На Reddit користувач з ніком strong_dragonfly_972 опублікував історію про те, як евакуювався з Ізюму в Харківській області, де зараз тривають запеклі бої. dev.ua публікує історію хлопця від першої особи, щоб зберегти емоції та настрій українця.
На Reddit користувач з ніком strong_dragonfly_972 опублікував історію про те, як евакуювався з Ізюму в Харківській області, де зараз тривають запеклі бої. dev.ua публікує історію хлопця від першої особи, щоб зберегти емоції та настрій українця.
Я втомився. Я втомився ще до війни… І тут знову нова та глобальна проблема тебе огортає, і ти не знаєш, що з нею робити. Остання моя ніч була жахлива у моїй квартирі.
Одної з останніх ночей я залишився з мамою у квартирі. У моїй квартирі, на яку пішла купа часу та грошей, щоб зробити її красивою. Настала ніч, почали прилітати гради, потім арта, потім і міномет. І вибухали вони не поряд із будинком, вони потрапляли саме в будинок.
Приблизно о 4-й ранку стало не по собі від цього всього, ну ось ти всю ніч лежиш на підлозі, і чуєш, як обвалюються цеглини будинку і самі стіни. І якось воно вже дуже стало повсякденно тобі, що навіть не помітив, коли прилетів уламок у кухню.
Було, мабуть, півгодини тиші.
Я акуратно пройшов на кухню, бачу, що вивалено раму віконну назовні… У шафі — величезна дірка, і вибуховою хвилею обвалило натяжну стелю. Вирішив закінчити цей жах і спуститися в підвал, але двері не відчинялися. їх заклинило.
Після 5 ранку почалося страшне, що я пам’ятаю… Я чув, як гуде танк і як він повертає вежу. Він був за річкою (від нас 300 метрів), але його було дуже добре чути. Він почав стріляти у наш будинок, і будинок почав розсипатися. Якщо арт чи міномет — ти чуєш довгий свист, політ міни. А ось тут — короткий політ, і відразу вибух і звук цегли.
Ти лежиш на підлозі. І ти від жаху втискаєшся в найдрібнішу частинку цього всесвіту. Ти кожен постріл проводиш поглядом і думкою, і благаєш усіх богів, щоб не прилетіло до тебе у вікно.
А у вікно все ж таки прилетіло. Або під нього. Чарівним чином снаряд не долетів кілька метрів і булькнув у землю. Звук — реально ніби кидаєш камінь у воду. Снаряд не вибухнув.
У мене вікно дивилося на міст, і там, за річкою, стояв цей блядський танк Росії, який «вбивав» і мій будинок, і вбивав усі думки про надію та порятунок. За кілька тижнів у Росії скажуть, що це був танк ЗСУ, і їх там не було… Пі***боли. А ще через місяць знімуть ще один репортаж, де змусять людину розповідати брехню про те, що будинок розстріляли з танка ЗСУ.
Майже нуль емоцій і навіть боятися ніколи. Ти намагаєшся рахувати секунди, щоб дізнатися швидкість перезарядки танка, щоб вибігти з квартири, яка ось-ось загине разом з нами.
5-13 секунд — перерва між пострілами. Я забув, що у танків снаряди вже подаються автоматично.
Були ще невеликі проміжки тиші, приблизно 5-10 хвилин, вже було бажання вирватися. Але тільки підходиш до дверей і чуєш, як накриває за порогом арту, розумієш, що виходу немає: з того боку танк, а з цього — арта.
Годині о 6-7 ранку я вибив двері плечем. Ми втекли в підвал, весь двір був у склі та цеглині, не було часу озиратися на всі боки і дивитися, як там наш будинок збоку. Здивувало, що коли вбігли вже у підвал… мама запитала: «А ти двері зачинив?».
У підвалі вже всі зібралися, всі в шоці та жаху від того, що зараз відбувається. Родзинкою на торт до цього всього — почав бити важкий танковий кулемет.
