Миколаївщина. На другий день війни з росією Анатолій Нікітін і Стас Воловик, двоє резервістів української армії, отримали наказ доставити протитанкові ракети NLAW побратимам у передмісті на північ від Києва. Потім, коли вони стояли на шосе, Нікітін, який носить бойове прізвисько Бетон, каже, що вони отримали нові накази.
Миколаївщина. На другий день війни з росією Анатолій Нікітін і Стас Воловик, двоє резервістів української армії, отримали наказ доставити протитанкові ракети NLAW побратимам у передмісті на північ від Києва. Потім, коли вони стояли на шосе, Нікітін, який носить бойове прізвисько Бетон, каже, що вони отримали нові накази.
«Хлопець по радіо сказав: «На вас йдуть два російські танки. Спробуйте підбити один і транслюйте це!», — згадує Нікітін, сидячи на лавці в парку в Миколаєві, поки вдалині гуркоче артилерія.
Була одна проблема: жоден солдат ніколи не стріляв з NLAW. Тому, коли танки наблизилися, вони сховалися серед дерев і переглянули на YouTube відео про те, як це зробити. Зайняли позиції, підготували ракети.
«Тоді командир каже: «О, це наші! Це наші! — згадує Воловик, який має прізвисько Раптор. — Отже, ми не стріляли. Це був дуже близький виклик».
У перший місяць військові застосовували ракети з плеча та тактику «втік-втік» для захисту Києва. У ці дні вони використовують безпілотники та артилерію в рамках високотехнологічної окопної війни на сільськогосподарських полях на півдні країни.
Нікітін і Воловик описують своє навчання на робочому місці як суміш терору, пригод і чорної комедії. Двоє чоловіків демонструють неприкрашений погляд на бої та кажуть, що перші дні війни були сповнені плутанини.
«Це був повний хаос, — згадує Нікітін, якому 40 років, він носить борідку і очолює будівельну компанію. — Нам пощастило, що росіяни були більш хаотичними, ніж ми».
Воловик — 33-річний інженер-програміст, який вивчив англійську, граючи у відеоігри. Він каже, що російська тактика та прийняття рішень покращилися під час війни, але деякі з їхніх перших дій викликали здивування. Наприклад, росіяни задіяли ОМОН, який прямував у бік Києва, і був знищеним.
«Ми бачимо, як вони просуваються, ми бачимо, як вони б’ються, і ми думаємо: «Добре, це їх найкраще, чи вони просто знущаються з нас?», — згадує Воловик, у камуфляжній кепці з повідомленням «Не хвилюйся, будь готовим».
«Тоді ми зрозуміли, що вони просто тупі. Їх багато, але вони тупі», — каже він.
Наприкінці березня росіяни почали відступати з околиць Києва. Після цього двоє чоловіків виконали накази та попрямували на південь, щоб вести зовсім інший вид війни. Вони залишили захист приміських будівель і лісів поблизу столиці, аби прибирати сільськогосподарські поля та копати траншеї.
«Це відстій, — каже Воловик. — Ти копай, копай. Це єдине, що ти можеш зробити, тому що це артилерійська війна, і якщо ти не копаєш, ти практично мертвий».
У окопній війні піхота рідко бачить ворога або має можливість стріляти в нього. Воловик каже, що бомбардування можуть завдати психологічного удару.
«Тебе постійно обстрілюють, і ти просто не знаєш, чи виживеш, — каже він. — Тож ти просто віриш, що це не твій день, просто ще ні».
Через два тижні чоловікам запропонували нову роботу у розвідці. Це небезпечна робота, яка передбачає наближення до ліній противника та спроби уникнути виявлення. Але чоловіки скористалися нагодою — будь-що, аби вибратися з окопів.
Тепер вони керують безпілотниками та служать очима артилерії, допомагаючи вести вогонь по всьому — від російських танків до складів боєприпасів у Херсонській області.
Оператори дронів самі є мішенями. Коли росіяни помічають безпілотник, вони намагаються обчислити загальну зону, де могли б ховатися оператори, і методично вражають його артилерійським вогнем.
Нікітін і Воловик кажуть, що віддають перевагу розвідувальним безпілотникам військового класу перед комерційними. Військові безпілотники мають захищену передачу даних, і їх росіянам значно важче заглушити.
Їхня розвідувальна команда, відома як «Світлячки», має власний обліковий запис в Instagram і канал на YouTube. На їхніх відео показано, як вони запускають дрон із висохлого поля та локалізуються в покинутому фермерському будинку. Потім вони допомагають навести снаряд, який просто проминув російський БТР, огорнувши його хмарою диму. Це нагадування, що навіть із усіма передовими технологіями все одно важко вразити рухому ціль.
У солдатів було кілька карколомних моментів. Нікітін згадує, як їхав з командою інженерів, коли вони натрапили на російського солдата в полі.
«Він дивиться на мене, я дивлюся на нього, а він просто стрибає в кущі», — згадує Нікітін. Потім він сказав інженерам йти стріляти в росіянина та будь-кого з його товаришів по службі. Їм ця ідея не сподобалася.
«Ні! Ні! Ми інженери», — згадує Нікітін, цитуючи їх.
Нікітін і Воловик пішли в резерв армії шість років тому, після того, як росіяни вторглися в Крим. Нікітін каже, що вони не були пророками, але знали, що росія спробує забрати решту України. Тут, на півдні, їх мета — звільнити Херсон, центр області. Після восьми місяців війни вони сподіваються на невелику перерву, а потім повернення до боротьби. Як каже Нікітін: «Ми нікуди не йдемо».
