Слухай TechPower Podcast про ІТ індустрію та людей, які її творять 🎧

«Я не розуміла, як ми можемо вижити». QA-інженерка Capgemini та мати 4 дітей з Горенки про війну, роботу з бомбосховища та евакуацію

Людмила Білоброва — QA інженер з 12-річним досвідом. З січня вона працює в компанії Capgemini Engineering. Людмила — з мальовничої Горенки під Києвом. Вона — мати чотирьох дітей, яких виховує без чоловіка. Війна докорінно змінила плани на життя жінки — разом з дітьми Людмила тиждень переховувалась у шкільному підвалі, проте продовжувала працювати, аби не завалити проєкт. Наразі ж вона з дітьми у безпеці. Та шлях до спокою був непростим. 

dev.ua публікує розповідь Людмили про те, як війна змусила жінку, яка ледь не загинула під мінометним обстрілом, втекти з України. Та навіть зараз Людмила впевнена, що ми переможемо, і вони з дітьми повернуться додому та відбудовуватимуть Україну.

Залишити коментар
«Я не розуміла, як ми можемо вижити». QA-інженерка Capgemini та мати 4 дітей з Горенки про війну, роботу з бомбосховища та евакуацію

Людмила Білоброва — QA інженер з 12-річним досвідом. З січня вона працює в компанії Capgemini Engineering. Людмила — з мальовничої Горенки під Києвом. Вона — мати чотирьох дітей, яких виховує без чоловіка. Війна докорінно змінила плани на життя жінки — разом з дітьми Людмила тиждень переховувалась у шкільному підвалі, проте продовжувала працювати, аби не завалити проєкт. Наразі ж вона з дітьми у безпеці. Та шлях до спокою був непростим. 

dev.ua публікує розповідь Людмили про те, як війна змусила жінку, яка ледь не загинула під мінометним обстрілом, втекти з України. Та навіть зараз Людмила впевнена, що ми переможемо, і вони з дітьми повернуться додому та відбудовуватимуть Україну.

Історія QA-інженерки Capgemini та матерів 4 дітей з Горенки про війну, роботу з бомбосховища та євакуацію

Зміст

З минулого життя

До початку війни я жила в чарівному передмісті Києва — селі Горенка, яке оточене лісом та озерами. Мій затишний будиночок, зі свіжим ремонтом, трояндовою клумбою, з двориком, облаштованим дитячим майданчиком, садовими качелями, з кущами малини та смородини, якими з задоволенням можна було ласувати влітку.

Я дуже любила прогулянки лісом зі своєю собакою — досить агресивною німецькою вівчаркою, з якою я відчувала себе повністю захищеною від будь-яких зазіхань на мою територію з боку місцевих шукачів «шоб потягнуть». У мене було троє котів, які виловлювали мені купу мишей восени, ловили горобців на льоту і муркотіли в м’якенькому ліжечку. Але найбільша цінність — мої діти.

У мене четверо дітей, я вже кілька років розлучена, виховувала їх сама, і вони є тим стрижнем, що мене найбільше надихає.

Старший Ярослав зараз вчиться в Естонії, спеціалізується на кібербезпеці. Добре, що він був за кордоном на момент початку бойових дій, бо дуже рвався в тероборону, а наразі воює з рашою в IT-армії. Зі мною були Діана (16 років), Поліна (7 років) та Максик (3 рочки). З Діаною ми щойно закінчили 3-місячний надскладний марафон вступу в американські школи та університети, і нам залишалось кілька тижнів до результатів, тому ми щодня жили обговоренням наших майбутніх планів.

Озеро у Горенці

Саме Діана першою занепокоїлась, почувши про можливу рашистську агресію. Зізнаюсь чесно — я не вірила, що раша піде на Київ. Я розуміла, що буде загострення, я говорила, що нам, ймовірно, доведеться приймати біженців зі сходу, бо кімната Ярослава вільна, але я не думала, що війна прийде до мене. Саме завдяки Діані на момент початку війни ми мали складений туристичний рюкзак з усіма документами, запасом їжі та теплим зимовим спальником, під яким нам затишно спалось в бомбосховищі та в який ми закутувались при багатогодинному переході на польському кордоні.

