UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Марія БровінськаВійна
16 червня 2026, 09:10
2026-06-16
«Коли ти діловод, ти не чуєш вибухів, стогону, останніх слів. Ти не бачиш крові, поранених тіл без кінцівок та з випотрошеними нутрощами». Щоденник мобілізації від айтівця в Threads — про зміни психіки у війську, прифронтові міста та втрати
У третій частині щоденника айтівець поділився думками про те, чому бусифіковані не тікають з армії, наскільки різні умови служби в штабних і піхотинців, та зброю у ковдрі.
У третій частині щоденника айтівець поділився думками про те, чому бусифіковані не тікають з армії, наскільки різні умови служби в штабних і піхотинців, та зброю у ковдрі.
Сьогодні публікуємо п’яту частину відвертостей — про залякування у війську, втрати та життя прифронтового міста.
Місто, де тривога майже ніколи не вимикалась
Мене привезли в нове прифронтове місто. Воно було менше й небезпечніше: туди швидко долітають fpv та КАБи, іноді скидуються міни «лепестки» (через характерну форму і колір вони майже непомітні в траві), а новини про прильоти по цьому місту та громаді можна побачити тільки в локальних Telegram-каналах, настільки вони часті. На підʼїзді до міста ми вʼїхали в антидроновий «тунель»: дорога по бокам і зверху була вкрита сіткою. По узбіччю часто зустрічаються напівзгорівші розбиті хати.
— Що, страшно? — з посмішкою питає командир, який їде під 130 км/год.
— Та нормально, — з такою ж посмішкою відповідаю йому я.
— Та це нормально. Ти не в піхоті, не в штурмах. А це таке.
Я дивився в Google картах, що цікавого є в місті. Порівняно з минулим, воно було культурно, соціально та економічно біднішим: пара історичних памʼяток і церков, маленький парк зі сквером, непогано збережений стадіон, трійка кафе і АТБ.
Озера поблизу ще, мабуть, покриті льодом, як і розбиті місцеві дороги. На мій подив, місто жило, а вулиці були наповнені молоддю: голосливі підлітки-дівчата в широких штанях та з яскравим макіяжем не відрізнялись від умовних київських, а хлопці, навіть в таку погоду, наввипередки мчалися по проїжджій частині. Поміж них час від часу зʼявлялись молоді пари з дітьми та студенти.
Вони гуляли по центру міста з кавою в руках та розмовляли на побутові теми, в той час як повітряна тривога майже ніколи не вимикалась і була голосніше за всі, що я чув раніше. Але більш за всіх (можливо, навіть більше за місцевих) в цьому місті було військових.
Здавалось, вони були усюди: в звичайних легкових авто, в пікапах із РЕБом на даху, у магазинах, на вокзалі, у кафе, йшли в штаб з документами, відпочивали після виходу з позицій — навіть без форми, їх легко було впізнати по якійсь прикметі: в одежі, в аксесуарах, або просто по обличчю.
Я думав про те, як багато людей, по своїй волі або ні, перебувають тут і в інших прифронтових містах України в цей момент. Про те, як кожного з них щось (або хтось) тримає залишатись в найбільшій небезпеці та невизначеності ніж будь-де. Як ця людина, ззовні така ж крихка, як і всі інші за сотні й тисячі кілометрів звідси, всередині може мати безліч привʼязок, обовʼязків, страхів і переконань, що змушують її випробовувати долю, щоденно виставляти цю крихкість під вибухово-дзинчаще небо, і всупереч цьому продовжувати жити і вірити, ніби вона вилита зі сталі, і все витримає.
Про зміни психіки у війську
Командир:«Мене після війни в дурдом класти треба».
Сослуживець: «Іноді просто думаєш, хай вже влетить фпвішка в є*ало, щоб все це просто закінчилось, а далі є*іться як хочете».
Я: «В мене одна несвобода просто змінилась на іншу. Тільки тут ще в піхоту можуть відправити».
Зміни відбуваються поступово і непомітно. Дивні і страшні думки, яких ніколи не було, починають підступно просочуватись і вилазити на поверхню. Спочатку вони розпізнаються як чужорідні та швидко відкидаються, але як і з ефектом вікна Овертона, з часом і впливом певних чинників, вони як паразити приживаються, і можуть стати частиною нашого «я»: спочатку неприйнятною, потім радикальною, що можна залишитись з ними в стані конфлікту та боротьби, або здатись та прийняти їх за норму, як ще один варіант буття (або небуття).
Конкретне життя має цінність рівно настільки, наскільки людина його цінить. Перші швидкі, абсолютно безглузді смерті багатьох людей, яких я знав всього кілька місяців і тільки-но бачився, подіяли на мене неочікувано.
Здавалось, що коли без дурману пропаганди та романтизму розумієш, що таке війна, то зможеш контролювати свої почуття, коли стиглі плоди цієї війни впадуть перед твоїми ногами.
Здавалось, що потрібна сильна емоційна привʼязка до людини, щоб це мало на тебе довготривалий ефект.
Здавалось, я набагато більш стійкий і володію саморегуляцією.
Здавалось.
Питаю себе: що може змусити командира підрозділу добровільно піти з життя? Тиск командування, відчуття провини за помилкові рішення, матеріальна відповідальність за майно на десятки мільйонів гривень, відсутність нормального сну, відпочинку і харчування, особисті проблеми, психічний розлад, все разом? Ніхто ніколи не зможе сказати із впевненістю, бо зазвичай, коли ці питання ставляться (якщо взагалі задаються), уже занадто пізно.
