де ніхто не жив. Я особисто не бачив, але раза три був свідком того, як карали за це (навіть одного знайомого помітив серед них).

Наші військові та поліцейські таких мародерів відловлювали, змушували роздягатися догола й ходити в березневий холод околицями Маріуполя.

При нас відкрили аптеку, яка була поряд. Люди залізли всередину і викидали іншим ліки зі словами: «Беріть тільки те, що вам потрібно!». Але здебільшого розбирали безладно, особливо бабусі. Вони гребли все, що треба і не треба: засоби для потенції, мазі для суглобів, протизаплідні…

Мангал для всього під'їзду

Навпроти офісу «Київстару» побачили військових, які стояли біля будинку. Виявилось, що почалася повітряна тривога. Вони нас швидко покликали: «Що ви робите? Літак літає. Заходьте до нас!».

Коли ми вже підходили до будинку, то помітили сусідів, які зробили імпровізований мангал з цегли і рубали дрова. Я підійшов до них і запитав, чи можна щось приготувати. Вони відповіли: «Так, звісно! Це мангал для всього під'їзду. Так і почалося знайомство із сусідами.

Пам’ятаю, я подумав, що було б добре знайти десь дрова. Ми знали, що вони були в магазинах, але на той момент звідти вже все винесли. Ми зайшли до «Єви», але там уже не було нічого: ні туші, ні помад, ні лаків. Порожні полиці і купа сміття на підлозі. Але там лежали дошки. Ми взяли їх як паливо для багаття.

Щодня весь під'їзд скидався продуктами: хтось дає воду, хтось — м’ясо, треті — овочі, четверті — крупи, щоб приготувати один раз на день гарячу їжу (борщі, супи, різноманітні юшки, каші та інше).

Зазвичай на обід також розподіляли обов’язки. Готували найактивніші сусіди. Ми мили посуд, тож з нас нічого не просили: ні інгредієнтів, ні води.

Взагалі ми намагалися харчуватися двічі на день, щоб заощаджувати їжу, але не вийшло, бо голод наставав швидко. Так що в обід їли гаряче, а на сніданок та вечерю — сухом’ятку.

Магазин та обстріл

Ці «орки» дуже любили обстрілювати, коли закінчується комендантська година — з шостої години. Ми часто прокидалися саме від звуку бомбардувань. Адже ранок — це той самий час, коли люди могли піти зайняти чергу в магазин «Дзеркальний» за водою чи навідатися до родичів. І окупанти якраз розпочинали активні обстріли, які тривали від 2 до 4 годин.

«Дзеркальний» відкривався о 9:00, але люди займали чергу задовго до цього. А працював він до 15.00. 9 березня я рано вранці прокинувся, зібрався, о 6:00 вийшов і теж потрапив під обстріл. О 6:05 я вже стояв у черзі, переді мною було близько 50 людей.

Не знаю, де цей магазин брав продукти. Мабуть, вони мали склади, звідки підвозили товари. А може, було постачання з інших міст — невідомо. Але точно підвозили крупи, іноді м’ясо.

Ми простояли близько п’ятої з половиною години. Оскільки мій будинок був недалеко, я ще примудрився збігати туди взяти їжу. Коли ми об 11:30 нарешті потрапили до магазину, там уже не було м’яса, хліба, борошна, гречки, води.

Розгребли і всі снеки: чіпси, сухарики. Молочка була тільки дорога: безлактозна чи зарубіжна. Майже не було риби. Картоплю вже розкупили, зате залишалися інші овочі: капуста, морква та інше. Були крупи: вівсяна, кукурудзяна, пшоняна. Їх давали лише по два кілограми кожного виду «в одні руки». Вершкового масла не було, зате було щось на зразок олії. Ось це «щось» я і взяв. Ще були дорогі горіхи та сухофрукти. З солодкого не було ніякого печива, зате всяких смаколиків та цукерок — дуже багато, навіть прострочених. Ще на полицях лежала купа соусів, чаю, кави. Туалетного паперу та вологих серветок не залишилося й сліду. 

9 березня до «Дзеркального» я потрапив перший і єдиний раз. Поки ми стояли в черзі, були обстріли, які тривали години зо три точно. Пригадую, що доводилося лягати на землю. Але добре, що все обійшлося. А ось через три дні снаряд таки потрапив у чергу. Дуже багато людей загинуло, їх просто відтягали у двори та ховали прямо там.

Уламок в будинку

До нашої квартири прилетів уламок. Він пробив скло, зливну трубу — дістався аж до санвузла

Виявилося, що перед будинком мами вже було влучення, шибки скрізь були вибиті. До нашої квартири прилетів уламок. Він пробив скло, зливну трубу — дістався аж до санвузла. Але добре, що нічого серйозного не сталося, бо на західному кордоні тоді вже приблизно тиждень усі жили у підвалах через сильні обстріли. Ще наш будинок перекосило: деякі двері не зачинялися або зачинялися погано.

У сусідню багатоповерхівку біля бомбосховища потрапило авіацією, мені сказали, що вбило жінку на першому поверсі… Деякі будинки горіли. У 33 будинку обвалився під'їзд.

Свято у війні

9 березня ми влаштували гуляння на честь свята 8 березня. Наші сусіди вже встигли «спіонерити» стіл з одного ресторану, за ним ми їли та пили. Хтось дістав наливки… На той момент ми вже перетягли мангал ближче до під'їзду, бо почалися попадання в наш район.

І ось ми стояли над під'їздом, про щось розмовляли, і раптом з боку заходу почули дуже гучний свист. Усі дуже злякалися. Хто був на вулиці, швидко забігли до під'їздів. І потім ми почули потужний вибух. У декого у нашому будинку відчинилися вікна. Ми подумали, що це «прилетіло» до сусідніх будинків, але потім з’ясувалося, що це був пологовий будинок, який знаходився приблизно за кілометр від нас. Той самий пологовий будинок.

Чотири поверхи перетворили на пилюку

Увечері ми, як завжди, поїли із сусідами, стояли у під'їзді, спілкувалися. Після початку комендантської години зайшли додому. А рівно о 18:34 почули дуже гучний вибух! Було схоже, що потрапило до нашої оселі. Відчинивши вхідні двері, ми побачили дим у під'їзді. Подумали, що почалася пожежа. Я в паніці казав, що треба намочити ганчірки і прикласти до носа та рота, щоб не дихати чадним газом. Ми швидко це зробили та спробували з’ясувати, що відбувається. Один сусід сказав, що це горить стоматологія, яка знаходиться за кілька будинків від нас. Потім виявилося, що це був авіаудар по одному з дев’ятиповерхівок, що був навпроти нас. У будинку просто в пилюку перетворилися чотири поверхи. Ті люди, які були там, говорили, що спочатку чули дуже гучні крики, але за кілька хвилин вони припинилися і стало зовсім тихо.

З лівого боку не пошкодився восьмий поверх, і там залишилася жива людина. Але через те, що сходовий майданчик обвалився, він не міг вибратися з квартири. І ми були свідками того, як він на мотузку піднімає собі їжу, яку йому приготували сусіди.

У результаті це був не єдиний удар, який припав на цей будинок.

Стаханівці

Зараз вже складно точно згадати дату, але приблизно з 12 числа почастішали авіаудари. Приблизно прилетів снаряд «Града» перед торцем нашого будинку. Один із сусідів там поставив свою машину, така гарна — кабріолет BMW. І прямо перед нею впав снаряд. Вікна на першому поверсі вилетіли із рамою. У решти, хто жив з торця будинку і трохи збоку, повибивало шибки. Ми зрозуміли, що почалося.

Ми стали частіше чути свист, звуки автоматних, кулеметних черг, мінометів, градів. Якщо раніше авіаудари по місту були з періодичністю в 2-3 години, то тепер вони були майже кожні півгодини. Чули літак, а потім вибух. Ми навіть прізвисько їм дали — «стаханівці», за те, що вони «працювали не покладаючи рук, без перерви» — літали та херачили наше місто, ублюдки.

Було таке, що готували обід і тут почули свист. Усі швидко забігли до під'їзду. І слава Богу, що встигли. Виявляється, «приліт» був у наш двір. Нас усіх мало не контузило. Я встиг руками закрити вуха. Один зі снарядів потрапив знову в той самий дев’ятиповерхівку і ще в сусідню, вони горіли.

Звичайно, ми розуміли, що потикатися на вулицю небезпечно. Ми до підвалу не ходили, бо наша квартира на порівняно безпечному поверсі — першому, плюс ми жили в коридорі, оточеному трьома стінами в усіх напрямках. Але всі наші сусіди з інших поверхів уже перейшли до підвалу.

Спроба виїхати

У ті числа саме заговорили про відкриття гуманітарних коридорів. Ми з Сашком домовилися, що при можливості виїжджатимемо всі разом, тому що у них з дружиною було дві машини і запас бензину. Взагалі, ще до цього ми намагалися знайти спосіб, як вибратися. Я телефонував до свого начальника із комп’ютерної академії Ігоря Смаглія. Серед іншого була інформація, що трасою Маріуполь — Запоріжжя по цивільним машинам велися обстріли. Був ще один шлях: траса Маріуполь — Мангуш, а від Мангуша до Бердянська. Щоправда, казали, що й там автівки обстрілюють. Навіть ми знали про те, що вздовж цієї траси точаться бої. Так що їхати туди здавалося самогубством.

Ми вже боялися вийти з дому, щоби приготувати їжу. Тому, ясна річ, останні дні намагалися їсти сухом’ятку чи хтось із сусідів (зокрема я) виходили, щоб поставити їжу та одразу піти, ніхто не стежив за процесом приготування. Просто через деякий час приходиш подивитися: готово — не готово, і знову одразу йдеш. Тому що нашою вулицею техніка вже постійно пересувалася туди-назад.

Приблизно в цей же час ми під'їздом почули перше повідомлення про те, що хтось зміг виїхати, а саме 160 машин гуманітарним коридором через Приморський район. Але ми не знали, як вони доїдуть. Потім надійшла інформація, що ці люди добралися успішно. Деякі наші сусіди, як тільки зрозуміли, що можна виїхати, теж спробували. І у них вийшло! Я зателефонував до однієї із сусідок, вона сказала: «Все нормально, ми дісталися». Це було 16 березня. Того ж дня була новина, що Драмтеатр зазнав авіаудару.

«Терміново звідти вибирайтеся!»

17 березня виник зв’язок біля нашого під'їзду. Я знову зателефонував начальникові, хотів порадитися, які є можливості вибратися. А він мені каже: Терміново звідти вибирайтеся! Зараз час дуже дорогий. Трохи зволікаєш — і буде погано!». Розповів, що на 17-му мікрорайоні зі сховищ «Терра-спорт» та кінотеатру «Савона» окупанти насильно вивозять людей, при цьому чоловіків можуть відправити служити. І як сестру його дружини і тещу так вивезли. Ми зрозуміли, що треба терміново драпати будь-якими способами, щоб такого не сталося, і тим більше, щоб мене не призвали служити на стороні цих ублюдків.

Я в паніці шукав машину по сусідах. Сам я не вмію водити, тож треба було знайти тих, хто зможе нас вивезти. Один сусід мав білий джип. Я знав, що він на ходу і з паливом, у машині навіть усі шибки були цілі. Знав також, що вони домовлялися з іншим сусідом про те, що виїжджатимуть разом.

Я спустився в підвал і кажу: «Хлопці, давайте виїжджати, бо жінок насильно вивозять із дітьми до «ДНР», а чоловіків забирають і можуть покликати. Під час моїх слів господар тієї машини просто сидів і вирячився в одну точку. Потім він повернувся до мене з таким обличчям, ніби вже поховав і себе, і дружину, і свою дитину: «Ми нікуди не поїдемо, ми залишимося тут».