Діана наполягала за кілька днів до початку війни, що ми маємо покинути Київ за рекомендацією керівництва нашої компанії. Але я думала, що вони просто перестраховуються.

До того ж мені було складно пересуватись через сильні болі у спині. Через 2 дні менших дітей мала забрати бабуся, і мало вирішуватись питання щодо видалення грижі. Зараз розумію, що витримала б, потрібно було таки їхати… Дуже шкодувала про це згодом…

Перший ранок війни

Зазвичай я встаю о 5 ранку, але в той ранок я проспала, і коли почала гортати зранку Facebook, я жахнулась. Відкрила вікна і почула вибухи. З жахом зрозуміла, що в моїй машині бензину максимум на 70 км. Що робити? Їхати на заправку? Страшно, бо вибухи. Але вони далеко, Бориспіль на протилежнй стороні. Будити Діану? Ні, не треба, у неї лише в 3 ночі закінчився дзвінок з однією з американських шкіл.

Я зробила запаси води, поставила всі девайси на зарядку і пішла прийняти ванну. Лежала і не могла придумати алгоритм подальших дій.

Я чую вибухи, я читала, що в такому випадку пересуватись небезпечно, я не знаю, де саме бомблять, я не розумію безпечних шляхів, і в мене майже пустий бак бензину. Я вирішила трохи почекати, Діана виспиться, з’явиться більше інформації, спаде черга на заправках, буде затишшя в вибухах, і ми щось вирішимо. Я пішла працювати.

Коли прокинулись діти, ми почали обговорювати наші дії на випадок бомбардувань. Молодші боялись лізти в підвал. Зі старшою дочкою ми облаштували коридор, де працювало правило двох стін, потім дочка заклеїла скотчем всі вікна. Ми зрозуміли, що виїхати не зможемо — розуміли, що рештки бензину спалимо в пробках ще на виїзді. Я продовжила працювати, дочка перебирала бомбосховища, і ми обговорювали, куди можемо бігти у випадку небезпеки. Найближчим та найнадійнішим здавалось бомбосховище в школі, де вчилась Поліна, яка знаходилась в 3 км від нас. Я все ще була впевнена, що нас не зачепить. Ну, а чого сюди лізти, у нас приватний сектор, який невигідно бомбити, та другорядний аеропорт поруч.

Потім ми почули літаки. Вікна дрижали. Молодші діти тікали в коридор та плакали. Ми всі вирішили перебратись в коридор. Ми дізнались, що намагаються захопити аеропорт в Гостомелі та почався бій над Мощуном. Потім ми почули звуки вибухів. Скоріш за все, це було наше ПВО, але здавалось, ніби до нас їде велетень і земля здригається від його гупань. Стало страшно.

Ми скинули ковдри в погріб та вирішили спуститись вниз. Близько 16:00 дочка сказала, що по Києву повітряна тривога, і всіх просять негайно пройти в бомбосховище. 

Ми вирішили поїхати в сховище. Ми планували перечекати повітряну тривогу і повернутись додому та ночувати в коридорі. Схопили тривожний рюкзак і швидко вибігли, в чому були. Але в результаті ми провели в бомбосховищі 6 ночей… Як виявилось, світло і тепло в Горенці пропали в перший же день.

Тиждень в бомбосховищі

Ми були одними з перших, хто приїхав в бомбосховище. Постелили свої каремати на бетон та визнали, що сидіти та лежати на них буде дуже незручно. Але пару годин можна потерпіти, вирішили ми. Та звуки бомбардувань не стихали. Гостомель був то наш, то захоплений рашистами. Було страшно повертатись додому і ми тут залишимось ночувати. 

Я практично не спала. Слухала звуки вибухів, здавалось, що це не зі мною. Горіло світло. Іноді прибували люди. Ми припадали пилюкою від бетону та від стін.

