Українська журналістка Вікторія Руденко стала однією із майже 390 000 переселенців, які були змушені тимчасово переїхати до Молдови через повномасштабну війну, яку росія розв’язала проти України. Яким сьогодні є життя в країні, де існує давно «заморожений» військовий конфлікт в Придністров’ї, читайте далі.
Українська журналістка Вікторія Руденко стала однією із майже 390 000 переселенців, які були змушені тимчасово переїхати до Молдови через повномасштабну війну, яку росія розв’язала проти України. Яким сьогодні є життя в країні, де існує давно «заморожений» військовий конфлікт в Придністров’ї, читайте далі.
В ніч на 24 лютого у мене було дивне внутрішнє відчуття. У нас тоді не було світла в будинку,тому спочатку пов’язала свою тривогу саму з цим. Але о 06:20 нас розбудив знайомий і сказав, що розпочалася війна. 24 лютого ми були в будинку під Києвом. Коли розпочалося російське вторгнення, було страшно підійматися на другий поверх будинку: відносно недалеко від нас Гостомель, Буча, Ірпінь, які першими взяли на себе удар. Тому залишатися «перечекати» в будинку ми не планували. Тим більше ані підвалу, ані бомбосховищ поруч немає.
«Дитина в Києві під час вибухів запитувала: „А що це впало?“. Для неї це були просто гучні звуки. Поки що ти її не поясниш, що це ракета чи бомба».
Тому ми поки обмежилися в поясненнях: в такому віці уява не настільки розвинута, щоб зрозуміти, що відбувається. До початку вторгнення я казала чоловіку — «ну яка велика війна, XXI століття на дворі — тут новітні технології та кібервійни, які ракети чи бомби?». Він мені нагадував війну в Югославії, яка була відносно недавно.
Проте виїжджати 24 лютого ми не ризикнули: нашій доньці ще немає 3 років, вона доволі важко переносить далекі подорожі, тому їхати в час, коли «стояла» вся одеська траса я не хотіла.
Ми перечекали ніч і наступного дня виїхали о 06:00 ранку, до того як в Києві завершилася комендантська година. Встигли до «пробок» дістатися за межі Київської області. Ми відразу вирішили їхати до моїх батьків в Кишинів: я там народилася та закінчила школу. Ми вирушили на кордон до Могилева-Подільського, що в Вінницькій області. До Одеси їхати не ризикнули: була висока ймовірність, що її атакуватимуть з моря, тому що це стратегічне місто.
Їхали полями, лісами, ничками. Дивилися по мапі, де відбуваються бої, щоб не потрапити в найбільш небезпечні місця. Калинівку ту саму. Дісталися кордону о 13:00. Пункт погранпропуску знаходиться в самому Могилеві-Подільському, тому до кордону було 2 черги: одна на блокпості на в’їзд до міста, друга — безпосередньо на пункт пропуску. Деякі машини вже добу стояли лише в черзі на блокпості.
Оскільки мого чоловіка все одно не випустили б з України, ми з донькою вирішили переходити кордон пішки. На другій стороні нас зустріли мої батьки.
«Від кінця черги на блокпост до самого пункту було близько 7 кілометрів. Мого чоловіка не пропустили навіть підвезти нас з речами на машині до кордону».
Поліція пропускала у місто лише місцевих жителів чи тамтешні таксі. Тому ми дочекалися вільної машини, щоб нас підвезли місцеві. Таке «таксі» обійшлося у 200 гривень. В черзі на кордоні простояли близько 2 годин. В основному там були жінки з дітьми. Проте ми потрапили в період, коли приїхав автобус з громадянами Туреччини та Азербайджану, тому людей суттєво побільшало. Батьки казали, що інші зазвичай проходили за одну годину.
Дитина перехід кордону перенесла нормально. Хочу людей було багато, всі з валізами й сумками, проте вона знала, що далі її чекають бабуся і дідусь — це найкращий стимул. Чула, що під Одесою були більші черги на пішохідному переході з Молдовою — люди стояли годинами, тому там відразу облаштували наметове містечко. Я розумію, що Молдова — не найбезпечніше місце для тимчасового переїзду. Але зараз тут безпечніше, ніж в Україні.
З боку Молдови було багато волонтерів і бажаючих допомогти їжею, чаєм, безкоштовними пакетами мобільних операторів. Також пропонували безкоштовно підвезти до різних міст. Це було доволі спонтанно: був лише другий день війни і як такої організації волонтерів не було. Люди виходили самі і приносили все, що можуть.
«В столиці Молдови здається житло, але для тієї кількості біженців, що приїхали сюди, цього недостатньо. Більше того, останніми роками тут збудували чимало домів та будинків і вони розкуплені».
Однак багато молдаван виїхали на заробітки в ЄС, тому ця нерухомість фактично «законсервована». Навіть в будинку, де я мешкаю, є декілька вільних квартир, але їхні власники в Європі. Тому використати ці квартири для потреб переселенців неможливо. По факту є великий дефіцит житла для біженців.
Все, що можна, в тому числі бази відпочинку на Дністрі й гуртожитки, перелаштовані під біженців. Але місць все одно не вистачає. В профільних групах я бачила, що за однокімнатну квартиру в Кишиневі готові платити близько 200 євро, двокімнатної — 300–400 євро. Основна частина переселенців тут — з Одеси та Одеської області. Ті, з ким я спілкувалася, хотіли б зараз повернутися до України, проте не хочуть ризикувати життям дітей.
Оскільки я журналіст і продовжую працювати, а мої батьки також цілий день на роботі, однією з проблем став пошук дитячого садочку. Навіть в мирний час до садочків, як приватних, так і державних, — значні черги. В школах — ситуація аналогічна.
До державних садочків українці можуть потрапити безкоштовно, якщо знайдуть місце. Швидше за все це будуть молдовські групи.
«Ми хотіли потрапити до приватного садочку — на місяць близько 12 000 — 13 000 гривень. Але навіть там місць немає — є черга з місцевих».
При цьому нам сказали, що російськомовній в групі вже є одна дитина з України. Нам вдалося записатися до приватного клубу на розвиваючі заняття для дитини. Нас взяли без довідок. Поки що ми живемо на загальних підставах перебування в країні 90 днів. Якщо тут затримаємося, то, можливо, оформимо тимчасове перебування. Хоча бачила інформацію, що через війну перебування в Молдові для громадян України обмежуватися не буде.
Валюта країни — лей. 1 лей — це близько 1 гривні 60 копійок. В перші дні переїзду гривні або взагалі не приймали, або пропонували за одну гривню 0,05 леїв. Зараз гривні можна обміняти в місцевих банках і обмінниках, найбільш наближений до офіційного курс гривні в місцевому ОТР Банку. Якщо говорити про вартість життя в Молдові, то дещо дорожче, ніж в Києві (харчові продукти, комунальні послуги), а дещо дешевше — нерухомість, автомобілі. Бензин коштує приблизно як і в Україні, останнім часом він подорожчав.
Історично в країні існує два табори — за підтримку України й за підтримку росії. Нинішня влада хоч і проєвропейська, проте зараз досить обережна у своїх висловлюваннях. Будь-яке різке висловлювання влади може спровокувати конфлікт в Придністров’ї.
«Сьогодні розробляється механізм фінансової допомоги українцям. Зараз надається одноразова допомога $120 на людину від католицької організації Caritas».
Обіцяють компенсацію тим громадянам Молдови, які прийняли в себе біженців. Але поки все «в процесі». Наразі все тримається на волонтерах: є і централізовані точки видачі їжі та одягу і люди окремо привозять потрібні речі. Цікаво, що в перші днів окремих магазинах були знижки для українців. Коли переселенців стало більше, ці знижки зникли.
Якщо говорити про роботу в Молдові, то бачу чимало запитів на місцевих підприємствах. Є попит на виробництво трикотажу та текстилю, там потрібні робочі руки, у сфері послуг Але в цілому роботи тут дуже небагато: самі молдавани в пошуках роботи їдуть за кордон.
Інтернет в Кишиневі непоганий. За 150 гривень на місяць можна взяти стартовий пакет, який має 9 Гб інтернету та безлімітні місцеві дзвінки. Також Київстар надавав 1 000 бонусів — це аналог 1 000 гривень, вони діяли до 31 березня. Завдяки цьому я могла дзвонити в Україну безкоштовно. Після цього — стандартний роумінг.
Зараз, коли паніка в населення трохи стихла, переселенці намагаються привезти з дому свої речі. В профільних групах бачу багато об’яв на кшталт: «Їдемо в Одесу (Київ, Вінницю, по суті майже всі регіони), якщо щось комусь потрібно, то допоможемо». Таким чином простіше і дешевше перевезти, наприклад, одяг та речі, тому що вже почався тепліший період. Для багатьох людей Молдова — пункт переходу в зону ЄС. Вони зупиняються тут ненадовго і далі прямують до Німеччини, Австрії, Болгарії та інших країн.
