Київ 70-х: як радянська «Кремнієва долина» виростила українське ІТ

Володимир Михайлов, співзасновник IT-Enterprise, розповідає, як формувалось покоління українських ІТ-інженерів у Києві 70–80-х — місті, яке стало центром оборонки, кібернетики та машинобудування. Далі — його пряма мова.

Я виріс у київському промислово-інженерному середовищі. Мій батько працював на заводі й у свої 33 роки пройшов шлях від начальника ковальського цеху до головного економіста (сьогодні це назвали б фінансовим директором). У 1969 році він створив відділ АСУВ (автоматизована система управління виробництвом) на Дарницькому вагоноремонтному заводі. А вже з 1970-го на базі цього відділу організував ПКБ АСУ Міністерства шляхів сполучення СРСР — фактично повноцінну дослідно-конструкторську установу, яка автоматизувала заводи від Стрия та Львова до Уссурійська й Чимкента. Якби це сталося сьогодні, це б назвали продуктовою R&D-компанією з головним офісом у Києві та мережею проєктів по всій країні.

Як з’явилася мрія і до чого тут перфокарти

Удома я з дошкільного віку чув про «Мінськ-32» (перша серійна радянська ЕОМ для економічних задач), COBOL (мова програмування, про яку не знав ніхто з моїх однолітків), ЕС-1022 (радянський мейнфрейм, клон IBM 360), АСУВ (те, що сьогодні ми назвали б ERP), Інститут кібернетики, академік Глушков… Для мене всі ці слова були таємничими, але дуже привабливими. А ще дома була товста книжка для дітей «Маленька енциклопедія про велику кібернетику», яку перечитував час від часу.

Батько періодично приносив додому довгі рулони паперу з перфорацією. На них «стрибучими літерами», надрукованими на АЦПУ, можна було прочитати повісті братів Стругацьких, пісні Висоцького, Галича, Окуджави й ще щось, що читали батьки і не давали нам і що називалось таємничим словом «самвидав». І за всім цим стояло майже магічне «це зробила ЕОМ — загадкова електронно-обчислювальна машина».

Найкращою прогулянкою для мене було, коли батько у вихідні брав мене та брата й проводив заводом через усі цехи, конвеєри, величезні виробничі зали. Обов’язково заходили до ІОЦ (інформаційно-обчислювального центру), де стояли ті самі «Мінськ-32» та ЕС-1022. Їх обслуговували люди в білих халатах, яких називали «математиками» — тодішній термін для програмістів.

Трофеями таких прогулянок ставали мотки перфострічки та перфокарти — у школі їх легко можна було виміняти на фантики від жуйки. Сьогодні це звучить як археологія, але для нас це була магія початку епохи комп’ютерів.

Мабуть, сучасна молодь подумає, що це я розказую про часи Єгипетських фараонів або хоча б часи відкриття Америки. Ні, це були наші 70-ті й це був ранок вітчизняної кібернетики (зараз сказали б ІТ). Це все одно, як сучасного хлопця відвезти на ЦЕРН або в штаб-квартиру Apple і показати щось таке. Тобто з років з 7-8 я точно вже мріяв про EOM, незрозуміле програмування і величезні виробничі заводи.

Вважалося, що для цього треба добре знати математику. З цим проблем не було. У школі все давалося легко. Коли в кінці серпня нам видавали нові підручники, я за перший тиждень прочитував їх «від і до». Домашні завдання після цього займали хвилин 15, решта часу — дворова культура 70-х: футбол, «війна» (радянські діти, нічого не поробиш), теніс і шахи. Так-так, у нашому дворі шахи мали такий же престиж, як футбол.

Предтечі українського ІТ-кластера

Що таке Київ 70–80-х? Це дивний мікс хай-теку, який без приховування копіював західні технології, та промислових гігантів приладо- і машинобудування. Щось середнє між Кремнієвою долиною, Техасом і Тайванем.

Хайтек тоді уособлювали:

• Інститут кібернетики імені академіка Глушкова на Теремках разом з двома «дочірніми компаніями»: СКБ ММС (спеціальне конструкторське бюро математичних машин і систем) та СКТБ (спеціальне конструкторське технологічне бюро), які працювали виключно на оборонку і космос
• Київський інститут автоматики,
• Центральний науково-дослідний інститут технічного управління,
  десятки галузевих НДІ,
• Академмістечко як окремий мікросвіт,
• КПІ, де на кожній кафедрі щось розробляли.

Промисловість — це «Артем», «Антонов», «Арсенал», «Квант», «Квазар», «Електронмаш», «Більшовик», «Октава», «Буревісник», «Радар»… Кожен із цих заводів мав свій ІОЦ — інформаційно-обчислювальний центр, своїх програмістів, свої інженерні лабораторії.

Коли сьогодні молоді київські айтівці питають, звідки взявся такий потужний ІТ-кластер, відповідь проста: ось його предтечі. Люди, які працювали в цих НДІ й заводах, у 90-х створили компанії, що стали архітекторами українського ІТ-ринку.

Самвидав vs. Комсомол: бачити інші світи

Підпільне читання «самвидаву» та всіх тих «Град обреченных», «Гадких лебедів» і «Трудно быть Богом» не минуло безслідно. У комсомол я вступив останнім у класі після всіх шкільних «хуліганів». Директорка не могла зрозуміти, чому відмінник не демонструє належного ентузіазму щодо розбудови комунізму. А я просто бачив інші світи — на перфопапері, надруковані літерами ЕОМ.

Так минуло моє дитинство й юність — у місті, де комп’ютери зберігалися в стерильних величезних залах, як космічні двигуни, де програмістів називали математиками, а майбутнє відчувалося буквально у повітрі.

У наступній частині я розповім, як цей світ привів мене до КПІ, до професора Павлова й до розуміння того, що виробниче планування і комбінаторні задачі — це не абстракція, а основа того, що згодом перетвориться на українські промислові ERP та APS-системи.

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram

По темi

Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram