Зараз триває війна, і фокус влади, Президента зосереджений на війні, що розумно. Я вважаю: основне завдання — захист країни.
З моменту початку війни у бізнесу в Україні був не дуже великий пріоритет. Бізнес багато донатив. Але уваги бізнесменам влада приділяла небагато. Згоден — це не було першочерговим, в умовах повноцінної війни, що йде, треба приділяти увагу іншим речам.
Однак, за ці два роки я не пам’ятаю, щоб в Україну зайшов якийсь великий іноземний інвестор. Принаймні — у нашій сфері. І зараз велике питання: чи буде інвестувати і той бізнес, який залишився в країні, тобто локальні підприємці. Вважаю це дуже важливе питання для країни на довгостроковому проміжку.
Щоби бізнесмени продовжили вкладати гроші, вони мають розуміти, що для них зафіксовано сприятливі умови на 10–20 років уперед, є стабільність і передбачуваність.
Сидить зараз якийсь виробник і думає, де б побудувати наступний завод: в Україні чи, можливо, в Польщі або Туреччині. Я думаю, Україну він не вибере, і справа тут навіть не у війні, а в стабільних умовах на багато років уперед.
До чого це призведе в довгостроковій перспективі?
У моєму розумінні — це як вирубати ліс, що підростає. Якщо цього року інвестори не вкладатимуть в Україну, передумають, то в перспективі п’ять років ми отримаємо випалене поле: роботи поменшає, зарплати стануть меншими, рівень життя в країні стане нижчим.
Якщо умови для бізнесу в країні будуть незадовільними, кількість місцевих інвесторів (тих, які зараз вірять в Україну й хочуть пов’язати з нею майбутнє) може скоротитися в кілька разів.
Країна стане недоінвестованою. Як це буде виглядати? Можна подивитися, наприклад, на Афганістан. В Афганістан давно ніхто не інвестує, країна, очевидно, є failed state. Яка там середня зарплата. Низька. Який рівень життя? Низький? Хто править країною? Талібан. Тому що якісні мізки давно виїхали, і тільки в жахливому сні можна уявити охочих побудувати там завод.
Якщо зазирнути в майбутнє України на п’ять років уперед, я дуже боюся побачити в ньому подібний сценарій розвитку подій. Поки не пізно, я вважаю, потрібно створювати такі умови, щоб бізнес, навпаки, хотів інвестувати в країну.
Наведу один приклад. Ще до повномасштабки зі мною зв’язалася одна людина з Абу-Дабі з місцевого IT-кластера. Він хотів, щоби Genesis став частиною IT-кластера? і десь годину мене вмовляв переїхати до них. Презентації, унікальні умови, все таке.
Хочемо, каже, залучити 100 000 айтівців. Готові їх релокейтнути, забезпечити витрати, видати всім візи: приїжджайте та спокійно працюйте. Субсидуємо переїзд, квартири, нульові податки на 15 років, приїжджайте, працюйте. Умовляв годину, показував презентації. Разом із тим, що в них-то проблем із бізнесом, охочим там працювати, немає. Але інвесторів і підприємців вони облизують і розуміють їхню цінність.
Цим прикладом я хочу сказати, що успішні країни все ж об'єднує те, що вони намагаються створити унікальні умови для ведення бізнесу й намагаються перетягнути бізнес до себе. Будь-яка успішна країна має ставити умови роботи бізнесу — ключовим KPI для уряду.
Прикладів ще багато. У Швейцарії великий бізнесмен може звернутися до податкової й домовитися про особливі умови оподаткування безпосередньо для нього. Тобто прямо укласти угоду з податковою.
Можна взяти перших 50 провідних країн із рейтингу Doing Business і проаналізувати їхній досвід, перейняти найкращу практику.
Це потрібно зробити для того, щоб Україна залишалася країною, де захочуть жити наші діти.
Війна рано чи пізно закінчиться, кордони відкриють. Важливе запитання: скільки людей залишиться, а скільки відразу ж виїде.
Відповідь: кількість тих, хто виїде, залежатиме від рівня життя. А рівень життя своєю чергою від рівня добробуту українців. Давайте зробимо так, щоб через п’ять років нікому звідси не захотілося виїжджати й щоб Україна була країною, яка більше нагадує Швейцарію, ніж Афганістан.