На ранок люди почали прибувати. Біля нас поселилась сім’я також з 3 дітьми і старим сліпим дідусем. Вони були біженцями з Донбасу, які втекли від війни в передмістя Києва. Дітям стало веселіше. 

Наш новий сусід, Андрій, був впевнений, що ми виживем: Київ або от-от відіб’ють і все буде добре, або Київ захоплять і дадуть всім бажаючим виїхати, бо проукраїнських настроїв їм не потрібно. Але він все ж не виключав можливості, що якщо на нас напраплять рашисти, то можуть просто накидати в підвал гранат, як це вже практикувалось в донецьких підвалах. Або могли б розстріляти всіх чи вибірково. Він  обговорював з дружиною, що у випадку захоплення школи, вони кинуть наймолодшу доню зверху на труби, може, її не помітять та вона виживе. У мене ж завжди напоготові була аптечка з протиопіковими та кровоспинними засобами.

Страх та лист з Америки

Я себе постійно звинувачувала в тому, наскільки я погана мати: попри всі застереження я не тримала бак повним, я не зорієнтувалась, я не вивезла дітей, і саме через мене ми всі зараз в смертельній небезпеці. Я перестала відчувати себе особистістю, відчувала себе шматком м’яса, охопленим  тваринними інстинктами. Мене пронизував липкий страх, який ставав все більшим від бомбардувань, які припинялись на короткий час і починались знову. Мій мозок постійно малював картину, як я, як хтось з моїх дітей, лежить в кутку, накритий з головою і біла рука, яка лише нещодавно обнімала… я не розуміла, як ми можем вижити. Але в той же час, коли я бачила такі картини, я невпинно собі повторювала: ми виживемо, ми обов’язково маємо жити, ці діти не повинні загинути, ми знайдемо спосіб залишитись живими. 

Діані йшли листи підтримки з американських шкіл та університетів, куди вона вступала. В бомбосховищі отримала листа, що вона вступила в американську школу, потім в американський університет.

Вона мріє стати аерокосмічним інженером, тому країна вступу для нас є дуже важливою. Ця розумна молода людина не могла назавжди залишитись 16-річною, я не могла цього допустити. 

Перші смерті

Тим часом в Горенці вже почались перші смерті. Я пам’ятаю, як мене вразила смерть молодого чоловіка. Я не могла усвідомити, що це сталось. Це було моїм особистим горем. Знайшли мертвим чоловіка, який вигулював собак… Наша Горенка не була захоплена рашистами. Нам говорили про можливі диверсійні групи, які десантуються в районі Мощуна та розбрідаються по лісу. Потім почались повідомлення про розстіляні машини. Але то було зі сторони Ірпеня та Бучі, я то ж в іншій стороні, у нас ще массово не стріляли. Але волонтерку застрелив снайпер… 

Потім бомбардування телевишки та Бабиного Яру, загибель через осколкове поранення знайомого колишньої співробітниці, яка в той час їхала евакуюватись на вокзал. Я теж могла їхати тією дорогою. Але в той же час було багато людей, які добирались вдало до вокзалу і виїжджали. Я думала, що раз в них вийшло, то має вийти і у нас. Але як? Напхати повну машину дітей та їхати під кулі та вибухи? В бомбосховищі міцні стіни, є відчуття безпеки. А назовні цього нема. Як я можу свідомо наражати дітей на таку небезпеку?

Як тільки ми з дочкою починали обговорювати можливість самостійного виїзду, у мене починало трусити всі м’язи. 

Підвальний побут

Тим часом бомбосховище все більше і більше наповнювалось людьми. Вони йшли з Пущі, Горенки та Мощуна. Дехто приходив лише ночувати, дехто зі сховища практично не виходив. Потім людей, що так само як і ми, не виходили з бомбосховища, я впізнавала по запаху немитого тіла і(подумки) обнімала. Нас було приблизно 250 чоловік. Одразу визначився головний сховища — фізрук школи. У нас був комендант — працівник пожежної частини, розташованої поруч. Він відповідав за забезпечення їжею та купою адміністративних питань. 

Знайшлись люди, які дістали безліч матрасів. Я домовилась через брата, щоб можна було перевезти печиво зі складу поруч. Кожен намагався чимось допомогти. Забили вікна в підвал та на першому поверсі. Склали список медпрацівників сховища. Склали список необхідних препаратів та передали місцевим аптекам (так нам вдалось отримати для дочки пластинку дефіцитного л-тироксину, це гормон щитовидки). Чоловіки склали графік і організували цілодобове чергування на багатьох точках: були чергові на виході зі сховища, території, в туалети, слідкували за небом і одразу сповіщали при наявності дронів, щоб ніхто не виходив на вулицю, щоб не було помічено скупчення людей. Жінки організували графік прибирання в туалетах. Кожному дорослому на зап’ястя одягали синю чи жовту стрічку, щоб помічати «своїх» (я її до сих пір не можу зняти, хоч вона вже давно біла). 

Ми розставили машини по території так, щоб не було скупчення, щоб їх менше було видно з повітря. Вогнегасники з машин занесли у сховище, щоб вони були під рукою. 

Ми ходили в туалет на перший поверх, коли нам дозволяли, вночі ні в якому випадку не можна було користуватись ліхтарем. Маленький Максик не боявся в темряві ходити в туалет, він всім показував, як у нього блимають ботики, коли він йде сходами. 

Були люди, які жили поруч, вони на день ходили додому, бо в Пущі було світло, вони приходили з їжею. В пожежній частині, якої наразі вже не існує, організували централізоване приготування харчування 1-2 рази на день. Якими же були смачними ті кілька ложечок гарячої їжі! Я зі здивуванням усвідомила, що мені цілком достатньо половинки шматка хліба, щоб наїстись, але менші діти завжди хотіли їсти та пити. 

Питну воду теж організували — ми пусті пляшки ставили біля входу, їх потім організовано набирали. Щовечора були збори, де мав бути присутній один дорослий від кожної сім’ї. Там озвучували інструкції та додаткову інформацію. 

Одного разу оголосили, що цієї ночі о 10 вечора очікується сильне бомбардування, все освітлення повністю вимкнули, заборонили користуватись туалетом, перевірили всі виходи. Я не могла тоді заснути. Мені здавалось, що якщо я засну, то я пропущу момент, коли потрібно всіх хапати та бігти. У нас була домовленність з Діаною, що я хапаю Макса, вона — Поліну. Бомбардування почалось в 22,30. Гупало сильно — в мене все хололо від кожного вибуху. Потім затихло. Потім ближче до ранку знову, але менше. Ми були живі.

Інтернет і три розетки

В бомбосховищі ловив інтернет і було три розетки. Тому я одразу усвідомила, що я тут можу працювати. Я єдиний тестер у своїй підкоманді. Я не хотіла гальмувати робочий процес. Зозуміла, що поки в школі є світло, є інтернет, я маю працювати. У мене 4 дітей, яких я мушу забезпечувати, попереду невідомість. Мої кошти потрібні волонтерам та армії. До того ж робота неабияк відволікала від страшних думок. Створювалась ілюзія безпеки, коли ти робиш звичні речі. 

У мене не виходило відвідувати всі наради, я працювала лише тоді, коли була змога. Існуючі три розетки одразу обросли подовжувачами та перехідниками і одна розетка швидко вийшла з ладу.

Я прокидалася о п’ятій, коли ще не було черги на підзарядку, і могла спокійно працювати до 8-9 ранку, поки прокинуться мої діти та вишикується черга з телефонів на зарядку.

Була одна розетка біля вікна, там було працювати досить небезпечно: коли просто бахкало, я працювала спокійно далі, коли вибухало ближче і тряслись вікна, то я на певний час відходила вглиб підвалу і потім поверталась знову. І таким чином мені вдавалось досить непогано закривати свою частину роботи.

