«Повернення до цивільного життя було шоком». 4 історії айтівців, які боронили українську землю, і змогли повернутися до роботи в IT + добірка можливостей для ветеранів

Мій шлях у військо досить цікавий, випадковий, можна сказати. Сам я з Харкова, але ще до війни переїхав на Львівщину через роботу над новим напрямом. І війна застала мене тут. Тоді був дуже великий гармидер з обліком приїжджих, тож на початку березня 2022 року я пішов до ТЦК, щоб стати на облік. Я був обмежено придатним, але одразу ж отримав мобілізаційне розпорядження, навіть не відпустили додому речі зібрати.

На той час вибору особливо не було — рандомне розподілення в новий невідомий світ. Потрапив до лав Нацгвардії. А потім було два дні на комплектацію в частині, ще два — навчання на полігоні. Далі — вирушення в пункт постійної дислокації. Основним завданням на початку була охорона державних обʼєктів та обʼєктів критичної інфраструктури, боротьба з диверсантами. Ми постійно сиділи на валізах, кілька разів майже висувалися чи то до східного кордону, чи до північного, у будь-який момент нас могли повезти куди завгодно. А паралельно вже проходили нормальне навчання, готуючись до ротацій. 

Нині я розумію, що певний час дивився на військо крізь рожеві окуляри, сподіваючись, що мій досвід і навички відповідно використають. Насправді ж в армії з цим складніше, переважно тобою треба вкомплектувати порожні посади. Я намагався зрозуміти, як, хто куди нас буде розподіляти. Урешті підполковник, якому вже в частині я розповів про свій досвід і запитав, чим можу бути корисним, посміхнувшись, подивився на мене і трохи зневажливо запитав: «Айтівець він. Що, і „Байрактар“ зможеш запустити?». Я впевнено сказав, що зможу. Так я став стрільцем-радіотелефоністом. Хоча мій досвід зіграв свою роль і згодом на мені вже висіла величезна купа завдань, пов’язаних із комунікацією, з раціями, аеророзвідкою, з логістикою, документацією тощо. Фактично я став довіреною особою свого командира.

У серпні 2023 року мене перевели ближче до Львова, і я був залучений на двох напрямах діяльності, зокрема, працював у складі сил ППО. Так я став пильнувати повітряний простір у західних областях. 

У якийсь момент я остаточно зрозумів, що в армії мої вміння не використовуються на повну. За плечима я мав великий досвід управління та широке знання технологій. Періодично з’являлися нові посади, зокрема, була можливість долучитись до роботи з міжнародними проєктами, де я ідеально проходив за вимогами, але все ж на неї мене не взяли. Згодом через знайомих на мене вийшло керівництво однієї з бригад, усередині якої треба було трансформувати внутрішні процеси. А ще через деякий час і взагалі зʼявилася можливістя перевестись в іншу структуру для роботи вже над IT-проєктами. Проаналізувавши завдання, я зрозумів, що зміг би ефективніше працювати над ними вже як цивільний, поєднуючи їх з основною роботою. Тож я задумався над тим, щоби звільнитися з армії, оскільки я мав усі підстави, тому й звільнили мене відносно швидко — за два тижні. 

Наразі я вже пів року цивільний. Повернувся у SoftServe, щоправда, дещо в іншій ролі та на інші проєкти. Треба віддати належне роботодавцю — усі мобілізовані фахівці мають відчутну підтримку від компанії, насамперед фінансову, також за ними зберігається місце в компанії. І навіть якщо проєкт, на якому працював раніше, завершився, для ветеранів шукають нові можливості. 

Нині я продовжую паралельно співпрацювати з мілітарі-проєктами як цивільний, а також адаптуватися до життя поза армією. Знаєте, армія — це місце, де, у порівнянні з іншими структурами, у тебе менше прав: є наказ — і все. Служба змінює людину, особливо якщо не проходив її раніше.

Це може звучати як жарт, але після двох років служби я ставив собі першим завданням перестати говорити нецензурно. Хочеш чи не хочеш, а там більшість твого лексикона — це матюки. Також після повернення з війська досить важко сприймається історія з безтурботністю, пофігізмом частини суспільства, яка поводиться так, ніби війни немає, а також корупція, про яку постійно щось чуєш. І хоча я сам з Харкова, зараз мене надзвичайно тригерить російська мова. 

