Дарина Чучмай, people partner у Pingle Game Studio, ― одна з тисяч харків’ян, яким вдалося вибратися з міста, скуштувавши всі «принади» бомбардування, підвалів, пекельного страху та переживань. Зараз Дарина у безпеці за кордоном. Але якби вона мала другий шанс, вибирала б для релокації не закордонну локацію, а Україну. Ось її історія.
Дарина Чучмай, people partner у Pingle Game Studio, ― одна з тисяч харків’ян, яким вдалося вибратися з міста, скуштувавши всі «принади» бомбардування, підвалів, пекельного страху та переживань. Зараз Дарина у безпеці за кордоном. Але якби вона мала другий шанс, вибирала б для релокації не закордонну локацію, а Україну. Ось її історія.
Ранок 24 лютого був страшним. Я живу в Харкові, район Салтівка. Напевно, всі з новин знають про цей район. Він найбільше постраждав у Харкові. О 4:30 я почула страшний звук, і відразу зрозуміла, що почалася війна. Потім була купа дзвінків, сльози, страх.
У Харкові я пробула чотири дні. Посидівши в підвалі кілька ночей, розуміла, що більше не витримаю. Наш підвал не був пристосований до життя. Це, швидше, було підсобне приміщення — темне, порожнє, непривітне. З підвалу ми періодично бігали додому для того, щоб забрати речі та продукти. Перебувати там було дуже важко психологічно: всі навколо тебе панікують, обстановка нагнітається, і ти розумієш, що твоє самовладання дуже швидко покидає тебе.
Також я почала розуміти, що підвал — це не повноцінний бомбосховище, і у разі попадання снарядів у будинок є висока ймовірність того, що нас просто поховає під цими завалами.
Поки ховалась у підвалі, виникла думка, що треба їхати. Купила квитки, і почала чекати моменту відправлення. На вокзал ми з рідними та кішкою прибули задовго до відправлення поїзда.
На жаль, «тривожна валізка» не була зібрана, її в мене не було зовсім.
Я збиралася в паніці і те, тільки в укриття. Не планувала їхати до Польщі і думала, що за пару днів повернуся додому… Практично одразу з укриття поїхала на вокзал та на захід України. Тому була зовсім без речей, зі мною була лише вода та документи.
Страшно було добиратися Харковом на вокзал, якраз була активна фаза — кінець лютого — і місто обстрілювали з усіх боків.
На території вокзалу та на самому пероні людей було стільки, що не проштовхнутися. Якось діставшись потрібного вагона, я виявила, що мої квитки нікому не потрібні і що посадка відбувається у вільному форматі. На жаль, нам не вдалося сісти на свої місця. Нас врятувало те, що в сусідній вагон вдалося сісти моїй подрузі і завдяки цьому провідник нас нарешті пропустив.
Нам неймовірно пощастило вибратися, тому що наступного дня бомби впали в районі вокзалу і, якби я зволікала з від'їздом ще трохи, то втратила можливість вирватися.
Ми їхали поїздом до Львова трохи більше доби — нам дуже пощастило досить швидко дістатися. Їхали комфортно, наскільки це можливо за таких умов. На жаль, довелося залишити кішку у тітки на Рівненщині, бо вона вже немолода, їй 15 років, і подібні подорожі для неї сильний стрес.
Дуже страшно було перебувати у поїзді у Києві. Це було 1 березня. Ми стояли близько 2-3 години на вокзалі, були чутні сирени, вибухи. Під час обстрілу світло у вагонах вимикали.
Ми вже знали, що російським загарбникам все одно когось бомбити: військові бази чи мирних громадян, які хочуть уберегти себе та близьких від жахів війни.
У такі моменти я намагалася відволікти дітей розмовами, хоча сама всередині була наче струна.
Наступним пунктом призначення був кордон. На кордоні до Польщі ми простояли у черзі чотири години.
У Польщі мешкають мої родичі. Вольбром — невелике містечко під Краковом. Нас зустріли. Але хочу сказати тим, хто хоче поїхати до Польщі без рідних там: не переживайте, тут завжди допоможуть. По-перше, надають житло. Перший час, перед тим як поїхати до Вольброму, я жила в хостелі. Там все було добре: душові, гаряча вода, все чисто та акуратно. Волонтери постійно постачали нас продуктами та водою. Дітям завжди давали цукерки та інші солодощі. Допомагали не лише матеріально, а й психологічно. Підтримували нас, як могли, співчували, щиро намагалися допомогти.
Якби я зараз робила вибір, їхати до Польщі чи на захід України, обрала б друге. За кордоном ти далеко від дому, і це породжує «синдром того, хто вижив».
Крім того, я думаю, що я була б кориснішою там, в Україні. Наша компанія відкрила офіс у Львові і багато ресурсів займає пошук житла для співробітників з Харкова та Києва, які туди переїхали. Думаю, я могла б їм більше допомагати із цим. Плюс могла б волонтерити.
Те, що я в іншій країні, не впливає на мою роботу. Кожен мій день це звичайний день віддаленої роботи. Але я people partner, і мені, звичайно, хотілося б перебувати в офісі і більше спілкуватися з хлопцями особисто.
Ми всі намагаємося максимально підтримувати один одного, навіть перебуваючи на відстані. Дуже допомагають усі хлопці своїм позитивом та гарним настроєм. У Харкові залишилося п’ятеро наших співробітників, і якщо вони не падають духом і вірять у нашу швидку перемогу, я точно не маю на це права.
Але незабаром я планую повернутися додому відбудовувати Харків та святкувати нашу перемогу. Закінчення війни не чекаю. Щотижня я кажу собі, що приїду за тиждень.
Хочу приїхати до Дніпра, там один із наших офісів Pingle, відносно спокійно та ближче до Харкова. Або до Львова — там компанія відкрила крутий офіс і є, куди повертатися.