Наші ментальні страждання десь на безмежному спектрі та завжди суб’єктивні. Тому нам часто важко зрозуміти, що відчуває інша людина і наскільки їй може бути погано. Особливо, коли людину бачать як ресурс, а не як індивідуальність, зі своєю історією, страхами та мріями.
Вечір. Я лежу на ліжку в прохолодній квартирі за сотні кілометрів від дому, в який не можу повернутись. Я не можу покинути місто без дозволу, не маю підстав звільнитись зі служби. Мене можуть відправити на штурм одним наказом.
Що все ще належить мені? Над чим я маю контроль? Чи є сили мати той контроль, що залишився? Не завжди. А поки я змушую себе нести службу, робити руханку, пити вітаміни, добре харчуватись, читати, писати, посміхатись, думати, терпіти, будувати плани на майбутнє і сподіватись. Іноді виходить.
Перші втрати та краще розуміння війни
Наші хлопці готувались до першого виходу: ходили марші групами по 2-3 людини, їздили на полігон, котрий раз проходили заняття з такмеду. Мої короткі розмови з ними були такі тихі, що їх було складно назвати розмовами: сигарети тліли, а ми більшість часу мовчали. За жартами і посмішками на їхніх обличчях простежувались сум і тривога.
Перші групи вже були сформовані: молодики, чоловіки середнього віку, а в когось вже були сиві скроні. Майже всі розмовляли російською або суржиком, але подекуди було чутно тернопільський чи івано-франківський говір. Поки я жив з піхотинцями, бачив, як один з них, тримаючи срібний хрестик в руках, кожен ранок читав молитви в своєму крихітному молитовнику. Десь через три тижні він загинув. Мало хто знав деталі операції. Це мав бути штурм окупованого села, 15–20 бійців в групі. Задача — закріпитись.
Наскільки мені відомо, наших хлопців максимально заспокоювали, що, як виявилось, насправді було приховуванням того, до чого всім варто було готуватись, як морально, так і в тактичному плануванні.
Коли ти діловод, ти не чуєш вибухів, стогону, останніх слів. Ти не бачиш крові, поранених тіл без кінцівок та з випотрошеними нутрощами.
Ці жахливі сцени ховаються за невинними цифрами напроти імʼя людини у вечірньому звіті: 200, 300 та 500.
Я дивлюсь на цей звіт і не можу повірити: так багато знайомих імен, які мають за собою одну з цифр, найбільше за всіх 500 (зниклий безвісти, або тіло не змогли забрати або ідентифікувати). Серед них хлопці, з якими я зовсім нещодавно бачився і говорив. А наступний день звіт був пустий, як нічого і не сталося.
З часом мені розповіли, що всю групу накрила артилерія та fpv (як і кажуть, по три штуки на людину), що операція з самого початку була майже приречена на невдачу, що можна було спланувати більш розумно і зберегти багатьом життя, що хлопці дали добру відсіч перед смертю. Всі навчання та знання світу не змогли б врятувати їх від прямого влучання снарядів.
Якось в новинах я натрапив на статистику боєвих зіткнень, де висвітлюється позитивна тенденція нарощування їх кількості, де ЗСУ контратакують, а не захищаються. Чудова можливість порадіти для тих, хто не знає, яка людська ціна цих штурмів, не бачить, які результати вони приносять окрім +1 в списку контратак, про які звітують вищому керівництву як про стратегічний успіх. Для них це такі ж цифри на папері: загальні, гарно візуалізовані та майстерно завуальовані.
Але для людини та її життя в них немає місця, як і мільйонам інших солдатів, які у свій час гинули на своїй війні, яких нікому більше згадувати, і за яких нема кому більше мститися.
Так, якщо ворог вбиває тіло солдата, а час — памʼять про нього, то війна вбиває його індивідуальність, перетворюючи ціле життя на ще одну непомітну цифру в чиїхось нескінченних непрочитаних звітах та сухій історичній хроніці.
«Це військовий кіт Шредінгера: до офіційного (або ні) наказу ти одночасно і в піхоті, і ні». Нова частина щоденника мобілізації від айтівця в Threads — про залякування у війську, гранату в казармі й передислокацію
«Не переживай, поки ти у мене — в піхоту не підеш. Я скажу тобі, коли треба йти в СЗЧ». Ми продовжуємо публікувати щоденник мобілізації від айтівця з Threads — про мотивацію служити у бусифікованих, різницю в умовах служби для штабних та піхотинців і зброю у ковдрі
«Індивідуальність не потребується. І чим вас більше, тим самотніше». Щоденник мобілізації від айтівця з Threads — про БЗВП, «губні НАТівські постріли» та «гру в штурмовиків»
«Ты знаешь, что ты уже 200? Ты себе пакет черный купил уже?» У Threads мобілізований айтівець веде щоденник служби в армії — про спілкування з ТЦК, думки про СЗЧ і IT-досвід у неоцифрованій системі ЗСУ
«А жінок чому випустили? Несправедливо». Айтішники - про заклик секретаря РНБО не ховатися за жіночими спідницями у відповідь на петицію про виїзд чоловіків
Нещодавно у РНБО відреагували на петиції про дозвіл виїжджати чоловікам з України. Таких петицій було вже три, і остання набрала необхідну кількість голосів для розгляду президентом.
Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот
Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі
