Світова індустрія навчальних застосунків динамічно розвивається. Лише за 2022 рік кількість завантажень мобільних застосунків для навчання зросла майже до 5 мільярдів. Це втричі більше, ніж показник 2017 року. За оцінками експертів, ринок освітніх додатків за наступні 5 років збільшиться на 28,61%.
Чимало продуктів у сегменті EdTech створюється для дітей. Часто вони є не лише кінцевими користувачами, а й важливі стейкхолдерами, яких залучають у процес створення продукту. Як саме? Один зі способів — співтворчість з дітьми у форматі воркшопів. У цьому матеріалі хочу описати кейс громадської спілки «Освіторія» та наших партнерів — міжнародної організації War Child Holland.
Контекст
З моменту повномасштабного вторгнення росії перед учасниками освітнього процесу постали нові виклики. Досвід дистанційного навчання, здобутий під час пандемії, загартував не всіх. Найбільш вразливою стала аудиторія дітей, які тільки-тільки починають інтеграцію у шкільне життя. Учні початкової школи не завжди мають можливість відвідувати клас через ракетні обстріли та постійну небезпеку. Адаптувати навчання під онлайн формат для цих дітей — найважче. У цьому віці вони сприймають нову інформацію й опановують навички через гру та взаємодію. «Живий» контакт мінімізований у нових умовах. З огляду на всі нові зовнішні фактори та вікові особливості дітей, «Освіторія» спільно з міжнародними партнерами War Child Holland та МОН України створили гейміфікований застосунок «Вивчаю — не чекаю» для навчання у початковій школі. І надцінну роль у створенні цього освітнього продукту відіграли діти.
«Для нас важливо було створити застосунок, який допоміг би дітям отримати доступ до якісного та безперервного навчання у будь-якій точці України чи світу. Ми хотіли, аби при цьому процес навчання для дітей був захопливим. Нам вдалося це реалізувати завдяки співпраці з міжнародною організацією War Child Holland. Наші партнери мають досвід і глибоку експертизу в розробці освітніх застосунків для дітей, які живуть у країнах, де відбуваються війни. На жаль, такими дітьми стали й українські» — поділився Олександр Папіш, проджект-менеджер проєкту «Вивчаю — не чекаю».
Основою застосунку «Вивчаю — не чекаю» стала методологія автономного навчання. Це розробка War Child, яка перевірена роками та досвідом впровадження проєкту Can’t Wait to Learn в інших країнах (Can’t Wait to Learn в Україні отримав локальну назву «Вивчаю — не чекаю»). Вагомим для нас став також досвід партнерів у застосуванні практики співтворчості як способу взаємодії з дітьми на етапі розробки продукту. Разом із нідерландськими колегами ми провели в Україні серію креативних воркшопів за участю дітей та групи українських ілюстраторів. Ціль таких воркшопів — почути та врахувати вподобання дітей, щоб спиратися на них, розробляючи концепт гри й візуалізацію. Таку практику часто використовують у різних сферах. Наприклад, в інтер’єрному дизайні та архітектурі, коли створюють простори для дітей. Щодо EdTech, це одна з нових індустрій, де активно застосовують співтворчість, адже більшість навчальних застосунків створюється саме для дитячої аудиторії. Як це робить команда War Child, розповіла дизайн лід Can’t Wait to Learn Мерел Сас:
«Ми розробляємо гру для дітей, тож важливо переконатися, що вона „розмовлятиме“ з ними їхньою мовою, і не тільки мовою їхньої країни, а й мовою образів, персонажів, оточення, яке діти знають і люблять. Для дітей, які переживають стрес, наша гра стає безпечним знайомим середовищем, у яке вони можуть повернутися у будь-який момент та будь-де. Формула співтворчості — це поєднання креативної колаборації дітей і художників та створення простору та умов, де вони можуть сміливо ділитися своїми ідеями, фантазіями, мріями».
Під час воркшопів ми досліджували, які хобі та позашкільні заняття є в житті дітей, як їм подобається проводити час, які професії їм цікаві, і які професії вважають важливими для суспільства тощо.
«Прийоми, які ми використовуємо під час сесій із дітьми та художниками, завжди спрямовані на те, щоб через творчість — малювання, ліплення з пластиліну, майстрування — створити певні образи, передати свої ідеї. Мене вразило, що українські діти не лише створили героїв гри та змоделювали їхнє життя й побут вдома, в Україні. Дитяча фантазія пішла далі, за межі країни, аж у космос! У нашій практиці це сталося вперше — зазвичай діти обмежувалися створенням героїв та їхніх пригод у знайомому „домашньому“ середовищі», — додає Мерел.
Під час воркшопів важливо створити дружню атмосферу, щоб діти невимушено робили те, що максимально розкриває їхнє бачення. Таким способом розробники та ілюстратори могли подивитися на світ очима дітей і побачити те, що може не помічати доросла людина. Наприклад, коли створювали героїв та історію для гри з читання, усі ідеї запозичували у дітей. Бо саме вони найкраще знають, що буде цікаво таким самим школярам в Україні або українським дітям, які вимушено навчаються за кордоном.
Воркшопи співтворчості тривали протягом 4 днів. У них взяли участь приблизно 80 дітей із різних міст України. Діти не тільки надихали творчу команду, а й обирали фінальні концепти. Тож у застосунку ми бачимо саме тих героїв, які пройшли «конкурс» дитячої симпатії. Наприклад, серед героїв математичної гри не випадково з’явилися представники різних професій — від президента до блогера. Це був вибір дітей.
Цікаво, що ілюстратори, які залучені в проєкт, спеціалізуються саме на дитячій ілюстрації, але всі вони вперше створювали продукт у такій тісній співпраці з дітьми. Це Валентина Дюван, Олександр Шатохін, Анастасія Гривцова, Максим Козак.
«Скільки років створюю ілюстрації для дітей, тільки зараз, у проєкті „Вивчаю — не чекаю“, це відбувалось у процесі співтворчості — спільно з дітьми та іншими ілюстраторами. Ми отримували коментарі до скетчів від дітей „тут і зараз“, хоча зазвичай у моїй практиці було по-іншому — я чула відгуки, коли продукт вже вийшов у світ. Цього разу все було по-іншому. Ми одразу розуміли, що подобається нашій аудиторії, а що — ні. Діти дуже щирі — вони не приховують свої реакції, відкрито коментують те, що бачать. Наприклад, для сцени, де герої готують млинці, бракувало миски для замішування тіста. Саме діти звернули на це увагу і запропонували її додати. Або, наприклад, для сцени з рибалкою ми намалювали декілька дитячих іграшок. Діти сказали, що це зайве, адже вони ходять на рибалку без іграшок. Завдяки співтворчості ми побачили світ очима дітей і відтворили його в ілюстраціях для застосунку», — розповідає Валентина Дюван.
Пропоную подивитися на фінальний результат роботи ілюстраторів та дітей безпосередньо у застосунку «Вивчаю — не чекаю». Він доступний для завантаження на App Store та Google Play і допомагає дітям у початковій школі весело та цікаво вчити математику та читання.