Проджект-менеджерка з Kevuru Games Дарія Гаран вже третій місяць менеджерить пошиття розвантажувальних жилетів для воїнів. Вона шукала кошти на спецодяг, тканину, швачок-волонтерок, організовувала роботу цеху й доставку відшитого. Дівчина розповіла GameDev DOU про свою нову діяльність. Публікуємо найцікавіше.
Проджект-менеджерка з Kevuru Games Дарія Гаран вже третій місяць менеджерить пошиття розвантажувальних жилетів для воїнів. Вона шукала кошти на спецодяг, тканину, швачок-волонтерок, організовувала роботу цеху й доставку відшитого. Дівчина розповіла GameDev DOU про свою нову діяльність. Публікуємо найцікавіше.
24 лютого, певно, ніхто з українців не забуде ніколи. О 5:17 мені подзвонила колега й сказала: «Даша, почалася війна. Збирай речі та їдь з Миколаєва». Я спочатку не повірила, не розуміла, що відбувається. Напередодні, звісно, дивилася звернення путіна, в якому він обіцяв «декомунізувати» Україну, але все одно не могла повірити, що все, що діється, відбувається насправді.
Ми швидко підірвалися з хлопцем з ліжка, почали шукати новини. Там, звісно ж, слова колеги лише знайшли підтвердження.
Ми відчинили вікна, аби подивитися, що відбувається на вулиці… і раптом почули свист ракети. Прогримів вибух. Нас реально почали бомбити.
Тієї ж миті ми схопили всі необхідні речі, сіли в машину й поїхали до батьків хлопця під Вінницю. Якщо зазвичай дорога займає близько п’яти годин, цього разу ми їхали дванадцять. Варіант того, щоб поїхати за кордон, звісно, обговорювали, але одноголосно зійшлися на тому, що цього не буде. Ми з мамою домовилися: якщо ситуація стане ще гіршою, то й самі не лишимося осторонь — також підемо воювати. Я готова всього, що потрібно, навчитися, й навіть маю невеликий досвід у стрільбі.
На роботі в перші дні всі процеси зупинилися: люди переїжджали зі звичних місць і просто не могли працювати. Та й взагалі важко було сконцентруватися на робочих завданнях, бо ти постійно сидів у стрічці новин.
Згодом нормалізувався робочий процес. Працювати сьогодні легше, ніж не працювати. Як би дивно й парадоксально не звучало, робота допомагає розслабитися. Інакше можна з’їхати з глузду — бути 24/7 у новинах неможливо.
Загалом ставлення до колективу з боку керівництва хороше. Так, ти маєш відпрацювати свої години, але це не означає, що кожен має сидіти суворо з 9 до 19 години. Всі розуміють ситуацію.
Клієнти, до речі, теж ставляться до всього з розумінням. Спочатку вони були насторожені, бо не розуміли, що відбувається, як ситуація розвиватиметься далі. Їм важливо було знати, на що розраховувати, бо все ж мова про їхні гроші. Однак вони неабияк здивувалися, коли команди не просто вийшли на роботу вже у понеділок (хоча війна почалася лише у четвер), а й виконували всі завдання вчасно.
Команда dev запускає YouTube-канал про сильних людей. Дивіться перше відео вже цієї п’ятниці.
Ідея зайнятися волонтерством спала на думку ще в перші тижні війни. Річ у тім, що мій хлопець і його сестра мають цех для шиття одягу під Вінницею — це їхній бізнес. Цех невеличкий, до 100 квадратних метрів, однак ми подумали, що він може стати в пригоді. Тоді стояла гостра потреба в бронежилетах. І спочатку ми загорілися ідеєю відшивати саме їх, однак досить швидко відкинули цю думку. З’ясувалося, що бронежилет повинен мати сертифікацію, а знайти для нього потрібну тканину, пластини не так вже й просто. Тож ми трошки подумали, чого ще бракує армії, і дійшли висновку, що це розвантажувальні жилети.
На своїх сторінках в інстаграмі ми опублікували оголошення про те, що збираємо гроші на тканину для цих жилетів. Люди швидко відгукнулися: хтось скидав тисячу гривень, хтось десять, але сума не мала значення. Головне, що багато хто був готовий допомагати.
Паралельно зі збором коштів ми шукали швейні машинки. Звичайні не підходили, бо тканина для жилетів цупка, прогумована — потрібне було потужніше обладнання. Зрештою люди самі приносили нам ці машинки — користуватися можна було безоплатно.
І постало питання пошуку швачок. Ні я, ні хлопець шиттям не займаємося: спробували, але зрозуміли, що краще доручити справу тим, хто на цьому знається. Оскільки чимало людей на той час залишилися без роботи, волонтерок знайшли швидко. Зібрали команду з десятьох швачок з різним досвідом і різного віку. Вони працювали з самого ранку й до вечора. Люди це робили за власним бажанням і хотіли допомогти якомога більше.
Зрештою на зібрані 30 000 грн ми змогли зшити 140 розвантажувальних жилетів. Довелося розв’язувати питання і з логістикою: шукали тих, хто їхатиме на Схід і Південь, аби передати жилети.
Я менеджерила цю волонтерську діяльність з пошиття розвантажувальних жилетів. Я шукала людей, тканину, спілкувалася з тими, кому одяг був потрібен. Тобто це була постійна комунікація з людьми, обробка замовлень і контроль доставок.
Виявилося, що найефективніший інструмент для ведення цієї справи — ручка й блокнот. Більшість замовлень надходили нам через інстаграм. Коли їх мало, потік ще можна контролювати. Та коли заявок ставало все більше, довелося все виписувати окремо, аби нікого не підвести.
І, звісно ж, делегування обов’язків і тайм-менеджмент — основа. Не можна все робити самому, тим паче коли в тебе паралельно ще є звична робота.
Сьогодні робота з пошиття жилетів на паузі. По-перше, в Україні було неможливо знайти потрібну тканину — все розкупили.
Нам довелося замовляти з Польщі: один раз замовлення просто не доставили, інший — очікування щодо матеріалу не збіглися з реальністю. По-друге, зараз бракує швачок. Оскільки війна триває вже третій місяць, у людей закінчуються заощадження, і вони шукають роботу.
Наразі ми чекаємо партію тканини з Польщі — замовили втретє, вже з допомогою знайомої швачки, яка мешкає там. Сподіваюся, цього разу прийде те, що потрібно. Однак розумію, що доведеться знову шукати тих, хто на волонтерських засадах працюватиме в цеху. Хлопці, які на передовій, не зупиняються, далі нас захищають. Вони не беруть паузи, аби відпочити, тому й мені не хочеться.
