У цей непростий час об'єднуватись для допомоги прагнуть дуже багато людей. Не всі можу піти в ЗСУ або Тероборону. Звичайні українці волонтерять і надають підтримку як військовим, так і пересічним громадянам. IT-спільнота не виняток. Редакція dev.ua публікує три історії людей, які, як можуть, допомагають Україні у війні з Росією.
У цей непростий час об'єднуватись для допомоги прагнуть дуже багато людей. Не всі можу піти в ЗСУ або Тероборону. Звичайні українці волонтерять і надають підтримку як військовим, так і пересічним громадянам. IT-спільнота не виняток. Редакція dev.ua публікує три історії людей, які, як можуть, допомагають Україні у війні з Росією.
Програміст із Запоріжжя зараз пілотує літак і захищає небо над Україною. Йому 44, до цього він фотографував, налаштовував верстати з числовим програмним управлінням, програмував виробниче обладнання для різних видів діяльності та працював в українському підрозділі Google.
Ім’я фахівця приховаємо з міркувань безпеки і конфіденційності. Зі зрозумілих причин місце розташування і подробиці його діяльності також не публікуємо. Далі його розповідь.
«Спочатку, коли тільки прийшов в тероборону, мені не дали форму і зброю, тому що спливла судимість 26-річної давності.
Залетів колись по малолітці, та й вона давно погашена, але з цієї причини відразу отримав відмову вступити до лав захисників.
Пізніше ВСУ все-таки вирішили застосувати інші мої здібності для захисту України. Колись я гостював у тітки в Атланті, Джорджія, і там отримав ліцензію приватного пілота PPL (A), яка котиюється в усьому світі. Тепер я пілот військових літаків.
На питання, навіщо пішов на війну, відповідаю цитатою з відомого фільму: «Тут тепло, тут мій будинок, тут моя мама».
Чи було мені страшно? Спочатку — ні, перші відчуття, як ніби керуєш Cessna 172. Тепер — так страшно. Я смерті не боюся, я боюся, що мама буде плакати, страшно втратити в бою друга, страшно вбивати. Але, зараз кожен лізе зі шкури, вище голови, щоб ворог не пройшов, і я теж.
Думаю про те, як після війни повернуся додому, влаштуюся в компанію Siemens Ukraine в Києві. До Німеччини чи Америки я вже не хочу. Якщо є мотивація і в голові трохи сірої речовини, а не маргарину, можна роботу завжди знайти високооплачувану навіть на батьківщині. Коли тут все буде добре».
Деякі IT-фахівці не вперше стають до лав захисників. Одним з таких став Володимир Базика, Cloud Solutions Engineer.
«Не маючи до цього ніякого військового досвіду, в 2015 році я пішов служити в бригаду морської піхоти і виконував завдання на Сході країни.
Зараз мені 35 років, і я в складі вже іншої бригади. Також перебуваю на сході України, але вже на іншій посаді.
Близькі зараз знаходяться в Києві, але з ними все добре.
Яка у мене була мотивація йти воювати? Один раз хорошу бійку пропустиш, іншим разом не покличуть) Жарт. Та взагалі, не по-пацанськи сидіти вдома, коли такий движ лізе. А, якщо серйозно, це — мій дім, це — моя країна, і за мене це ніхто не зробить.
Ми з хлопцями іноді не встигаємо поїсти, не завжди виходить помитися, поспати нормально, часом мерзнемо, але ми ні про що не шкодуємо!
Тому дуже вас прошу — не треба нас жаліти.
Краще просто підтримати теплим словом. Дуже важливо знати, що ті заради кого ми зробили крок у невідоме, не прийшли в зневіру і надійно прикривають наші тили.
Вірте в ВСУ як не вірили ні в одного бога"»
Подружня пара Яна і Володимир живуть у Львові. Вони надають прихиток людям, які застрягли так чи інакше в цьому місті, перераховують гроші для ЗСУ, поширюють корисну інформацію і хапаються за будь-яку можливість надати допомогу. При цьому кожен з них продовжують працювати в повноцінному режимі.
«Ми всього-лише звичайні айтішники», — каже Володимир. Він Project Manager в компанії SoftServe.
Його дружина Яна — Team Lead (2D Art) в N-iX та художниця.
Зараз в їх двокімнатній квартирі у Львові живе 10 осіб і дві великі собаки. Шестеро з приїжджих зовсім незнайомі для власників будинку люди.
«Ніколи не думала, що буду спати в одному ліжку з жінкою брата чоловіка моєї заводчиці», — жартує дівчина.
Але при цьому вони обидва надають допомогу і притулок нужденним людям абсолютно безкорисливо. Свої фото попросили не викладати. «Це позерство тоді, ми допомагаємо не для цього», — каже Володимир.