Потім до мене підійшов інший сусід зі словами: «Наразі росія прийде, все буде добре. Три дні — і Маріуполь візьмуть. Усі відбудують, нормально житимемо».

Я пішов у сусідній під'їзд спитати, чи раптом там хтось може вивезти. Там теж сказали: «Ні, виїжджати не збираємося. У мене вже почалася істерика, я запанікував».

Насправді, у нас були люди з подібною думкою або ті, які говорили: «Краще б Зеленський здав Маріуполь, тоді місто збереглося б, збереглися б життя людей».

Загалом я припинив суперечку і вийшов надвір. І побачив, що перед дев’ятиповерхівкою біля нас мужики заводили машину, ставили нові акумулятори, мабуть, готували її, щоб вона була на ходу. Я запитав: «Можете нас підвезти, якщо нас четверо людей? Вони: «Ні, ми нікуди не поїдемо, ми залишимося тут». Я спробував підійти впритул до цього будинку, спитати, як можна виїхати. Але мені сказали: «Тебе ніхто не повезе. Усі залишатимуться тут, усі бояться, що там все заміновано та обстріляють».

Тоді вирішили піти в дев’ятиповерхівку — вона стояла поряд із тією, в яку потрапили ракети. Побачили, що там люди щось готують… А поряд стояла ще п’ятиповерхівка, біля якої людина завантажувала речі у багажник. «Можете взяти нас: чотири особи?». І він відповів: «Так. Але можу вивезти тільки з Маріуполя, далі ви вже своїм ходом, бо на мене теж чекає моя сім’я з чотирьох людей, їх треба везти далі».

Ми побігли додому, швидко забрали речі, вони вже були складені. Повезли нас безкоштовно у селище Моряків. Там були наші військові, тож це був захищений центр. Там ми змогли піти до радіовежі, зловити зв’язок, поговорити з людьми, які нас можуть далі прийняти. Намагалися також дізнатися про маршрут, як доїхати до Запоріжжя — це була наша головна мета.

Сім’я водія дозволила нам залишитися в них на ніч, бо незабаром уже настав комендантський час.

Вранці ми розуміли, що треба рухатись далі. Мережа не працювала, але я мав офлайн-карту. Ми зібралися, я намалював три картонні таблички, щоб сигналити машинам: на Мангуш, на Бердянськ, на Запоріжжя. Зв’язав їх поясом, щоб можна було підчепити на плече й ходити так. Ще зробив спеціальний ціпок із бинтами, щоб теж привертати увагу водіїв. Нам сказали, що треба повісити білі пов’язки на руки, щоб було видно, що ми мирні. Потім ми вже дізналися, що це швидше сигналізує росіянам, що ми «свої», щоб вони лояльніше ставилися. Але тоді ми цього не знали, думали: просто показуємо, що ми за мир.

Ми вийшли раніше, ніж виїхала решта. Забрали з собою усі сумки та пішли голосувати на трасу. Машин 20-30 проїхали повз, а потім одна зупинилася. Там сиділи дві жінки: мама та дочка. Вони сказали: Ми вас відвеземо на Мангуш, але далі поїдемо в своє село. Тільки, головне, покажіть нам дорогу!

Ми їхали години зо три. Здебільшого через довгу чергу на блокпості. Там уже стояли росіяни, хоча коли ми виходили з міста, то проїжджали повз військову частину, де були наші. Нам пощастило: тоді ще не було «фільтрації», її запровадили через 3–4 дні.

Близько 14:00 дісталися Мангуша. Пішли в бік траси до Бердянська, намагалися упіймати машину, але ніхто не зупинявся. Ми подивилися на час: наближалася комендантська година, тому треба було або швидко дістатися Бердянська, або залишитися в місті. Вибрали друге. По дорозі нам зустрілася машина — здається, копійка. З неї вийшов водій і запитує: «Хлопці, вас кудись підвезти?». Ми говоримо, що нам треба дістатися Бердянська. «Хлопці, без проблем! 15 000 грн».

У Мангуші вже ловив хоч якийсь зв’язок, і ми змогли додзвонитися до знайомих також із комп’ютерної академії, які там жили. Ми зупинилися у наших знайомих. Це надзвичайно добрі, позитивні люди. Дуже нам допомогли, нагодували, залишили на нічівлю. Найголовнішим завданням було знайти машину, щоб відправити маму з дитиною. А далі ми вже планували самостійно дістатися Бердянська.

Іван, з яким ми познайомилися в цьому будинку, погодився відвезти нас усіх чотирьох з Мангуша до Запоріжжя тим безпечним маршрутом. Навіть не так. Він сам запропонував: «Я можу вас відвезти». І зробив це безплатно. Ми дали грошей лише на бензин. Не знаю навіть, вистачило чи ні… Коли він нас довіз, ми хотіли дати ще грошей, але він відмовився.

У Запоріжжя ми приїхали якраз майже на початок комендантської години. Іван довіз нас до «Епіцентру», де реєстрували біженців. Там нам сказали: «Не турбуйтеся щодо комендантської години. Евакуаційні автобуси довезуть вас до сховища». Якраз наступного дня оголосили комендантську годину на дві доби.

Після Запоріжжя

Після двох днів комендантської години у Запоріжжі ми поїхали евакуаційним потягом до родичів у Тернопільську область. Прожили там близько тижня і згодом знайшли притулок у Чернівецькій області. Спершу взагалі не могли знайти квартиру. Однокімнатні варіанти плюс-мінус з усіма зручностями коштували від 3500, переважно — 4500–5000. А ми біженці з голою ж***. У нас, звичайно, дещо залишилося від зарплат за лютий, але не настільки багато. Але потім нам люди допомогли знайти житло, сказали платити лише за комуналку.

Я намагався якнайшвидше знайти роботу. Подавався на 15–20 вакансій у своєму напрямі — Data Science, Machine Learning, Data Analytics (не лише в українські, а й у закордонні компанії), але відповіді не було. А потім я виклав цей пост у соцмережах — і посипалася купа пропозицій. Я не очікував, що буде такий сильний відгук! Навіть довелося написати нову пост про те, що я більше не розглядаю вакансії. Я був вдячний усім за допомогу, але мені вже стало некомфортно відмовляти людям.

28 квітня я одержав офер і 2 травня вже вийшов на нову роботу. Тепер я — AI Engineer у компанії MobiDev. Займаюся тим, чим хотів займатись ще до війни. Пощастило, що знайшов саме ту позицію, на яку спочатку орієнтувався.

«Мама мені що не виповниться 9 років?». Розробник Ciklum із сім'єю евакуювався з Харкова до Кременчука. Ось їхня історія
«Мамо, мені що, не виповниться 9 років?». Розробник Ciklum із сім'єю евакуювався з Харкова до Кременчука. Ось їхня історія
По темі
«Мамо, мені що, не виповниться 9 років?». Розробник Ciklum із сім'єю евакуювався з Харкова до Кременчука. Ось їхня історія
«Найстрашніше в окупації – залишитися без зв'язку». Буча Бородянка Ірпінь: що там було зі зв'язком під час війни – одкровення Олексія Зіневича
«Найстрашніше в окупації — залишитися без зв’язку». Буча, Бородянка, Ірпінь: що там було із зв’язком під час війни — одкровення Олексія Зіневича
По темі
«Найстрашніше в окупації — залишитися без зв’язку». Буча, Бородянка, Ірпінь: що там було із зв’язком під час війни — одкровення Олексія Зіневича
"Я не розуміла як ми можемо вижити". QA-інженер Capgemini та мати 4 дітей з Горенки про війну роботі з бомбосховища та евакуації
«Я не розуміла, як ми можемо вижити». QA-інженер Capgemini та мати 4 дітей з Горенки про війну, роботу з бомбосховища та евакуації
По темі
«Я не розуміла, як ми можемо вижити». QA-інженер Capgemini та мати 4 дітей з Горенки про війну, роботу з бомбосховища та евакуації
QA-інженер Ciklum евакуювався із Північнодонецька. Історія з Луганщини з «Тюльпанами» «Акаціями» та фосфорними бомбами
QA-інженер Ciklum евакуювався із Сєвєродонецька. Історія з Луганщини з «Тюльпанами», «Акаціями» та фосфорними бомбами
По темі
QA-інженер Ciklum евакуювався із Сєвєродонецька. Історія з Луганщини з «Тюльпанами», «Акаціями» та фосфорними бомбами
Читайте головні ІТ-новини країни у нашому Telegram
Читайте головні ІТ-новини країни у нашому Telegram
По темі
Читайте головні ІТ-новини країни у нашому Telegram
Електробайки по-українськи між Києвом та Лос-Анджелесом в «СКШ»