Адаптуватися в цивільному житті мені допомагають життєвий досвід, вміння абстрагуватися, медитації й праця. Хоча є річ, яку ще не зміг опанувати, — після армії я став надзвичайно дратівливим. Над цим треба ще, звичайно, працювати, тому я наразі роздумую щодо консультації з психотерапевтом із приводу цього. Тим більше, що SoftServe співпрацює з професійним сервісом психологічної допомоги, через який ветерани та члени їхніх сімей мають змогу безлімітно консультуватися з психологами. 

Якщо говорити про те, чого не варто робити, повертаючись із війни в цивільне життя, тут однозначно скажу: найгірше — це не робити нічого, прокрастинувати, не рухатися. Що може корисного для себе зробити ветеран? По-перше, зайнятися своїм здоров’ям, бо воно майже стовідсотково вже не те, яким було до служби. По-друге, не уникайте фізичної праці, знайдіть заняття до душі, робіть щось — у будинку, на подвір’ї, на городі. По-третє — займіться своїм розвитком: вивчайте нове, поглиблюйтеся в те, що вже знайоме, не стійте на місці. Це дасть поштовх і натхнення робити корисні справи навіть тут, у цивільному світі. Класна річ, яка є в SoftServe, — повна підписка на курси Udemy.

Загалом же ветерани — категорія людей, із якими доведеться навчитись жити в найближчі роки. І нині державі пасувало б мати в цьому напрямі більше стратегічного бізнес-мислення, яке б дало б змогу не тільки створювати та покращувати програми адаптації, але й мати навчальні курси для ветеранів, створювати умови для ведення бізнесу тощо.

Мені запропонували мобілізуватися до прикордонників, оскільки технарі для авіації не були потрібні. Це збіглося з четвертою хвилею мобілізації. Я пройшов перекваліфікацію в Академії прикордонників і почав службу в Харківському прикордонному загоні як офіцер інформаційно-аналітичного відділу. Виконував різноманітні завдання: чергування, відрядження на кордон, аналіз звітності й оцінка ризиків. Сумарно я прослужив 401 день, отримав звання старшого лейтенанта та 6 подяк за службу. І у 2016 році був демобілізований і зарахований до оперативного резерву першої черги загону.

У 2017 році потрапив в автомобільну аварію, що призвело до тривалого відновлення. Мене викликали на навчання оперативного резерву, але військово-лікарська комісія визнала мене непридатним до військової служби й у 2019 році виключила мене з військового обліку.

24 лютого 2024 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я о 8 ранку вже був у військкоматі, там був безлад, ніхто нічого не знав, мені запропонували прийти на наступний день, тому я використав цей час, щоби вивезти свою дитину з міста до Полтави, а потім повернувся до Харкова. 

Це була епічна подорож — дорога до Полтави зайняла годин 4–5, були пробки місцями, багато людей виїжджали. Повернення було набагато швидшим — майже ніхто не їхав у напрямку Харкова.

25 лютого знову я повернувся у військкомат, де мене не хотіли приймати через виключення з обліку, телефонували в різні частини й пропонували мене взяти з урахуванням мого досвіду. Після 4–5 годин очікування прикордонники все ж підтвердили, що візьмуть мене. Я написав заяву про відмову від рішення ВЛК і виїхав до розташування.

Тут уже почалося нове життя. Мені видали зброю, форми не було, ми розташовувалися за містом. Усі були в постійній напрузі, ніхто не знав, що буде далі, інформація про стан узагалі була дуже обмежена. Моя нова посада мала назву «старший офіцер відділу організації мобілізаційної роботи та повсякденної діяльності». На практиці я виконував інші обов’язки: забезпечення частини всім необхідним — каремати, їжа, лопати, дрони, медикаменти, форма тощо.

Я шукав допомоги у знайомих, друзів, волонтерів, місцевих жителів. Сідав у свою машину — і на пошуки. У той самий час мене познайомили з групою волонтерів, які займалися медикаментами, шукали й доставляли їх туди, де треба. За дозволом свого командира я допомагав їм у переміщенні містом та областю. До речі, у цей час мені багато допомагали друзі та колеги з компанії, і сама Sigma Software, за що я їм дуже вдячний.

Потім мене перекинули на блокпост, де я займався перевіркою машин і документів, триманням оборони. Пізніше отримав наказ стати напрямківцем і був відряджений до однієї з бригад на передовій, щоб організовувати взаємодію й обмін даними між прикордонниками та цією бригадою. Згодом став напрямківцем на харківському напрямку й відповідав за взаємодію з декількома бригадами. Я мав знати все й бути готовим завжди дати відповідь на будь-яке питання будь-якому офіцеру, який мав відповідний доступ.

Тут служба теж була дуже різноманітною, чергування по 12 годин через день, або кожен день, або добові, виїзди за наказом. Прослужив 598 діб. За службу отримав звання капітана, медаль «За захист міста-героя Харків», нагрудний знак «Відмінний прикордонник» і подяку від Адміністрації ДПСУ.

Під час служби почали нагадувати про себе наслідки аварії — права рука втрачала функції. Звернувся до лікаря, мене відправили до шпиталю в Харкові, потім — до Києва. Після місяця перебування у шпиталі мене виключили з обліку.

Повернення до цивільного життя було шоком. Важко було бачити людей, які просто гуляють, сміються, граються. Питання, чому я там, а деякі чоловіки тут, не зникає.

Складно було повертатися до роботи. Складно тому, що треба перемикатися на щось нове, адже світ не зупинився, зупинився тільки я на цей час. І попри те, що зараз я комісований, можу сказати, що армія не зникла, вона поруч, вона живе всередині мене, вона мені болить.

Я все одно продовжую служити, намагаюся бути корисним своїм побратимам.

Адаптуватися допомагає військова звичка — є наказ, і треба його виконати попри все. Також я дякую компанії Sigma Software за можливість долучитися до проєктів, адже я прекрасно розумію поточну ситуацію на ринку.

Хотів би зауважити наступне щодо ставлення до ветеранів в цивільному світі. 

1. Мені не потрібна додаткова увага, я не дуже люблю розповідати про те, що було, про те, що болить. Але не вистачає розуміння з боку людей, особливо якщо втратив частину здоров’я.
2. Не хочу слухати: «А я тебе не посилав туди». Так, це моє було рішення, і думка інших з цього приводу мені не цікавить.
3. Маємо законодавчі прогалини в багатьох питаннях. Щоби здобути те, що заслужив, треба витратити багато часу та зусиль.
4. Психологічні зміни. Там, на фронті, усе простіше — є ти та побратими, є ворог, біле й чорне. Але в цивільному житті є набагато більше кольорів, і до розуміння цього важко повернутися одразу.
5. Складно прибрати бажання схопитися за зброю, особливо коли бачиш неправду, зловживання, нахабство.

Проте моє життя не закінчилося, почався новий етап. Я не знаю, що чекає на мене в майбутньому, але знаю, що не відступлю й не змінюся.

У 2018 році пройшов вишкіл бойових медиків добровольчого батальйону «Госпітальєри» та невдовзі поїхав на свою першу ротацію до с. Широкине Донецької області. У «Госпітальєрах» ротації були короткими, усього по два тижні. Це давало змогу всім охочим фахівцям долучитися до боротьби. Водночас не потрібно було підписувати повноцінні контракти чи надовго відриватися від своїх цивільних справ і роботи; достатньо було взяти відпустку на декілька тижнів.

Служба в добровольчому батальйоні мене заряджала: неймовірно було поділяти драйв умотивованих бійців, які зʼїжджаються та чекають на відправку в різні точки тодішньої передової. Коли я повертався з ротації, то мені здавалося, що я здатен здійснити всі свої мрії та плани. Якщо ти вже вцілів на передовій — у звичайному житті точно все буде під силу.

Цього відчуття піднесеності мені вистачало приблизно на рік, і тоді знову тягло долучитися до товариства бойових медиків. Ми виконували ті самі завдання, що й бійці штатних підрозділів, але в разі потреби також діяли як парамедики: могли організувати евакуацію та скористатися для цього попередньо узгодженим планом, скерувавши допомогу побратимів, транспорт, медичне спорядження, досвід і багато везіння.

Кожна ротація для добровольця — це шалені витрати. За все потрібно платити самому: за дорогу, індивідуальне та стандартне спорядження, іноді навіть за паливо для «медеваку» L-200 чи його ремонт у Маріуполі.

