Батьки забігають в операційну з 1,5-річним сином на руках. Ззаду на його голові кривава рана. Лікарі роблять все, що в їхніх силах. Але хлопчик помирає. Його мама ридає, сидячи під стіною. Це кадри лютого-березня 2022-го року, коли росія прийшла «визволяти» Україну, розпочавши повномасштабне вторгнення. Наймасовіше держава-терорист це зробила на прикладі Маріуполя, який вона за декілька місяців зруйнувала вщент.
Жахливі та водночас важливі кадри ми бачимо завдяки роботі українських відеографів. Євген Малолєтка та Мстислав Чернов в’їхали до азовського міста в ніч з 23 на 24 лютого і залишалися там до 15 березня. Фото розбомбленого пологового будинку в місті, які облетіли весь світ, це саме їхня праця. Протягом фільму Чернов декілька разів згадує свою родину і дітей. Він, який знімав Євромайдан, працював у Нагорному Карабасі, Афганістані, Сирії, не був впевнений, що вибереться живим із Маріуполя.
Батько приносить до лікарні 16-річного сина. Коли він грав у футбол з друзями, уламки російської ракети влучили в тіло. Лікарі намагаються врятувати юнака. Не виходить. Хлопець помирає. Батько ридає над його тілом. Навіщо росія це робить? Гадаю, що після 24 лютого це питання ставили собі всі українці. Ним також задавалася Надія Сухорукова — мешканка Маріуполя, якій вдалося вижити та виїхати з розбомбленого росіянами міста. Українка описала свій досвід в книзі «Маріуполь. Надія», іншій важливій пам’ятці війни.
Моя відповідь — «тому, що росія завжди повертається». Держава-терорист не змогла захопити Маріуполь у 2014-му. В одному з інтерв’ю наш військовий, який був на Азовсталі, розповів, що коли за наказом керівництва країни воїни ЗСУ здавалися, то росіяни зустріли їх фразою: «Ми чекали вас 8 років». І навіть після нашої перемоги над рф мине не так багато часу, як «за порєбріком» визріють реваншистські настрої. У це не хочеться вірити, але місто-герой Маріуполь — вічний і кривавий доказ того.
Танк із літерою «Z» причаївся на розбомбленій заправці OKKO. Він повільно повертає башту в бік багатоповерхівки та стріляє. Хоча будинок і так «ледве дихає». Російський танк просто його добиває. Тому що може. Тому що росія завжди повертається. Малолєтка і Чернов фільмують ці кадри. Це дуже важливе, пряме свідчення російських злочинів в Україні. Усі ж ми знаємо про вічне російське «їх там не біло».
«20 днів у Маріуполі» потрібно показувати в українських містах і селах. У Європі, Америці, Австралії. Скрізь, де є вимушені мігранти з України, і ті, хто далеко, але співпереживає Україні. Показувати кінострічку не лише нашим людям, але й іноземцям. путін скинув бомбу, яка вбила 1,5-річного малюка? Чи, може, він сидів у танку з літерою «Z»? Водночас нагадувати жителям інших країн, що поруч із ними мешкають «хороші росіяни», які навіть не в змозі назвати винного — а це росія — в повномасштабній війні в Україні.
«20 днів у Маріуполі» — це погляд в очі смерті, знятий на камеру. Морально складний фільм, після якого можна на певний час впасти в прострацію. Не в кожного українця може вистачити внутрішнього ресурсу на нього тут і зараз.
«20 днів у Маріуполі» — це крихта тієї трагедії, яку росія принесла до України. Ми й сьогодні точно не знаємо, скільки жителів міста загинуло. Є цифра у 25 000 людей. Реальне число, ймовірно, понад 100 000 людей. У фільмі є епізод із масовими похованнями. У них люди без імен. Лише цифри на хрестах.
«20 днів у Маріуполі» — фільм, який варто побачити кожному українцеві. Те, що сталося з українським містом на березі Азовського моря, щодня може статися з кожним із нас. Навіть після перемоги. Тому що росія завжди повертається.