Дивіться, чим живе Delfast під час війни в Україні

Ми запускаємо розсилку про українське IT-ком’юніті. Залиште email, аби розуміти більше. Прем’єра — скоро!
Дякую! На вказану адресу надіслано листа для підтвердження підписки.
Читайте також
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Федеральне міністерство оборони Німеччини повідомило у Twitter, що у найближчі кілька тижнів Україні будуть передані чергові системи залпового вогню MARS II.  Раніше ми розповідали про те, які РСЗВ партнери надіслали на допомогу українським воїнам. Нагадуємо про це знову.  (Текст від 26 липня)
На український ударний дрон PUNISHER зібрали понад 1,3 млн грн. Що може гроза командних центрів ворога
На український ударний дрон PUNISHER зібрали понад 1,3 млн грн. Що може гроза командних центрів ворога
На український ударний дрон PUNISHER зібрали понад 1,3 млн грн. Що може гроза командних центрів ворога
Дмитро Томчук повідомив, що найлегші та найменші ударні дрони PUNISHER, які не мають аналогів у світі, тепер коштують $70 000. Виробник додав у комплекс ще одного безпілотника, і тепер їх там два.  Дмитро пише, що Юлія Черешня та Павло Харузов зібрали на комплекс більше 1,3 млн грн.  Раніше він розповів  журналісту dev.ua, що вміють ці «пташки», та чому саме вони можуть переламати хід війни на користь України. (текст від 1 червня 2022 року)
США в черговому пакеті допомоги надасть Україні дрони Switchblade 600. Подробиці про ці та інші «пташки», якими користуються українські захисники
США в черговому пакеті допомоги надасть Україні дрони Switchblade 600. Подробиці про ці та інші «пташки», якими користуються українські захисники
США в черговому пакеті допомоги надасть Україні дрони Switchblade 600. Подробиці про ці та інші «пташки», якими користуються українські захисники
Серед списку допомоги, яку пропонує Пентагон, є дрони-камікадзе Switchblade 600, які офіційний Київ просив передати раніше.  Контракт на дослідження та розробку для 10 дронів SwitchBlade 600 виробника Aerovironment, очікується протягом наступних 30 днів, заявила прес-секретар Пентагона Джессіка Максвелл в електронному листі до News Defense. Ми зібрали список дронів, які використовують українці проти ворога, в тому числі і подробиці про Switchblade 600. (текст від 17 травня 2022)
1 коментар
Десятикласник з Волині розробив систему відстеження переміщення безпілотників. Нею зацікавилися в ЗСУ
Десятикласник з Волині розробив систему відстеження переміщення безпілотників. Нею зацікавилися в ЗСУ
Десятикласник з Волині розробив систему відстеження переміщення безпілотників. Нею зацікавилися в ЗСУ
1 коментар

Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот

Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі

Обговорення
Коментарів поки немає.