Інна Лисенко працює в beauty індустрії. З початком війни проти росії вона стала однією із понад 275 000 біженців, які вимушено емігрували до Словаччини. Яким є життя в братиславському гуртожитку, де сьогодні проживає наша героїня, читайте далі.
Інна Лисенко працює в beauty індустрії. З початком війни проти росії вона стала однією із понад 275 000 біженців, які вимушено емігрували до Словаччини. Яким є життя в братиславському гуртожитку, де сьогодні проживає наша героїня, читайте далі.
Як і всі нормальні люди, 24 лютого ми з родиною спали. Того дня я збиралася на роботу. Ми слухали новини про те, що вторгнення можливе. Але відкидали думки про це. Ніхто не хотів в це вірити. Сказати, що ми готувалися до війни, то ні. Документи у нас завжди були зібрані.
24 лютого прокинулася о 5 ранку — спрацював мій біологічний будильник. Потрібно було вставати о 06:00. Думаю: маю ще годину в запасі. Через кілька хвилин ми з родиною почули перші вибухи. Я побігла подивитися до вікна. Було чути гуркіт, але нічого не видно. Розбудила чоловіка і попросила, щоб він зорієнтувався, що це був за звук.
«Чоловік вийшов на балкон. Відбувся другий вибух. Він зайшов в Інтернет і каже: „Почалася війна, збираємося“. Жодних речей наперед ми не збирали».
Я почала поспіхом бігати, будити дітей і казати їм, що нам потрібно їхати. Чоловік побіг за автівкою, а я почала збирати речі. Спочатку було тотальне заперечення ситуації. Ми поїхали за моєю мамою на Троєщину.
У нас є село за 80 км від Києва. Ми чомусь вирішили їхати туди. Була паніка і думали, що так буде швидше. Основна маса людей їхала по Житомирській трасі. А ми поїхали в протилежну сторону. В бік окупантів, як з’ясувалося потім. Забрали маму і поїхали в село. Дісталися ввечері, о 23:00. Потім чоловік повернувся до міста.
Думок виїхати за кордон спочатку не було. Я планувала сидіти в селі. Там у нас така «шевченківська хатинка» з глиняною підлогою і грубою. Можна жити, але умови мінімальні. Три дні ми взагалі не спали. Чекали переговорів і результатів. А потім росіяни увійшли до сусідніх сіл. У мене почали «здавати нерви».
Ми сиділи в погребі. А вночі я виходила на вулицю і слухала — куди летить ракета. Були й«Гради», і танкові постріли, і ракета, яка летіла над нашим будинком. Це була справжня психологічна травма. Росіяни «засіли» поблизу нашого села. Була вірогідність, що вони могли поселитися в нашому селі. І тоді б у нас не було шансів вибратися.
Я не хотіла нікуди їхати. Все було заради дітей. Але чоловік сказав, що потрібно переїхати в безпечніше місце. У нього є родичі на західній Україні. Вирішили прямувати до них. Йшов 12–ий день війни. Ми виїхали з самого ранку. Потрібно було швидко дістатися до Канівського водосховища, тому що в тому районі були окупанти.
«Їхали швидко, щоб орки не розстріляли нашу автівку. Табличка „Діти“, як ми бачимо зараз, не дуже допомагає. Але ми її повісили, тому що у нас в автівці було 2 дітей».
До кордону ми доїхали на третю добу. Спочатку дісталися Вінницької області, де заночували в кумів. Зранку виїхали й доїхали до Чернівців. Пробули в місті 2 доби, в родичів чоловіка. Крім нас у квартирі жили ще 2 родини з маленькими дітьми, тому залишатися — не варіант. Тим більше у нас з собою був кіт.
Квартиру вже тоді було знайти важко. Якби знайшли житло, то, скоріше за все, залишилися б у Чернівцях. Вирішили їхати за кордон — до Словаччини. Там вже 4 роки працює і живе мій батько. Я знала, що він допоможе з організацією й облаштуванням.
В Україні ми скрізь пересувалися на своїй автівці. Кордон переходили пішки. Наші люди пропонували їжу та воду, а також, кому потрібно, ліки. Були бутерброди та супи. Того дня черга автівок на кордоні була в 3 кілометри. Ми простояли близько 1,5 години. На другому боці кордону нас зустріли словаки. Вони буквально засипали дітей їжею.
Ти переходив кордон. Словаки питали чи потрібна допомога. Якщо так, тебе направляли по конкретному питанню в конкретний намет. Оскільки у нас був кіт, потрібна була переноска. До цього ми везли його в портфелі. В Чернівцях ми переноску не знайшли.
«Коли я звернулася з цим питанням, то до тварини поставилися як до людини: дали їжу, чіпували, видали паспорт, безкоштовну переноску і простирадло».
Коли я з дітьми перейшла кордон в бік Словаччини, то сіла на автобус до Братислави. Він був там один, шлях склав 7 годин. Автобус був комфортним. Було 2 зупинки по 15 хвилин на заправках. О 00:00 я вже була в Братиславі.
В Братиславі нас зустрів мій батько. Ми завезли речі до гуртожитку, де він живе. І поїхали відразу до поліції оформлювати документи на тимчасове перебування, не біженці. Нам дозволили бути в країні до кінця року. В поліції ми провели близько 2,5 годин. Нам видали документи, завдяки яким ми зараз пересуваємося по місту. В певних клініках маємо право на безкоштовну медицину. Також маємо право на безкоштовний проїзд в місті.
Щодо валюти, то тут поширене євро. В Словаччині дещо дорожче жити, ніж в Україні. Але є багато різних акцій в магазинах, тому можна собі дозволити бюджетно жити. Продукти є дорожчі ніж в нас, є дешевші, але приблизно десь те саме.
У нас організували гуманітарну кімнату допомоги. Люди сюди носять багато продуктів для життя. Якщо не бути жлобом, а таких тут, на жаль, вистачає, то можна майже не витрачати грошей. Тут є ковбаси, сири, м’ясо, сосиски, овочі, фрукти, чаї, крупи, консерви, навіть памперси.
«Раніше видавали всім підряд, а тепер за списком. Тому що деяким нашим людям все мало, і словаки зрозуміли, що процес потрібно контролювати».
Житло нам дали від роботи батька. Це дуже гарні умови. З мене зараз не беруть за нього грошей. З батька також. Напевно, залежить скільки ми будемо тут проживати. Інші люди кажуть, що з них беруть 300 євро за одного. Я моніторила квартири: вартість 300 — 600 євро як за однокімнатну, так і за двокімнатну. Наскільки це правдива інформація — не перевіряла. Але кажуть, що місць в Братиславі вже немає.
Наш гуртожиток — 6-поверхове приміщення. В ньому є безкоштовний Wi–Fi, нам дали код, так ми користуємося інтернетом. Я купувала, здається, за 20 євро безлімітну картку: з неї можна телефонувати на словацькі номери й користуватися інтернетом.
Щодо проїзду в громадському транспорті, він коштує 90 центів за пів години користування квитком. Метро в Братиславі немає — лише автобуси й трамваї. Також словаки приносять нам до гуманітарної кімнати речі в гарному стані. Прання в пральних машинках коштує 2 євро 30 центів, за це ми платимо. Розплачуватися можна лише картою. Я розплачуюся через ПриватБанк.
Війну зі словаками я не обговорюю. Взагалі не хочеться ні з ким сильно спілкуватися. Знайома розповідала, що з нею спілкувався нібито словацький журналіст. Він так і не зміг показати документи журналіста. Але стверджував, що в Україні люди самі себе вбивають на війні. В гуртожитку проживають українці з різних куточків нашої країни. Є ті, хто проживає з першого дня війни. Також є ті, хто жодного разу не чув тривожну сирену.
Я влаштувалася на роботу. Щоб працювати в моїй сфері, потрібно пройти курси. Вони тривають 2,5 місяці, коштують 750 євро і після них є обов’язковий екзамен. Знайшлася майстер, яка допомогла мені влаштуватися на роботу. Я займаюся депіляцією, як і в себе вдома. На процедури ходять в основному українки, які вже давно живуть у Словаччині. Робота дуже відволікає від стресу та переживань за Україну: там у мене залишилися чоловік та родичі.
«Я хочу повернутися додому. Відбудовувати нашу країну, тому що Україна — це мій дім. Я вірю в те, що це буде найкраща країна в Євросоюзі».
