Війна вигнала з домівок мільйони українців, які тепер мають звикати до нового життя та поновлювати роботу у незвичній для декого локації, без улюблених інтер'єрів та гаджетів, із мінімумом необхідних речей.
dev.ua вже розповідав, як працюють у новій реальності журналісти видання. Наразі одкровеннями з нового життя діляться айтішники Sigma Software.
Війна вигнала з домівок мільйони українців, які тепер мають звикати до нового життя та поновлювати роботу у незвичній для декого локації, без улюблених інтер'єрів та гаджетів, із мінімумом необхідних речей.
dev.ua вже розповідав, як працюють у новій реальності журналісти видання. Наразі одкровеннями з нового життя діляться айтішники Sigma Software.
Світлана Бовкун, Employer Brand Manager, Sigma Software зараз працює з Німеччини.
«У мене двоє дітей 14 і 9 років. Як багато інших родин, виїхавши до Львова з Києва, ми кожен день сподівалися повернутися додому. Чоловік повернувся додому майже одразу, він не міг інакше. У мене у Львові були колеги, друзі, офіс Sigma Software, підтримка.
Було також і повідомлення від друзів в Німеччині «Просто приїзжайте, навіть не сумнівайтеся». З таким повідомленням простіше приймати рішення.
Після тижня вагань, роздумів та походів в бомбосховище ми вирішили їхати й потім ще декілька днів шукали фізичну можливість це зробити. Хто шукає, той знаходить. За допомогою колег зі Львова, волонтерів у Польщі та наполегливості сім’ї друзів ми опинилися в маленькому містечку на Заході Німеччини. Нам пощастило одразу мати житло, куди ми заїхали.
Але маю сказати, що сім’ям, які не мали такого плану, тут теж доволі швидко допомагають волонтери.
З шокового стану швидко довелося виходити, оскільки одразу треба було вирішувати одночасно три групи питань:
Англійську знають не всі. Google translate і додаток DeepL Translate стали моїми найкращими друзями.
З оформленням допомогли розібратися юристи Sigma Software, друзі, волонтери. Маю сказати, що навіть офіційні структури ставилися з розумінням. Додатково є можливості у вигляді безкоштовних сім-карт, проїзду в транспорті, полегшена процедура відкриття карти.
З побутом було складніше.
Прості речі, як пошук супермаркета без машини, сортування сміття, потреба змінити інтернет пакет на більший — все забирає багато енергії, коли ти робиш це вперше і мовою, якою ти майже не володієш.
Працювати з дітьми в одній кімнаті — це те, чому ми навчилися під час ковіду, але не те, що робить тебе продуктивним. Вдома звісно, діти мали щільний графік, спорт, гуртки. З початку війни вони забагато скролили стрічку новин як і ми.
З перших днів ми повернулися до онлайн-занять і почали вчити німецьку, я пояснила дітям, що незалежно від того, як довго ми тут залишимося, мова може знадобитися нам в майбутньому, а щонайменше — це прояв поваги до німців, які нам допомагають.
Школа тут є обов’язковою для всіх дітей з 6 до 18 років. Відповіді зі шкіл прийшли не одразу, але зараз обидва сини вже відвідують кожен свою школу з 7:40 до 13. В молодшій школі адаптація проходить легше, в середній, звісно, важче.
Фокус — на вивчення німецької та тих предметів, які не вимагають мови: математика, музика, спорт, англійська.
У школі діти моїм дітям зробили подарунок.
На щастя, діти тут дуже самостійні. Вони з першого класу їздять і ходять в школу самі. І Діма, і Макс одразу адаптувалися до цього. Мені було неспокійно через те, що діти, особливо молодший, їдуть самі дорогою на велосипедах в незнайомому місті. Але тут це справді безпечно.
Велосипеди, як і багато інших потрібних речей нам принесли друзі сім’ї, що нас приймає. Я не втомлююся дякувати за це.
Спільнота постійно підтримує нас. Навіть представник банку, де я відкрила картку, приніс дітям подарунки. Місцевий футбольний клуб запропонував Максу безкоштовне відвідування. Перукарня — свої послуги.
Навіть незнайома пара, що зупинила мене в парку, щоб сказати, що тут заборонено їздити на велосипедах (я пропустила знак), в результаті запросили нас в гості, у власний музей та оранжерею і познайомила з місцевою бізнес-школою.
За таких умов і підтримки ще більше хочеться показати світові, що ми, українці, талановиті та віддані в будь-якій своїй справі.
Привіт! Я Content Manager в ІТ-компанії Sigma Software, і ще місяць тому я жила в Харкові. Сьогодні в моєму житті більше немає звичних побутових зручностей на кшталт посудомийки або ортопедичного стільця для роботи, але є мільйони людей, які перевернули моє уявлення про Україну.
З першого дня, коли ми покинули Харків з однією валізою, і протягом тижня мандрів, доки ми нарешті не зупинились в Моршині, нам допомагали й підтримували сотні людей. Починаючи з моїх колег, які сформували команду для допомоги з евакуацією та пошуком житла, і закінчуючи незнайомцями, які просто допомагали всім.
Першу ніч ми провели у готельно-спортивному комплексі в Олександрії. Власники комплексу намагались прихистити всіх, хто до них звертався, тому ліжка стояли навіть у спортивному залі.
Для нас знайшли місце в кімнаті художньої студії. А мій чоловік навіть зміг попрацювати за справжньою учнівською партою.
Наступною нашою запинкою став Хмельницький, де ми провели кілька днів у номері для молодят. Ми були дуже раді знайти там якісний інтернет для роботи, працюючий ресторан, і робоче місце. Вгадаєте яке?
Втратити свої звичне оточення виявилось дуже важко, тому коли я дізналась, що моя компанія знайшла можливість для групового поселення спеціалістів у Моршині на довгий термін — вирішила їхати.
В ті дні затори на дорогах досягли максимуму, тому путь в 270 кілометрів зайняв весь день. Найбільший затор перед Тернополем додав до нашої дороги десь години 4. А в маленькому містечку в середині цього велетенського корка місцеві жителі влаштували волонтерський пункт з їжею і напоями.
Після 12 годин в дорозі з заторами, чергами на заправки і перед блокпостами, ми в’їхали в Моршин вже після 10 вечора.
Перше, що мене вразило — це новорічні прикраси на стовпах і багато світла. Це було наче щось з іншого життя. Життя без затемнення, повітряних тривог і неймовірного напруження.
Нас оселили в старенькому санаторії, який вже пару років був законсервований через ковід. Перед навалою Сігмівців його відкрили і ввімкнули опалення. Мій номер зі старенькими меблями і скрипучим паркетом не назвеш люксом, але я знайшла тут те, що виявилось для мене найважливішим — спокій.
Це маленьке містечко з чудовою природою, лікувальною водою, і гостинними людьми прихистило тисячі біженців. Сьогодні тут працюють всі крамниці, а ресторани і їдальні, мабуть, видають 200% своєї продуктивності, щоб нагодувати всіх.
Місцевий Палац Культури тимчасово перетворився на коворкінг для спеціалістів нашої компанії.
І зовсім трохи на ігрову кімнату для їх діточок.
Привіт, мене звуть Юля, до 26 лютого я жила в Харкові. Разом з родиною — чоловіком та дитиною ми виїхали з міста на третій день війни з однією валізою.
Ми їхали великою колоною, одинадцятьма машинами. Разом з нами їхали наші друзі та колеги по Sigma Software — арт-директор, managing director, проєктні менеджери, рекрутери.
Всі вивозили сім'ї та дітей, у кого були — ще й домашніх тварин. Виїжджали під обстрілами було страшно, але залишитися було точно небезпечніше.
Їхали три дні. Першу ніч провели в Кропивницькому, в готелі біля аеропорту. На той момент там лишилось тільки три вільних номери на нашу компанію з 30 людей, іншого житла у всьому місті знайти не вдалось. На щастя, в одного з колег були з собою надувні матраци, тож розмістилися як могли.
Другою зупинкою став Нетішин, на третій день ми доїхали до Тернополя. Звідти частина компанії роз’їхались по різних локаціях. А половина залишились разом та орендували на довгий строк будинок у Славському.
Сусіди та хазяйка будинку дуже відкриті та дружелюбні, готові допомагати. Пізніше в Славське приїжджали і інші наши колеги, ми допомагали їм шукати тут житло.
Згодом до нас приєднались також родичі, ті, хто виїжджав після нас. Побут налаштувався сам собою. В будинку наразі живе 15 людей. Той, хто не працює, взяв на себе дітей, приготування їжі та прибирання. Для роботи ми облаштували невеличкий коворкінг зсунувши кілька столів. За ними працюємо, за ними ж і їмо, прибираючи в сторону ноутбуки.
Звісно, якісь непорозуміння бувають, але це більше зумовлено нервовою напругою. Насправді ми дуже зблизились, зійшлися характерами. Тепер навіть дивно подумати, що, повернувшись додому, ми знову будемо жити втрьох.
Розкажіть нам, як працюєте у воєнний час ви. Присилайте ваші історії та фото на [email protected]
