Лід-дизайнерка IT-компанії ELEKS Марія Романова проміняла затишний офіс у Кракові на місце тактичного медика в ССО «Азов». Сьогодні вона проходить важкі тренування та підготовку. Розповідаємо головне з матеріалу про те, чому дівчина вирішила вступити до лав ЗСУ.
Лід-дизайнерка IT-компанії ELEKS Марія Романова проміняла затишний офіс у Кракові на місце тактичного медика в ССО «Азов». Сьогодні вона проходить важкі тренування та підготовку. Розповідаємо головне з матеріалу про те, чому дівчина вирішила вступити до лав ЗСУ.
У 2014 році, коли я починала карʼєру в графічному дизайні та вебдизайні. Я досягла певних успіхів у своїй сфері. З рядового дизайнера доросла до хеда, зараз працюю лід-дизайнером в ELEKS. Досі я частково залучена в проєктах, де потрібно. В перші дні повномасштабної війни у мене не було страху. Я зібрала валізку, думала, де б дістати зброю. Мені сказали, що я не потраплю до ТРО через те, що я жінка.
«У ELEKS відкрився офіс у Кракові, і наш керівник дуже попросив, щоб ми переїхали. В автобусі, поряд з мамами з грудними дітками, я відчула себе не на своєму місці».
У Польщі я намагалась допомагати, чим можу, знаходила гуманітарку, волонтерила. Так я прожила 3 тижні і зрозуміла, що це все не для мене. Мені пропонували поїхати в США або в Швецію, але я розуміла, що не зможу ні на кілометр поїхати далі від України. Тоді я почала шукати курси з військового вишколу в країнах Європи. Але на жодні не змогла вступити, бо не брали громадян інших країн. Зрозуміла, що у мене не лишається альтернатив окрім як повертатися в Україну і шукати способів потрапити до особового складу.
У нас з моїм керівником була важка розмова — моє рішення піти на війну стало кадровою втратою для бізнесу. Але він бачив мій стан, коли бомбили Чернігів, коли я не мала звʼязку з родиною, коли зруйнували мій дім (квартиру батьків Марії частково зруйнували окупанти — ред.). І він відповів, що поважає мій вибір, і що компанія зробить все, щоб мені допомогти, забезпечити спорядженням і всім, що буде потрібно.
«Нарешті я — на військовому фронті, і відчуваю, що я — на своєму місці. Є спокій, я впевнена, що роблю все правильно, і розумію, для чого я це роблю».
Коли я поверталась до України, у мене вже були контакти людей, до яких треба було прийти й пройти інтервʼю. Одне було в Київське ТРО, друге — в ССО «Азов» (спочатку «Азов» був як добровольчий підрозділ, потім увійшов у Нацгвардію, а тепер переформатувався у Сили спеціальних операцій). Я пояснила, що як представник з ІТ знаюся на технологіях, менеджменті, і можу привнести новації та порядок в цю дещо архаїчну структуру. Мене прийняли. Зараз я проходжу навчання.
На передовій ще не була — проходжу навчання. Це і тактика, фізична підготовка (тягати на собі 10+ кг не так то й просто), медична. Також є окремі заняття з техніки виконання завдань в залежності й від підрозділу. Щодо медицини на війні — тут своя специфіка. Згідно з протоколом, в армії може бути декілька видів мед персоналу: це професійні фельдшери/військові медики/хірурги; парамедики; і бойові медики, себто тактмед. Парамедики знаходяться здебільшого в зеленій та жовтій зоні бойових дій. А комбат-медики працюють разом із командою.
«Статистика показує — якщо мінімум 60% особового складу проходять курси тактичної медицини, то шанс врятувати життя, своє або побратима, підвищується утричі».
Виконуючи в першу чергу задачі підрозділу і, на додаток, забезпечення та підтримку життя своїх побратимів. Я відчуваю багато відповідальності на собі. У мене немає вищої або середньої медичної освіти, але для тактичного медика це необовʼязково.
На тому рівні, де я працюю — моїх знань і навичок достатньо. В моїх компетенціях: підтримка життя бійців, критичні термінові втручання та евакуація, а також забезпечення знаннями з першої домедичної допомоги всіх побратимів в бригаді, інформування, що вони мають робити за яких ситуацій у разі, якщо медик не може дістатися до пораненого самостійно.
Завдяки своєму менеджерському досвіду, я багато що привнесла у наш підрозділ, допомогла структурувати й упорядкувати. Я забезпечувала наш підрозділ і технікою, і медициною. Навіть знань по тих самих дронах не було, тому я знайшла їм курси. Спочатку можуть поставитися скептично до моїх ініціатив, але згодом визнають, що це було корисно. Бувають моменти, що дівчатам не можна на якісь певні навчання.
Але я не можу сказати, що це сексизм, скоріше таким чином просто хочуть захистити. Коли я сюди потрапила, то переконалась, що у нас в Україні непідготовлених людей на фронт не відправляють.
«Сьогодні бійцям не вистачає саме військової техніки. Багато підрозділів сидять і чекають своєї черги — коли прийде зброя і вони зможуть навчатися з новою зброєю».
У багатьох проблеми з екіпом. У моєї подруги чоловіка забрали в ЗСУ через військкомат, і на місці видали лише спальник і автомат. Тобто, дефіцит — в усьому. До того ж багато техніки спрацьовується, і вона потрібна знову і знову. Ті самі дрони — вони інколи падають і їх крадуть окупанти. У мене немає страху. Звісно, він буде, коли потрапиш на передову. Може бути відчуття жалю, що з кимось не встиг попрощатися. Але в мене є відчуття, що не 100% людей, які йдуть на війну, вмирають.