Своє тридцятиріччя в березні 2021-го я зустрів у с. Водяному Донецької області, де ми виконували завдання за 150 метрів від ворожих позицій. Говорити ми могли там тільки пошепки, а коли ходили окопом, то мали присідати, бо вдень і вночі працювали снайпери. Навіть у таких умовах побратими та посестри змогли між чергуваннями мене привітати та якось привезти у прифронтове село святковий торт і колу. Тоді з нами був і мій побратим — парамедик «Бізон», який уже два роки перебуває в російському полоні.

На початку 2022 року я планував піти на чергову ротацію «Госпітальєрів» у березні, але повномасштабне вторгнення внесло свої корективи. Відстоявши чергу добровольців довжиною в пів вулиці біля львівського РТЦК, я долучився до лав ССО у складі 8-го Окремого Полку Спеціального Призначення на посаду оператора/бойового медика, адже мав попередній досвід у тактичній медицині.

Ми виконували завдання на Київщині, Луганщині та Донеччині у складі вмотивованої професійної групи бійців: виявляли та знищували ворога та його техніку, принагідно надаючи допомогу й евакуюючи й поранених цивільних.

Навіть у такій складній організації, як армія, усе тримається на людях. Досвід кожного бійця залежить від того, до якого підрозділу, на яку посаду, до якої групи та командира він чи вона потрапить. Мені пощастило. Я зустрів багато гідних людей, отримав унікальний досвід і зробив внесок у майбутню перемогу, який відзначили зокрема й Орденом за мужність ІІІ ступеня, що я подарував своєму батькові.

Шлях кожного бійця унікальний. Варто розуміти, що людина на війні живе не лише війною. Найбільше хочеться «виринати» й дбати про свої цивільні справи. Коли я перебував у шпиталі після одного із завдань на Донеччині, написав на платформі оголошень викладачці французької з проханням, щоби вона перевірила на помилки мій текст, де я дякував іноземним волонтерам за надану підтримку.

Так я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Потім була ротація на прикордоння Сумщини, згодом — на Бахмут. Після того я був на тривалому лікуванні. Згодом вирішив, що надалі найбільше хочу дбати про свою новостворену сімʼю — тому звільнився за сімейними обставинами.

Повернення до цивільного життя було ковтком свіжого повітря. Ми воюємо «там», щоби «тут» українці жили повноцінним життям. Я щиро радий за відчинені ресторації, концерти, театри, кіно; мені приємно бачити молоді пари, які їх відвідують. Якщо придивитися до цієї радості та замислитися, то можна зрозуміти, скільки життів за неї вже віддали, і скільки ще доведеться віддати в майбутньому. Але ми боремося не заради смутку, а заради життя. Саме цього, що вирує довкола. Мене дуже дратує, коли кажуть, що радості взагалі не повинно бути, «бо йде війна». Хочеться спитати: а заради чого ж ми тоді воювали, панове?

На смуток ветерани вже надивилися на фронті. Хтось із цивільних памʼятає про це, а хтось — ні. Найчастіше дійсно вагомі речі взагалі роблять непомітно для загалу. Але така наша робота: вона полягає в жертовності та ризику заради інших, а не в показусі, якою всі мають захоплюватися.

Адаптуватися до звичайного цивільного життя мені допомогли кохання, моя щойно створена сімʼя та власна справа. Разом із дружиною ми заснували ветеранський бізнес: ще до початку повномасштабної я мріяв про власну ферму, тож у перервах між виїздами за час війни замовляв на бойові кошти необхідне для цього обладнання. Це давало змогу не падати духом — я постійно читав, вивчав, обирав і замовляв щось для майбутньої справи.

Паралельно я повернувся й до роботи в Ciklum. Це було комфортно, поступово, ненавʼязливо, шанобливо й із розумінням поточних потреб. Легшій інтеграції сприяв якісний HR-супровід: було відчутно, що наші фахівчині проходили додаткову підготовку, щоб краще орієнтуватися в таких ситуаціях. Це був чудовий досвід, про який я завжди розповідаю з гордістю та ставлю як приклад іншим компаніям.

Зараз більшість відповідальних компаній мають чіткий алгоритм дій щодо супроводу кожного працівника, який хоче піти на службу. На початку 2022 року, ще до початку повномасштабного вторгнення, ситуація була більш невизначеною: йшов на фронт і не до кінця розумів, чи зможу колись повернутися до роботи, яка в мене буде компенсація, і тим паче — на яку програму реінтеграції я можу очікувати. Відповіді на ці питання я отримав уже згодом, і дуже радий, що їх тепер матимуть й інші мобілізовані колеги.

Під час служби люди так чи інакше починають задумуватися про те, чого вони хотіли б досягнути в житті — і на це варто звертати увагу. Я думаю, що всім ветеранам після повернення з фронту необхідно займатися тією справою, про яку вони мріяли, а суспільство має створювати всі необхідні умови для їхнього успіху.

Саме на війні я згадав, що хотів заснувати власну ферму, а також — далі розвиватися у сфері ІТ. Зрозумів, що під час роботи в напрямі клієнтської підтримки відчув нестачу дипломованого рівня англійської й французької. Тому ще під служби подався на навчання до Острозької Академії, пройшов відбір та отримав пільгове місце як учасник бойових дій. Отже, після звільнення, окрім роботи в сфері ІТ, розвитку власної фермерської справи та сімейних клопотів, на мене чекало ще й навчання.

Є одне залізне й трохи жорстке правило, що діє і з ветеранами: коли боєць зайнятий, то він не відволікається на дурниці. Важливо направити людину у правильне русло, у моєму випадку ним стала саме реалізація старих мрій і покращення попередніх навичок. Важливо, щоб ветеран усвідомлював, чого хоче, і сам починав щось робити для досягнення своїх цілей. Щоби розпочати цей рух до позитивних змін, колишній боєць може подавати заявки на гранти, конкурси, навчання, пробувати нові сфери діяльності тощо.

Після повернення з фронту, особливо важливими стають маленькі перемоги — саме вони згодом стають успішними кроками до втілення мрії.

Я служив в АТО у 2015–2016 роках. З початком повномасштабного вторгнення разом із побратимом з АТО ми відправились у Київ, де потрапили в добровольчий батальйон під командуванням столичної Нацполіції. Виконували бойові та гуманітарні завдання з оборони Києва, Чернігова, Сум, Харкова, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей. 

З червня 2022 року ми перейшли до лав ЗСУ, де виконували бойові завдання на Бахмутському й Оріхівському напрямках.

За сімейними обставинами рік тому я звільнився з армії — спочатку був переведений до тилової частини забезпечення, а потім і загалом звільнений із лав ЗСУ.

Після повернення я відчув ейфорію. А потім накрило нерозуміння того, що відбувається навколо. Навчившись жити в умовах бойових дій, дивує і тригерить те, як цивільні ставляться до власної безпеки в буденних життєвих ситуаціях, таких як порушення правил дорожнього руху, нехтування власною безпекою та безпекою своїх дітей у побутових речах на кшталт переходу дороги на червоне світло світлофора чи в недозволенному місці, правила поведінки на воді. Також вразило ставлення до війни, наче вона десь там, далеко, і стосується тільки тих людей, які стоять на захисті, і їхніх рідних. Це нагадує ситуацію з АТО/ООС, але в більших масштабах.

Попри те, що пройшов уже рік після звільнення, адаптація ще не відбулася до кінця. Наразі проходжу терапію в центрі Unbroken. Найкраще допомагають поїздки в Карпати. 

Я зміг повернутися до роботи. Роботодавець створив для цього всі умови, і я мав час на усвідомлення того, що я вже повернувся до цивільного життя, на адаптацію до робочого процесу. Пам’ятаю, що в перший робочий день я сидів і дивився в монітор, не розуміючи, з чого мені починати, як узагалі це все робити. Добре, що в нашій компанії є курси для нових колег, які допомагають зрозуміти, які сервіси є й за що вони відповідають. Тому все згадалося швидко. Колеги в команді допомогли мені в адаптації до технічного процесу. 

Я переконаний, що змінюватися має суспільство, а не ветерани. Звісно, ветерани, повертаючись у цивільне життя, мають приймати правила гри. Але наше суспільство не розуміє, як треба спілкуватися з військовими та ветеранами, з військовими, які отримали інвалідність унаслідок бойових дій, або мають психологічні травми від пережитого та побаченого. Немає просвіти щодо того, як спілкуватися з тими, хто повернувся з полону, з родичами полеглих у бою та з рідними й близькими хлопців і дівчат, які зараз оборонять наш із вами сон. Не потрібно їх уникати, не треба їх боятися, не треба боготворити, лише потрібно поважати.