Україна планує увійти до числа небагатьох виробників повітряно-космічних систем, які передбачають запуск супутників не з наземних або морських платформ, а з борту літака.
Україна планує увійти до числа небагатьох виробників повітряно-космічних систем, які передбачають запуск супутників не з наземних або морських платформ, а з борту літака.
Україна вже володіє технологіями запусків ракет з наземних та морських космодромів. Перед Новим роком КБ «Південне» у презентаційному ролику «Події та факти 2021», згадало й про можливість розробки авіаційного космічного комплексу UAirLaunch на базі літака Іл-76 з ракетою-носієм на гібридних і етилових компонентах.
У 90-х роках минулого століття такі проєкти намагалися реалізувати на базі радянських розробок авіаційно-космічних систем за участю найбільшого в світі літака Ан-225 «Мрія», а потім його меншого побратима — «Руслана».
Найбільш відомий проєкт «Світязь» передбачав добудову «Антоновим» другої «Мрії», а КБ «Південне» мав розробити легку ракету на базі технології «Зеніту».
Але реального фінансування проєкт так і не отримав, хоча опрацювання і дослідження, на кшталт, як поведе себе в польоті рідке ракетне паливо, велися приблизно до 2010 року.
Наступний сплеск інтересу до повітряного старту почався після закінчення гарячої фази конфлікту з Росією, коли стало зрозуміло, що Україна втратила можливість запускати ракети з Байконуру та інших євроазійських космодромів. Адже запускати супутники з літака можна практично з будь-якої точки земної кулі.
У липні 2020 року в інтерв’ю «Лівому берегу» тодішній віцепрем'єр-міністр з питань розвитку стратегічних галузей Олег Уруський заявив, що «Україна здатна реалізувати проєкт «Повітряний старт» за 3-4 роки. Вартість створення нової ракети й стартової платформи на базі літака Ан-188 (розвиток проєкту Ан-70) він оцінював не більше ніж в $500 млн, і стверджував, що інвестиції можна знайти не тільки за кордоном, але й в Україні.
Голова ДКАУ Володимир Усов в травні того ж року заявив, що в Україні вже була випущена конструкторська документація для декількох проєктів повітряного старту, й один з них збираються долучити до космічної програми.
«В Україні вже розроблені й відпрацьовані технології набагато вищого рівня, ніж повітряний старт у тієї ж американської системи Pegasus або тих систем, які створює американський підприємець Річард Бренсон з компанією Virgin Orbit», — стверджував глава космічного агентства.
Згадавши Pegasus, Володимир Усов видав українським технологіям дуже пристойний аванс. Адже протягом трьох десятиліть з 1990 по 2021 роки американська військово-промислова корпорація Orbital Sciences Corporation (зараз входить до складу Northrop Grumman Corp.) здійснила 44 запуски (39 з них успішних) за допомогою модернізованого літака L-1011 Stargazer і крилатих ракет Pegasus і Pegasus XL, масою, відповідно, 18500 кг і 23130 кг.
РН, виготовлені з використанням твердопаливних ступенів і двигунів бойових крилатих ракет, дозволили виводити на низьку орбіту корисне навантаження масою до 453 кг.
При запуску РН Pegasus літак-носій L — 1011 злітає з одного з аеродромів. Майданчики для цього були підготовлені в Космічному центрі імені Кеннеді, базах ВПС США на мисі Канаверал і Ванденберг, Центрі льотних досліджень імені Драйдена в Каліфорнії, авіабазі Уоллопс (Вірджинія), а також на Канарських і Маршаллових островах.
При досягненні точки старту на висоті близько 12 км літак випускає РН Pegasus, надаючи їй початкове прискорення. Після 5 секунд вільного падіння ракета запускає двигун першого ступеня Orion 50S і за 77 секунд доставляє ракету на висоту близько 61 км. Стабілізація досягається за рахунок крилатої конструкції ракети та управління з борту літака.
Після відділення першого ступеня вмикається друга і двигун Orion 50 приблизно за ті ж 77 секунд по балістичній траєкторії доставляє РН до межі безповітряного простору.
Обтічник скидається в середині роботи другого ступеня. Після її відділення, вмикається двигун Orion 38 третього ступеня з вектором тяги і азотними двигунами для вирівнювання крену. Ще через 64 сек його роботи супутник опиняється на орбіті.
У деяких випадках для досягнення більш високої орбіти, кращої точності виведення або необхідності складних маневрів РН Pegasus забезпечувалася четвертим ступенем HAPS з гідразиновими двигунами. Але це помітно здорожчувало вартість пуску.
Попри 30 поспіль безаварійних пусків з 1997 року, в останні роки Northrop Grumman Pegasus позбулася декількох замовлень, а перспективи проєкту опинилися під питанням.
Останній запуск демонстратора Odyssey (TacRL) 13 червня 2021 року проводився в рамках програми космічних сил США зі скорочення термінів планування космічних місій. Виконавець був повідомлений про старт всього лише за 21 день до пуску, а виробник корисного навантаження не був обізнаний, хто буде запускати супутник?
Не все гаразд і у ще в однієї діючої системи повітряного старту — Virgin Orbit британського мільярдера Річарда Бренсона. Хоча літак-носій Cosmic Girl, перероблений з Boeing 747, і ракета LauncherOne, здійснили три поспіль успішних стартів (останній відбувся 13 січня), інвестори сумніваються в комерційному потенціалі Virgin Orbit.
Як ми вже повідомляли, у грудні минулого року компанія Бренсона ледь не провалила IPO в Нью-Йорку, оскільки акціонери, які інвестували в компанію SPAC NextGen Acquisition Corp. II, створену для об'єднання з Virgin Orbit, захотіли повернути частину інвестицій.
Тому замість запланованих $383 млн.Virgin Orbit залучила тільки $228 млн, більшу частину з яких, судячи з усього, виклав сам власник компанії. А це вельми красномовно свідчить про те, що ділові кола не дуже вірять в потенціал запусків супутників з літака.
Про це ж свідчить перехід до іншої ніши ще однієї повітряно-космічної системи американської компанії Stratolaunch. Після смерті в 2018 році головного акціонера Пола Аллена (співзасновника Microsoft) Stratolaunch спочатку призупинила діяльність, а торік змінила власника і профіль діяльності. Тепер літак-носій збираються використовувати для випробувань гіперзвукових транспортних засобів Talon, що розробляються компанією.
Такі космоплани можуть мати безліч функцій, в тому числі суборбітальні й орбітальні завдання, а також виведення супутників на орбіту. Однак, поки що Stratolaunch позиціює Talon, як випробувальну платформу для обладнання інших виробників.
Українців проблеми потенційних конкурентів, схоже, не бентежать або навіть, навпаки, підбадьорюють. У цьому сенсі прагнення будь-що-будь створити повітряно-космічну систему можна порівняти зі спробою схопити за хвіст птицю Фенікс.
У 2019 році «Південмаш» представив на авіасалоні в Ле-Бурже проект повітряно-космічної системи «Мальва» і носій для неї — легку ракету «Зеніт-1NL», призначену для виведення до 100 кг на сонячно-синхронну і 200 кг — на низьку орбіту.
Ініціаторами проєкту називають колишнього керівника ДКАУ та ексдиректор «Південмашу» Юрія Алексєєва, а також створений ним «Центр космічних ініціатив», з яким співпрацюють колишні голови космічного агентства — Любомир Сабадош і Володимир Усов.
Минулого року для реалізації цього проєкту в Лондоні була зареєстрована компанія Orbit Boy, директором якої став литовець Роберт Слонже (Robert Slonje), що проживає у Великобританії. Як зазначено на сторінці Orbit Boy у LinkedIn, Любомир Сабадош і Володимир Усов також є її співробітниками.
Orbit Boy позиціює себе космічним Uber для нано- і мікросупутників, здатним зробити запуск супутника через 24 години після отримання замовлення з будь-якого дозволеного для цих цілей аеропорту.
У травні минулого року компанія випробувала на «Південмаші» двигун першого ступеня свого лончера. У лютому 2022 року повинна бути готова інженерна модель Boy Launcher, а у травні проведено тестування скидання ракети.
У вересні минулого року було оголошено, що партнером Orbit Boy зі створення Air-Launch Space System став італійський виробник супутників Italspazio, а стартовою базою компанії — колишня військова база й аеродром Comiso на Сицилії.
З презентаційних матеріалів, представлених на сайті компанії, можна зрозуміти, що на відміну від Pegasus і Virgin Orbit, стартувати Boy Launcher буде не з підвіски літака, а з вантажної кабіни. У цьому, мабуть, і полягає українське ноу-хау.
У контексті нинішніх відносин України та Росії сумнівним виглядає хіба що використання російського військово-транспортного літака Іл-76 в як стартової платформи. Але цьому є просте пояснення.
Проєкт реалізується на комерційній основі. Добудовувати заради нього ще одну «Мрію» або перепрофілювати один з «Русланів», який заробляє для АНТК гроші, ніхто не збирається. А ось використати Іл-76, який знаходиться на балансі «Південмашавіа» — авіакомпанії «Південмашу» — доречно. До того ж російський транспортник добре знайомий авіаторам чотирьох десятків країн і підходить за льотними й вантажними характеристиками.
