Frontend Engineer Андрій Грушецький нині служить в ЗСУ. Він пішов туди за власним бажанням, ставши на облік у військкоматі. На форумі DOU Андрій детально розписав свою історію «тимчасового світчингу в іншу сферу». Публікуємо найцікавіше.
Frontend Engineer Андрій Грушецький нині служить в ЗСУ. Він пішов туди за власним бажанням, ставши на облік у військкоматі. На форумі DOU Андрій детально розписав свою історію «тимчасового світчингу в іншу сферу». Публікуємо найцікавіше.
У мирному житті я був програмістом, а нині — офіцер ЗСУ. Мене призвали аж 7 травня. Зараз я закінчую експрес-підготовку, на фронті ще не був.
У 2021 році я закінчив воєнку. В січні 2022-го написав заяву про постановку мене на облік. Сказали, через кілька тижнів подзвонять, щоб забирав військовий квиток, але так і не передзвонили.
Я втомився чекати й у квітні сам поїхав дізнатися, що там: переконатись, що мене поставили на облік.
Воєнком був приємно здивований моєму приїзду. Гостинно виправив свій завтик: таки поставив мене на облік і, як бонус, вручив повістку. Сказав 7 травня прибути з речами. Так все і почалось.
Моя перша армійська фотка. В перший день, як ми їхали зі Львова. Я в формі, на твердій лавці у вантажівці. Назовні такий красивий весняний Львів. Їду воювати. Як у кіно. Їду й не вірю в реальність
Все було як у фільмах, але плавно розтягнуте на кілька днів. З одного боку я вже давно думав: «Ну, коли ж призвуть? Я маю бути в армії». Тому одне з відчуттів — полегшення. Відчув, що нарешті я буду на своєму місці.
В іншому переживання були не з приємних:
Сильно боявся і досі боюсь — не витримати тиску і під стресом повестись як х✓йло. Це в мирному житті я поводжусь достойно. А як мій організм себе покаже під обстрілом? Чи витримаю я той тиск і не підставлю підлеглих — наперед не можу знати. Але якщо поведусь кончено — буде дуже тяжко жити з таким тягарем на совісті.
Боявся сказати новину Ангеліні. Я знав, що її це травмує, і я пів дня збирався з силами і навіть після того передзвонити не зміг. Написав текстом.
Сильно боявся і досі сильно боюсь — потрапити в полон або серйозно скалічитись (ще пів ноги якщо відірве, то зможу далі жити. А от якщо зір/руки/яєчка. Це жесть).
Неочевидно, але чи не найбільше боявся — випробувань. Насправді смерть сама по собі — як наркоз. А от місяці стресу, тиску, відповідальності, обмежень, тривоги — це дуже боляче, дуже неприємно. Війна страшна не лише наслідками, а й в процесі.
Але психіка не може вічно гостро переживати якусь емоцію (якщо себе умисно не накручувати). За день шок утих, я більш-менш змирився. Адаптувався. Почав готуватись до відправки.
Також дуже боляче було прощатись. Пам’ятаю, стою на тротуарі в тіні каштанів. Весна: все цвіте. А я стою сумний, витираю сльози Ангеліни й не знаю, що на мене чекає. Надовго запам’ятався той день.
Я міг би сказати: «Хотів наблизити перемогу». Але військових абстрактна перемога не мотивує. До неї можна і не дожити.
Військових мотивують конкретніші речі:
1. Ненависть до ворога.
2. Любов до найближчих людей (сім’я і друзі).
3. Любов до інших людей (далеких знайомих, країни в цілому і навіть цінностей в цілому).
4. Бажання похвали.
5. Страх покарання (для мене неактуально. Я міг легально відкосити).
6. Ідейна налаштованість.
7. Оплата (для мене неактуально. Чому — здогадайтесь).
У мене є інстинкт самозбереження, я боявся, боюсь і боятимусь. Страх мене зупиняв. Але інколи треба переступити страх і діяти мудро.
От мізків, мізків завжди й всюди не вистачає. Таких хлопців і дівчат, як я, в армії багато, але завжди треба ще, і ще, і ще. Було б вміння швидко вчитись і бажання робити роботу на висоті, все інше поступово дадуть.
Я чув різні прогнози. Одні люди лякали дідівщиною, пофігізмом, совком, черв’яками в каші, безвідповідальним ставленням до підлеглих, всякими там «заградотрядами» та іншими реаліями де-факто радянської і кацапської армії.
Були й ті, хто заливали про «та ми, та ми там москалів на х*ю крутили», «Ми Спарта!», «Ми богатирі!», «Навіть з камінців москалів трощили. А зараз ще ленд-ліз, заживемо», «Ми тепер друга армія світу», «Ураааааааа!!!».
Я слухав різні точки зору. І розумів, що реальність набагато нудніша. Мої очікування, власне, майже зійшлись з реальністю (реальність виявилась трошки кращою). Принаймні, що стосується навчального центру (що буде у ВЧ, ще побачу).
Я знаю і можу говорити лише за мій навчальний центр. У нас більшість викладачів — з багатим бойовим досвідом. Вчать з душею, повагою і турботою. Звісно ж, тяжко, багато інформації. Були також кілька пар із совковими паркетниками, які втирали всяку дічь. Але це буквально кілька пар. Все інше викладали на високому рівні.
Я — сертифікований експерт НАПН з питань якості освіти і, чесно, приємно здивований. Авжеж, за три тижні зробити з «піджака» досвідченого офіцера анріал (як і курсанта, якщо чесно, досвідченим тебе зробить досвід). Але вони роблять все можливе. Тому на якість освіти — без нарікань.
Побут, як на мене, хороший. Їжа здорова, поживна і смачна. Казарми доволі комфортні. Аудиторії теж.
Звісно ж, до НАТО дуже далеко. Українське суспільство бідне, та ще й жадібне, на армії страшенно економило й досі економить. Та ще й різко збільшилась чисельність ЗСУ. І, о диво, ніхто не був до цього готовим. Неможливо, щоб за таких умов все було супер. Але маємо, що маємо. Мусимо терпіти.
Також, про що мало говорять, але це норм так докучає — секс. В армії його нема. Мені ще ок, а от хлопцям, хто роками одружені, — вовком виють, до жінки хочуть.
Плюс обмеження волі. Хоч армія і не тюрма, але дуже близьке до того. Навіть коли ти слухач (а не командир підрозділу, тобто, не маєш підлеглих), на тобі дофіга відповідальності та обмежень. Після цивільного ІТ-шного життя це боляче.
Повітряні тривоги теж набридли. Військові підрозділи — пріоритетна ціль, тому спиш вдягнутим. А в разі тривоги зриваєшся, хапаєш що маєш і біжиш.
Тому брехати не буду. Навіть в навчальному центрі — це в жодному разі не літній табір, дома було в рази краще. Але й без дідівщини та подібних страшилок. Тяжко, боляче, але терпимо. Все як прогнозував.
Я від природи ініціативна людина. І не просто не борюсь з цим, а, навпаки, розвиваю в собі цю якість. Й інших намагаюсь надихати.
Батьків (і не тільки їх) це дивує і лякає. Вони мені казали: «Підеш в армію — подорослішаєш». Малося на увазі: «Зрозумієш, що ініціатива несе за собою відповідальність. Несе за собою біль. Що краще бути маленькою букашкою. Не висовуватись. Що „ініціатива наказуєма“. Треба бути байдужими та покірним».
Стригтись ніхто не змушував. Просто тут не до укладок. В побуті зручніше під бобік.
Фактично батьки казали мені: «Нічьо, нічьо. Це ти зараз такий молодий, зелений, гарячий. От підеш в армію — зламаєшся, і станеш як всі».
Але. По-перше. Стаття 11 статуту внутрішньої служби ЗСУ каже: «Необхідність оборони України ЗОБОВ’ЯЗУЄ військовослужбовця бути хоробрим, ІНІЦІАТИВНИМ і дисциплінованим».
По-друге. Здоровий глузд каже плюс-мінус те ж саме. Сила української армії не в зброї. По зброї ми дуже сильно відстаємо.
Наша суперсила — наш дух. Наші люди беруться до справи з творчістю, креативно. І віддано. У нас багато ініціативних воїнів.
Зламані люди так не вміють. Зламані люди вміють 20 раз їздити в Чорнобаївку, бо такий наказ. Шукати на кого скинути провину за свою злочинну бездіяльність (привіт «ета нє ми, ета всьо путін»). А іноді навіть самостверджуються, ґвалтуючи дворічну дитину.
Не знаю що мене чекає попереду і як надовго мене вистачить. В мене теж обмежений запас стійкості, завжди є вірогідність «подорослішати». Але якщо я зламаюсь — це буде деградація, а ніяк не дорослішання.
В багатьох людей (і особливо в забитих селах, звідки я родом) є такий баг: люди щиро переконані, що весь світ ворожий, всюди тотальна зрада, ніщо не має сенсу і взагалі все прутня. І що б ти їм не показав, вони у всьому шукають (і знаходять) докази, чому все прутня.
Цей стан душі називається відчай. В мирному житті ця установка просто псувала мені настрій і заважала розвиватись.
А на війні відчай убиває. Коли ти ні в що не віриш і підсвідомо хочеш швидше вмерти — настає втома, вигоряння. Ти втрачаєш боєздатність, і ворог дуже швидко матеріалізує твою мрію.
Бажання жити дуже швидко поставило все на місця і вигнало мене з відчаю. Я згадав багато мудрих психологічних ідей. Згадав, що коли ти себе налаштовуєш на позитив, то іноді поводишся безпечно. Але невеличкий перекос у бік безпечності все ж ефективніше для виживання, чим тотальна зневіра.
Тому я хоч і не перестав бачити у людях і обставинах зло, але почав шукати в них ще й добро. І почав його знаходити, від чого жити стало набагато легше. Попри всі стереотипи, армія додала мені натхнення. Я сам не можу в це повірити, але саме так і сталося.
Страх нікуди не зникає і не зменшується. Але виростає твоя здатність переступати через страх. Я багато раз переконувався у цьому в мирному житті, й тут ще більше переконався. Це відчуття контролю над собою — це круте відчуття.
В оточені фронтендерів постійно здається, ніби ти відстаєш від життя. Ніби життя проходить повз. Ніби світ мегашвидко міняється, і ти от-от втратиш профпридатність.
Ти живеш у бульбашці гонщиків, і тобі здається ніби всі, абсолютно всі навколо — теж гонщики.
Але. Розробка автомата Калашникова почалась в 1943, а розробили й затвердили його аж в 1947. Масове виробництво почалось в 1952. Таку просту залізяку, як АК,розробляли 4 роки, й ще 5 років налаштовували виробництво. Що ще цікавіше, така примітивна штука, як АК, все ще конкурентна й актуальна у 2022-му.
Розробка NLAW почалась в 1999. Виробляти почали у 2002-му. Зараз 2022 рік, і він вважається новітньою зброєю, і буде актуальним ще десятки років.
Розроблений 1883 року перший у світі кулемет «Максим» все ще актуальний.
Якщо глянути на тактику, то москалі досі воюють стандартами Першої світової. І навіть будучи такими динозаврами, ці падли все ще не вимерли. Вони все ще завдають нам втрат.
Поза ІТ, і тим паче поза фронтендом, новітні технології набагато повільніше входять в життя. Будь-які зміни, навіть на краще — це болючий і тривалий процес. Неайтішники ненавидять інновації. Навіть коли зміни на краще — більшість людей вибере нехай і гальма, але стабільність.
В об’єктивній реальності ще дуже багато речей (і в армії також) потребують програмістів. Тому я впевнений, ми ще не скоро втратимо роботу.