Люди були розкидані по підвалу. То в одній кімнаті купкувались, то в іншій. Я підійшов до одних, до інших, глянув у вентиляційне вікно, побачив міст. Міст уже був зруйнований. Той красивий пішохідний міст.
Вночі обіцяли -17, тобто дуже холодно, а хати вже й немає.
Це все відбувалося 9 березня… О 9-й ранку обіцяли нам зелений коридор. Тобто сидиш у підвалі та чекаєш, поки буде 9 ранку, щоб покинути цей підвал та свій будинок назавжди.
Виникла думка сходити до будинку та забрати ноут, фотик та документи на квартиру. У рюкзаку в мене були зимові штани, в яких я спав у підвалі вночі. Я їх викладаю, щоб звільнити місце в рюкзаку, і збираюся йти до квартири. От зараз тільки трохи вщухне — і піду, гадаю. Сів у кутку й курю, спостерігаю за людьми, думаю що б ще з квартири прихопити та принести сюди.
Моя думка різко перервалася темрявою і приголомшливим звуком. Це було раптово та різко. Темрява, дзвін у вухах, і відчуваю, як на мене починають сипатися цегла, багато цегли. Один шматок вдарив мене у скроню. Я швидко піднімаю руки і роблю блок над головою, відчуваю, як по голові тече цівка крові, якийсь спокій чи по***зм. Я вже готовий до всього. Усвідомлюю, що зараз почнуть падати й плити. Ось таке коротке було життя.
Це було або пряме влучення з танка в підвал, або той снаряд вибухнув у мене під вікном, або взагалі новий снаряд потрапив у вікно і там вибухнув на кухні (а ми зараз під кухнею в підвалі).
Шапка відлетіла від вибухової хвилі. Все, що було в кишенях, теж випарувалося й завалено цеглою.
У багатьох вибуховою хвилею розірвало одяг, намагаюся дивитися та аналізувати, що зараз відбувається, і бачу і чую лише тишу, стіну пилу та відчуваю дикий сморід сірки.
Пару секунд, і люди розуміють, що сталося. Тиша…
Свисток у мене дитячий висів на шиї всі ці тижні. Це для того, що якби нас завалило будинком, то можна було б під завалами лежати хоч із музикою, а не в тиші. Дістаю його і починаю свистіти.
Коли люди прийшли до тями й почали кричати, я теж закричав: «Мамаааа!!! Мамо!». Бачу її, стоїть вся в пилюці, розірвано на ній пальто, дивиться на мене і нічого не розуміє. Запитує: «Що сталося?».
Хтось лежить, хтось все ще стоїть.
Одна дівчина взагалі сиділа на купі завалів й дивилася в порожнечу перед собою, поки в інших була паніка і крики болю, просто сиділа і дивилася в порожнечу, а по плечах розвивалося попелясте волосся. З голови теж текла кров.
Цієї миті я пожалкував, що не було фотика, щоб це зберегти. Цей образ жаху та порожнечі. Але тепер я радий, що його зі мною не було, якось це було б неправильно в такий момент думати про витримку, ISO та інше.
Пізніше вона поставить на виході з підвалу дивне запитання: «А де мій кіт Лимон? Ти його не бачив?
Зазираю до сусідньої кімнати, де я спав і де була каналізаційна труба (вона вже лежала на землі від вибуху). Заглядаю і в іншу кімнату, а там усі цілі й живі. Почув фразу: «Російські мерзотники, ось так і довіряй їм».
Найдивніше, що помітив за собою — я почав знову свистіти. Іду по підвалу та свищу у цей свисток. Ловлю себе на думці, що зі мною щось не так. Навіщо це роблю?
Намагаємось вибити оглядове вікно у підвалі, щоб вилізти. Воно закладене червоною цеглою. Зробив кілька ударів ногою, щоб вибити — не вийшло, не Джекі Чан. Пробую відшукати кувалду в кутку, там де я сидів, а воно вже й незрозуміло, на чому я там сидів (табуретка була). Все завалено битою цеглою.
Час тече якось дивно, я обертаюся знову до вікна, а його вже розібрали, впустили світло, і вже видно, що відбувається в цій підвальній темряві.
Діти, жінки, старі, багато хто в крові. Сусіду уламки полетіли в обличчя. Очні яблука — у крові. Іншому сусідові теж щось прилетіло. Одна частина обличчя чиста, а інша вся червона від крові, як у фільмах жахів.
Через два місяці я дізнаюся, що того ранку одна людина загинула, троє було дуже тяжких поранених, в іншій кімнаті. У нашій кімнаті всі живі, в однієї сусідки, виявляється, переламані обидві ноги — її відкине вибуховою хвилею на три метри вбік, як ляльку. Чоловік її сам діставав, брав на руки і ніс до підвалу сусіднього будинку. Вона могла померти. Увечері того ж дня її та чоловіка врятували ТРО, відвезли до Слов’янська і там зробили операцію. Вона їздить на візочку та в гіпсі. Мені досі соромно за себе, я не підійшов і не поцікавився, чи потрібна допомога. Хоча, з іншого боку, у мене мама, про яку треба подбати і повести подалі.
Вікно не змогли повністю розібрати. Там була віконна рама, яку треба було притримувати, щоб люди могли у вікно вилазити. Хтось притримував її та пропускав людей, потім і сам проліз. Стояв і я тримав, пропускав із підвалу людей.
Пролізла сусідка з переламаною рукою та її п’ятирічний син. Всі у крові. У неї чоловік помер 22 лютого, і тут ще це все.
Мама пролізла, відійшла метрів на п’ять від будинку та підвалу і дивиться на мене, чекає. Не розуміє досі, що сталося… обертаюся та бачу, що у підвалі лишилося кілька людей. Я сам собі притримав раму,проліз і покинув підвал.
Вийшовши з підвалу, я побачив повний пі***ць, який бачив тільки у фільмах. Наша 5-поверхівка розбита в мотлох. І посередині величезна дірка від п’ятого поверху — вщент. Будинок навпіл.
Було ухвалено рішення йти стежками, щоб танк не бачив нас. Ми тонким рядом йшли між будинками, провулками, над нами літав «Орлан» і нас виглядав.
Коли підходили до одного з будинків, то посипалася арта поруч із нами — йдеш і задихаєшся, під ногами скрізь бите скло, треба було б бігти, але сил немає.
Люди на нас дивляться, що стоять біля підвалів сусідніх будинків, і жахаються… ми всі в обдертому одязі, у крові, у деяких шок та контузія. Вони нічого не чують, коли до них звертаються, у когось досі відбивається біль страху та жаху на обличчях. Багато людей просто зникли з підвалу. Виходило багато людей, а насамкінець, коли ми прийшли до бібліотеки, нас залишилося дуже мало. Не знаю, де вони всі поділися. Сподіваюся, що живі.
З чуток, біля четвертої школи мали нас евакуювати. Але там все нахрен розгромлено. Прилітала арта до парку та стріляв кулемет. Страшно навіть підходити до цього парку, не те що до школи. Наш сусід-жартівник сказав, що зараз піде шукає евакуаційні автобуси і пропав.
До нас підходили люди, просто якісь незнайомі люди та приносили воду, обробляли нам рани. Над нами, як і раніше, літає «Орлан» і все видивляється.
Почало прилітати зовсім поряд. Ми спустилися до підвалу. Він глибокий, там дуже холодно та протяги. Зате без скловати, як у нашому підвалі. Нас залишилося чоловік 10 або 15. Спочатку вирішили сидіти саме в коридорі, але пізніше було прийнято рішення піти до кімнати і там влаштуватися.
Мародери поділяються на два типи: пі****си і ні. Ось, припустимо, тих, хто краде пральні машини та іншу техніку, я просто розстрілював би, а не примотував до ліхтарних стовпів, як це робиться в інших містах.
А є ті, хто вичищає аптеки та продуктові. Більшість із них потім ходили по підвалах і роздавали їжу та ліки. Таке пряме круте братерство, як у туристів. Коли ти йдеш у горах, то дуже часто трапляються люди, які питають у тебе: «А чи є у вас вода, їжа, сірники? Можливо, вам дати?». На жаль, були й ті, хто просто грабував і потім продавав. Особисто не бачив, але друзі, що залишилися в місті на тиждень довше, ніж я, про це говорили.
От і до нас вони зайшли того вечора до підвалу. Принесли їжі, хліба, ліків. Десь вкрали велику пляшку води з «Кулиничів» (мережа магазинів хлібокомбінату — ред.). Навіть принесли чай у термосі.
Ніч була дуже холодна. Холод прямо в кістках, прямий могильний холод.
Я як бомж ходив по підвалу і шукав щось надіти на себе. Хоч якийсь пакет, або замотатися в ганчірку, якою підлогу мили. Ми влаштувалися в бібліотеці, де за пару днів до війни була презентація книги з історії Ізюма.
Сусід зробив рейд і звідкись притяг два дивани невеликих. Туди поклали дітей. А я з підвалу нашого під час евакуації забрав свій каремат. На ньому намагалася спати мама, але це не дуже виходило… бо від холоду вічно всі прокидалися, та й від звуків артилерії.
Ця ніч навчила лише одному — треба шукати теплі речі. Зайшов до бібліотеки. Намагався знайти книгу про Ізюм. І не знайшов, на жаль… Так і не встиг я її прочитати. З одягу я знайшов в одній із кімнат пару жіночих светрів і відніс їх до підвалу. І так, офіційно я — мародер і злодій.
Коли-небудь, коли війна закінчиться, я повернуся до свого міста і розшукаю господиню цих светрів. І поверну цей обов’язок і перепрошу в неї.
Також у під'їзді (підвал наш новий був саме у під'їзді) були двері з кодовим замком. Ну, ось я його й зламав. Код підібрав. Зайшов на другий поверх і бачу — двері вибуховою хвилею вирвані. Я усвідомлюю, що треба зайти в чиюсь квартиру і взяти там ковдри та теплий одяг. Стояв і дивився. Не зміг себе пересилити та пішов. Сказав сусідові. Сусід сходив туди і втік, бо у квартирі було дві собаки.
Почалася підготовка до ночі. Холод дикий, знову обстріл з боку позицій Росії. Знову снігопад, знову цей «Орлан» літає над нами. Почали запасатися дровами. Біля «1000 дрібниць» (магазин колись був там такий) господар якогось складу відкрив людям гараж із дровами, і ми дрова тягали як мурахи — кожен до свого мурашника.
Пішла чутка, що поруч із нашим новим «будинком» з’явилися волонтери із села, що під Ізюмом. Вони за свої гроші, на своєму бензині, на своїх машинах евакуюватимуть людей. Герої!
Кинули все і перейшли до нового будинку, сусіднього. Думали, може, нам пощастить, і нас заберуть. Там у людей, біля підвалів були вже багаття, вони готували їжу. Нас нагодували. А ось підвал дуже низький там був, і народу — просто тьма.
Їздити небезпечно, адже за річкою стоять росіяни й обстрілюють місто. Маршрут, як я зрозумів, був біля річки. І далі — на трасу, об'їжджаючи Крем’янець (гора) відвозили людей на Святогірськ. Було вже кілька ходок. Забирали лише дітей, жінок та старих. В одну з машин я зміг запхати маму. На першому сидінні. Ридала, дивилася на мене, і не хотіла їхати без мене. Але виходу не було. Нехай хоч вона буде в безпеці від цього всього, що зараз відбувається. Як я потім дізнаюся, машина не зможе піднятися на горб через ожеледицю, і мама штовхатиме сама машину… ніхто навіть не вийде і не допоможе.