Спроба купити ліки

На третій день в період затишшя ми вирішили з Діаною проїхатись додому та в аптеку. У Діани захворювання щитовидки, і їй весь час потрібно приймати гормони. Ми поклали Максика спати і поїхали. Я дивилась на дорогу, а дочка — по сторонам та в ліс. Потім перед нами проїхала машина з нашими військовими та виникло відчуття певної захищенності, Коли ми під’їзжали до аптеки, почались дивні постріли. Ми під'їхали, а люди чомусь розбігаються. Ми вийшли і швидко до аптеки, та почались хлопки, і ми на повній швидкості мчали у бомбосховище. 

Пізніше дізнались, що потрапили під мінометний обстріл. Ним було зруйновано аптеку, будинок та вбито кілька людей. Нам пощастило: ми повернулись живими. Більше таких спроб ми не повторювали.

Евакуація

На сьомий день нашого перебування в бомбосховищі пройшла чутка, що є домовленість з місцевою теробороною про вивезення людей на вокзал Ишли пошуки бажаючих. Ми з Діаною одразу вирішили — їдемо. Для нас це було усвідомлення, що так у нас більше шансів залишитись живими — хлопці з тероборони весь час на зв’язку з військовими, вони знають більше.

Комендант запевнив, що це надійні хлопці, і з іншими він би нас не відпустив. 

Коли побачили, що я їду з трьома дітьми в нікуди з двома бубликами в кишені, нам назбирали купу їжі, якою за моїми мірками, ми б тиждень харчувались — у нас неймовірні люди. Бажаючих евакуюватись назбиралось близько 10 чоловік, інші люди просто боялись. Ми сіли в автобус, і він помчав по Пущі. 

За кілька кілометрів вибухи залишились трохи позаду. Я вперше побачила блокпости. Я побачила ліс, весь в окопах. Ми з жахом дивилась на знівечені згорілі будинки біля телевежі, на протитанкові їжаки, блокпости. Я не могла повірити, що це Київ. На вокзалі нам пощастило сісти на потяг на Львів за годину до того, як поблизу Південного вокзалу впав снаряд.

Львів і курс на Польщу

Я одразу хотіла їхати за кордон. Ми вирвались, ми цілі, і страх гнав нас якомога далі від небезпеки. Спочатку ми вирішили якось дістатись до офісу у Львові. 

Знову нам трапились чудові люди — о третій ночі нас зустрів Богдан, голова одного з департаментів, теж батько чотирьох дітей. В офісі ми нарешті помились, вперше за тиждень. Моя менеджерка запропонувала нам пожити у її чудових батьків. Це прекрасна львівська сім’я, де нас прийняли як рідних, де нас годували надзвичайно смачною їжею і бавили мого вічно галасливого Максика.

Далі був автобус від компанії на Польшу. Я плакала всю дорогу від усвідомлення, що я залишаю Україну.

Ми переходили кордон сім годин, було холодно, діти втомились і плакали, але мені було спокійно від того відчуття, що ми в безпеці, і як би важко не було, але тут вже точно не стрілятимуть.

Зараз ми живемо з прекрасному гуртожитку, який орендувала компанія на три місяці. Я обіймаю дітей, розумію, що їм тепер нічого не загрожує. З моєї свідомості зникла картина накритого тіла з білою ручкою. Перші кілька днів я все одно прокидалась часто вночі, снилися жахи, що ми тікаємо від вибухів. Коли я потрапила у безпеку, почала плакати без упину. Мені боліло від звуків вибухів, від повідомлення про смерті. Я плакала від радості, коли отримувала звістки від людей з Ірпеня, Бучі, Гостомеля, які були в офлайні багато днів. Я розуміла, що мені потрібна психологічна допомога, компанія нам надавала безкоштовні консультації, і я вирішила скористатись. З часом мені стало легше. 

Діти швидко відновились. Спочатку вони вжимались та напрягались від кожного голосного звука. Коли ми вийшли перший раз на прогулянку та побачили вертоліт, Максик закричав, що він зараз буде стріляти, а Поліна мало не розплакалась. Діана повільніше виходила з анабіозу, їй довше снились кошмари, мучило безсоння, зараз вона отримує психологічну допомогу.

Компанія допомогла влаштувати молодших дітей в школу та садочок. Це було для мене величезною підтримкою.

Я продовжую багато працювати. Раніше мій бюджет був розпланований мінімум на рік наперед, але зараз я будую фінансові плани максимум на місяць. І перераховую, перераховую, перераховую кошти на армію, волонтерам, які закупають дрони, волонтерам, які евакуювали людей з Ірпеня, місцевій теробороні, волонтерам, які займаються тваринами. Я відчуваю величезну провину перед своїми тваринами. Мені болить, що я їм сказала, що повернусь за годину, але вже не повернулась. Я умовила колишнього чоловіка забрати до себе в квартиру мою агресивну вівчарку, бо я розумію, що її б просто застрелили. Волонтери залишають корм котам. Напевне, якби не діти, то я б залишилась в Києві волонтерити після роботи, але наразі роблю все від мене залежне, щоб наблизити перемогу.

Я повернусь

Після перемоги я одразу повернусь додому. Навіть якщо будинку не буде. Повернусь відбудовувати. Я хочу, щоб мої діти зростали у вільній Україні. Я повернусь до вчительки, в клас до якої ми дуже хотіли потрапити і яка вчила ще мого старшого сина. Я повернусь, бо в рідній Україні альтернативна школа Кітерра, в якій вчиться старша дочка, і яку я знаю від моменту заснування — там найкращі вчителі. Я повернусь до механіків, завдяки яким мій старенький фольксваген завжди в ідеальному стані. Я повернусь до найкращого у світі ветеринара з Ірпеня. Я повернусь, бо я знаю, в кого на Дніпропетровщині можна купити найкрасивіші троянди. Я повернусь до людей, яких я безмежно люблю.

Тепер я розумію, що до кінця життя я буду дбати про те, щоб у мене вдома був місячний запас їжі. Діана впевнена, що коли будуватиме власний будинок, то там має бути підвал з двома виходами.

Я знаю, що мій будиночок вистояв. Там квітнуть крокуси. Коли я повернусь, я куплю крокуси синього та жовтого кольорів

Борітеся — поборете. Це сказав Шевченко, це я чула від Клінтона в 2000 році, стоячи на Михайлівській площі. Вони щось знають точно, тому ми не можемо зупинитись!

«Зі мною була лише вода та документи». Історія співробітниці Pingle Game Studio яка вибралася з Харкова виїхала до Польщі та мріє повернутися в Україну
«Зі мною була лише вода та документи». Історія співробітниці Pingle Game Studio, яка вибралася з Харкова, виїхала до Польщі та мріє повернутися в Україну
По темi
«Зі мною була лише вода та документи». Історія співробітниці Pingle Game Studio, яка вибралася з Харкова, виїхала до Польщі та мріє повернутися в Україну
«Стоячи біля вікна побачив як у двір заїхали російські танки. Один з них націлився на мене». BА Astound Commerce про евакуацію з Ірпеня та життя у війні
«Стоячи біля вікна, побачив, як у двір заїхали російські танки. Один з них націлився на мене». ВА Astound Commerce про евакуацію з Ірпеня та життя у війні
По темi
«Стоячи біля вікна, побачив, як у двір заїхали російські танки. Один з них націлився на мене». ВА Astound Commerce про евакуацію з Ірпеня та життя у війні
«Танковий снаряд поруч влетів міна впала. Невже мало?». СЕО Satu.kz Максим Мельник про війну в Чернігові підтримку ЗСУ та виїзд з пекла
«Танковий снаряд поруч влетів, міна впала. Невже мало?». СЕО Satu.kz Максим Мельник про війну в Чернігові, підтримку ЗСУ та виїзд з пекла
По темi
«Танковий снаряд поруч влетів, міна впала. Невже мало?». СЕО Satu.kz Максим Мельник про війну в Чернігові, підтримку ЗСУ та виїзд з пекла
Читайте головні IT-новини країни в нашому телеграмі
Читайте головні IT-новини країни в нашому телеграмі
По темi
Читайте головні IT-новини країни в нашому телеграмі
Новий випуск «З фронту в IT» про айтівців, які повертаються до цивільного життя після ЗСУ.

Історія світчера з Тернопільщини, який змінив агро на IT, а IT на ЗСУ

УЧАСТЬ В АЗАРТНИХ ІГРАХ МОЖЕ ВИКЛИКАТИ ІГРОВУ ЗАЛЕЖНІСТЬ. ДОТРИМУЙТЕСЯ ПРАВИЛ (ПРИНЦИПІВ) ВІДПОВІДАЛЬНОЇ ГРИ.
Ліцензія видана ТОВ "СЛОТС Ю.ЕЙ." на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор казино у мережі Інтернет від 15.09.23 (рішення КРАІЛ №245 від 31.08.2023); ТОВ "СЛОТС Ю.ЕЙ." – на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор казино у мережі Інтернет від 26.04.2021 (рішення КРАІЛ №150 від 12.04.2021); ТОВ «СПЕЙСИКС» – на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор казино у мережі Інтернет від 08.02.2021 (рішення КРАІЛ №34 від 02.02.2021); ТОВ «ГЕЙМДЕВ» – на провадження діяльності з організації та проведення азартних ігор казино у мережі Інтернет від 16.02.2021 (рішення № 47 від 10.02.2021).
Читайте також
Німеччина передасть Україні 14 наземних безпілотників THeMIS. Що це за машини та як вони працюють
Німеччина передасть Україні 14 наземних безпілотників THeMIS. Що це за машини та як вони працюють
Німеччина передасть Україні 14 наземних безпілотників THeMIS. Що це за машини та як вони працюють
Німеччина передасть Україні 14 наземних безпілотників THeMIS. Імовірно, 7 таких транспортних засобів прибудуть до України до кінця цього року, вони призначені для евакуації поранених. Інші очікуються у 2023 році — їх будуть використовувати для очищення доріг. Нагадуємо, що це за зброя і що вона вміє.
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Федеральне міністерство оборони Німеччини повідомило у Twitter, що у найближчі кілька тижнів Україні будуть передані чергові системи залпового вогню MARS II.  Раніше ми розповідали про те, які РСЗВ партнери надіслали на допомогу українським воїнам. Нагадуємо про це знову.  (Текст від 26 липня)
На український ударний дрон PUNISHER зібрали понад 1,3 млн грн. Що може гроза командних центрів ворога
На український ударний дрон PUNISHER зібрали понад 1,3 млн грн. Що може гроза командних центрів ворога
На український ударний дрон PUNISHER зібрали понад 1,3 млн грн. Що може гроза командних центрів ворога
Дмитро Томчук повідомив, що найлегші та найменші ударні дрони PUNISHER, які не мають аналогів у світі, тепер коштують $70 000. Виробник додав у комплекс ще одного безпілотника, і тепер їх там два.  Дмитро пише, що Юлія Черешня та Павло Харузов зібрали на комплекс більше 1,3 млн грн.  Раніше він розповів  журналісту dev.ua, що вміють ці «пташки», та чому саме вони можуть переламати хід війни на користь України. (текст від 1 червня 2022 року)
США в черговому пакеті допомоги надасть Україні дрони Switchblade 600. Подробиці про ці та інші «пташки», якими користуються українські захисники
США в черговому пакеті допомоги надасть Україні дрони Switchblade 600. Подробиці про ці та інші «пташки», якими користуються українські захисники
США в черговому пакеті допомоги надасть Україні дрони Switchblade 600. Подробиці про ці та інші «пташки», якими користуються українські захисники
Серед списку допомоги, яку пропонує Пентагон, є дрони-камікадзе Switchblade 600, які офіційний Київ просив передати раніше.  Контракт на дослідження та розробку для 10 дронів SwitchBlade 600 виробника Aerovironment, очікується протягом наступних 30 днів, заявила прес-секретар Пентагона Джессіка Максвелл в електронному листі до News Defense. Ми зібрали список дронів, які використовують українці проти ворога, в тому числі і подробиці про Switchblade 600. (текст від 17 травня 2022)
1 коментар

Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот

Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі

Обговорення
Коментарів поки немає.