Сусід із дружиною вирішили йти кудись, до когось у гості, у віддалений район Ізюма, під лісом та поруч із річкою. Я спитав, чи можна з ними. Відмовили — самі в гості йшли пожити.
Залишили мені там якоїсь їжі, ліків, і почали вже збиратися на піший похід до свободи та спокою.
Мені мама, до речі, залишила шматочок твердого сиру (хтось пригостив) і нарізала його на дрібні частини, квадратиками, і поклала мені в кишеню. Цей сир, з піском, я їстиму аж до самої Полтави.
Підійшла якась жінка, дала мені цигарок. Спасибі.
Виходиш курити, і усвідомлюєш всесвітню самотність. Десь у місті прилітає арта та міномет. Поруч горить будинок і там тріщить шифер. Скрізь пожежі та чорний дим часом падає попіл з неба упереміш зі снігом. Раніше таке у нас бувало, коли якийсь виродок підпалював поля, а ось тепер горять і поля, і ліси, і будинки, і саме славне місто Ізюм.
Дивишся на будинки, які поряд, а це вже й не будинки. Вікон немає, скрізь шибки вибиті, склопакети висять, деякі просто вже впали всередину квартир або на вулицю. Підходити близько до будинків не можна. Вітерець хитає шибки і ці рами, і вони постійно падають на землю. Дивишся на це все, і трохи починає їхати дах… У це важко повірити, і тим паче зрозуміти. Зрозуміти, що відбувається і що трапилося з нами всіма та містом.
Від цієї всієї картини стає дуже сумно. Туга, самотність і знову цей бл***кий «Орлан». Коли ж ти впадеш?
Була думка піти пішки до Святогірська, але дуже довго йти. Ночувати довелося б у лісі чи в полях. Без вогню, без їжі та в холоді. Шкода, що не здав на права і не купив собі машину.
Ось так я і хитався біля нового будинку пару годин, поки не побачив дуже велику кількість автобусів. Напевно, штук 20, а може й більше.
Прискореним кроком, кульгаючи (чому я шкутильгаю, я впізнаю тільки в Лозовій) попрямував до них. Деякі автобуси поїхали на нижнє місто (район, в якому я колись жив і мав плани на життя і мрії), а основна частина зупинилася біля міської поліклініки. Товпився там народ. У водія питаю, куди їде колона. Він відповів, що в Лозову та Барвінкове (або Борова, вічно їх плутаю).
Тут же підійшов сусід, потім жінка з проханням допомогти винести з підвалу її паралізовану матір (метрів 100-150 від автобуса, вниз сходами з гори).
Звертаюся до людини, що стоїть поруч: «Пішли допоможемо по-швидкому». У відповідь — хвора спина.
Хотілося відмовити цій жінці та чекати на відправлення автобусів. Але не зміг. Соромно. Хрін я собі це колись пробачу… Іду з нею і думаю, що зараз не встигну, і автобуси поїдуть.
Підходимо до її будинку, паркан розбитий, весь в уламках, дірках, з будинком теж уже пі**ц. Бабуся років 80 паралізована, але повзти може. Виповзає з льоху. Жінка дає мені ліжко, показує, що треба покласти на ліжко бабусю і тягнути. Одразу ж над нами пролетів штурмовик.
Лежимо з бабусею на снігу, снігопад. Знову, щось із сприйняттям часу негаразд. Здається, дуже довго ми так лежали, що накривалися снігом та безвихіддю. Знову в думках — втекти, але знову не можу. Соромно буде потім на все гниле життя. Цей виродок зробив над нами та автобусами кілька заходів, скинув бомбу на Кременець і полетів.
Встали та понесли бабусю, але на самому підйомі довелося її тягти самому. Втомився. Вискочив на бугор і закричав про допомогу, підбігли два водії та допомогли дотягнути її до автобусів. Потім була невелика екскурсія містом. І я побачив усе, що з ним зробив цей клятий російський світ.
спасибо
P.S. Хлебозаводская 3 ,март