👁️👁️ 300 000 криптанів встановили собі Trustee Plus - гаманець з криптокарткою. Чого чекаєш ти? 👉

«Гори вчать тягнутися до результату і гамувати амбіції». Java Software Architect з Levi9 — про підкорення вершин та гірські походи, що заряджають

«Навколо IT» — нова рубрика, в якій ми збиратимемо все корисне для життя айтішника, яке не стосується його роботи. Виявляється, у айтішників найрізноманітніші хобі. Ми вже писали про айтішників-бігунів, плавців, художників, музикантів, танцівників, і навіть заводчика собак. 

Герой сьогоднішнього матеріалу — айтішник-підкорювач гір Дмитро Ковальчук, що працює Java Software Architect в компанії Levi9.

1 коментар
«Гори вчать тягнутися до результату і гамувати амбіції». Java Software Architect з Levi9 — про підкорення вершин та гірські походи, що заряджають

«Навколо IT» — нова рубрика, в якій ми збиратимемо все корисне для життя айтішника, яке не стосується його роботи. Виявляється, у айтішників найрізноманітніші хобі. Ми вже писали про айтішників-бігунів, плавців, художників, музикантів, танцівників, і навіть заводчика собак. 

Герой сьогоднішнього матеріалу — айтішник-підкорювач гір Дмитро Ковальчук, що працює Java Software Architect в компанії Levi9.

«У звичному житті я архітектор в міжнародній ІТ-компанії Levi9, тож відповідаю за технічну концепцію продукту та його оптимізацію. Або, як може здатися зі сторони, — малюю кола та квадратики. Натомість вільний час я присвячую спілкуванню з друзями, активним видам спорту, а ще — ходжу в гори, роблю вироби з дерева та працюю з монолітом, що також дещо схоже на роботу архітектора», — розповідає Дмитро. Він розповів dev.ua про свій досвід сходження на вершини, про вироби з каміння «на згадку» та про деревообробку як медитацію.

Гори та надлюди

Якось, коли я був дитиною, замість моєї улюбленої «Підводної Одіссеї команди Кусто» показали передачу про перше сходження на Монблан. Тоді в гори я не збирався. Мені здавалося, що туди ходять тільки надлюди і я, на жаль, ніколи не побачу цю красу наживо. З цим усвідомленням жив років 20-ть, а потім — потрапив у цікаву компанію, з якою разом і почав ходити в гори. 

Монблан, оглядаємося на вершину на спуску

Вперше ми пішли в довгий трекінг у Марокко, та назвати сходженням це можна умовно. Під кінець подорожі мали піднятися на найвищу гору північної Африки — Тубкаль. Звичайна гора, 4167 метрів висоти, але якраз тоді погода вередувала — в Сахарі вперше за останні кількадесят років випав сніг. В горах робилося страшне — вітер, сніг, майже нульова видимість. Здається, ми спускалися годин 11.

Але навіть попри такі пригоди, через декілька місяців я вмовив нашого гіда, Сергія Лахоцького, сходити на Монблан. Він погодився, і з того часу закрутилося.

Мачапучаре — священна гора в Непалі. Сходження на неї заборонені, можна тільки милуватися.

Після гір надовго залишається відчуття спокійної впевненості, сили. Покращується й фізичний стан. На висоті організм адаптується до низького тиску, сповільнюється і мобілізує ресурси, а внизу повітря стає багато, додається сил і витривалості, яскравіше сприймаються запахи й смак. Ефекту вистачає рівно допоки хтось не запропонує нову поїздку, або — поки не злущиться шкіра з обпеченого носа.

Як казав один великий альпініст: «Гори — це не стадіон, де я вдовольняю свої амбіції. Гори — це храм, де я сповідую свою релігію». І кожний досвід сходження в гори незабутній. 

Високогірне озеро в Непалі біля селища Брака. 

Гори вражень

В поході я проживаю багато емоцій. Будь-яка експедиція — це шматочок життя, в якому є лише ти й команда, і не можна сказати «на сьогодні досить», відкласти до кращих часів чи перемикнутися на іншу активність під час експедиції. В горах життя більш сфокусоване, просте, чесне та відповідальне, все відчувається гостріше та менше шуму, який заважає прислуховуватися до себе. 

Яки спускають вантажі з базового табору Евересту

З одного боку під час експедиції все просто: є чітка мета і менше зовнішніх впливів. Росте відповідальність, адже в горах на тебе усюди чатує небезпека, а ціна помилки чи недбалості велика. При цьому відчувається водночас власна сила та смиренність від того, що ти — лише комаха на схилі.

Скільки б не здавалося, що ти готовий і все контролюєш, але тут сходить лавина, падає камінь чи під снігом виявляється тріщина — і все змінюється. Вирішувати треба негайно. 

Сам підйом часто нагадує довгу медитацію. Вдих-видих-крок-крок, вдих-видих-крок-крок, жодних інших думок. І раптом відблиск на снігу, фантазійне нагромадження каменю, вигадлива хмара десь далеко внизу і ти вмикаєшся, завмираєш, милуєшся. А ще, там є друг, якому ти ввіряєш своє життя, а він — своє. Гори вчать тягнутися до результату і гамувати амбіції, відступати, коли цього треба, вчать слухатися і брати на себе ініціативу. Це надто великий світ, щоб його розкласти на складові. Понад усе я люблю його за те, що він лишає в мені відбиток.

Вид з Кала-Патхару — невеличкої оглядової вершини біля Евересту. 

Гірські та ментальні перевали

Найнесподіваніше було, мабуть, заново вчитися ходити після сходження. В лютому 2019-го ми вперше пробували піднятися на найвищу гору Південної Америки, Аконкагуа. Погода була несприятлива, тож провели майже три тижні на схилах в очікуванні вікна для штурму вершини. Того разу гора нас не пустила, часу на другу спробу вже не було, тож ми спустили експедиційні пожитки на мулах і почали рухатися до виходу з національного парку, де стоїть гора. Зранку другого дня ми минули мальовниче озерце, на яке майже не звернули уваги при підйомі, ступили на бетонну дорогу, завмерли й переглянулися: вперше за три тижні можна було просто йти, не дивлячись під ноги та не пробуючи носком черевика кожний камінь.

Селфі на вершині Монблану

Це відчуття настільки дивне, що його навіть описувати важко — наче до того не вмів ходити й раптом навчився.

Другий подібний перелом у свідомості був, коли сіли в автобус і поїхали. Виявляється, можна рухатися, не переставляючи ноги! За рік вдалося цей досвід повторити, але того разу Ако була до нас прихильна і ми збігали нагору і вниз менш як за два тижні, але ефект був вже не такий сильний. 

Ситуації були всякі, але все ж більше веселих. Наприклад, у серпні 2018-го ми йшли на Монблан з Франції. В перший день сходження через погоду вирішили не підійматися до притулку Тет-Рус (3200 м), а лишитися ночувати в маленькому будинку в притулку Кабаніс (2600 м). Але людей в серпні дуже багато і нам могло не вистачити місця під намет. Ми вирішили ризикнути. Поки підіймалися, на маршрут ліг густий туман. За черговим поворотом серпантину нас зупинив гід, показав на товстий трос, надійно причеплений до схилу, і сказав, що доведеться по ньому лізти, адже був каменепад і стежку розбило.

Кіліманджаро, вершина

Ми мали зрізати шлях, але трос ховався в тумані, під ногами кілометрове урвище, а я дуже боюсь висоти (отакий парадокс, але в горах це насправді не заважає).

В мене тоді було лише дві думки: буде важко лізти з усіма наметами в рюкзаку, та чому, якщо гід знав про трос, ми не взяли з собою страхувальні системи. Виявилося, що гід ще той актор — зі стежкою все було прекрасно, її лиш туман прикрив, а «тросом» виявився електричний кабель, по якому б ми недалеко залізли.

«Мама, я в шапці»

Літак в аеропорту Джомсом, Непал

В січні 2020-го ми з другом і напарником по гірських пригодах Сергієм Собуром завели Telegram-канал «Мама, я в шапці». Спочатку планували його як альтернативу супутниковому комунікатору, який дозволяє раз на 10-15 хвилин передати коротке повідомлення та поточне положення альпініста чи сигнал SOS. Саме тому в каналі багато коротких повідомлень з координатами, часом і текстом, що все в порядку. 

Згодом ввійшли в смак і почали додавати довші тексти та фото, а пости з роздумами зʼявилися минулої весни, коли ми на місяць застрягли в Непалі через Covid.

Льодопад Кхумбу, базовий табір Евересту

А дотичні до альпінізму новини прорвалися в січні 2021, коли команда Нірмала Пурджі вперше в історії піднялася взимку на вершину К2, другої за висотою гори у світі. Це була визначна подія — гора небезпечна, і до того альпіністам вдавалося успішно зійти на неї лише влітку 1954-го. 

Після перемоги хотіли б повернутися до оригінального формату коротких записок з довгих експедицій, а для довгих розповідей і рефлексій — спробувати інший формат і платформу.

Якщо хтось захоче організувати собі канал в подорожах — є кілька особливостей, на які варто звернути увагу.

  • Інтернет в горах буває нечасто. Переконайте тих, хто за вас хвилюється, що якщо ви декілька днів не на звʼязку, то пішли на штурм і вірогідно все в порядку;
  • Додавайте дату і час до повідомлень. Телеграм поставить дату в момент, коли зможе відіслати повідомлення на сервер, а то може бути за кілька днів з моменту, коли ви писали. Читачам важко буде зрозуміти, коли ви писали;
  • Випадків, коли вже набрані в Telegram повідомлення пропадали в нас було мало, але були. Майте резервну копію;
  • Текстові повідомлення прийдуть читачам в тому порядку, в якому ви їх набирали, й це чудово. А от з фото все не так зручно — вони прилетять вперемішку;
  • Купіть хороші тонкі рукавички з провідними накладками на пальцях. Набираючи повідомлення й так доводиться підбирати слова та стежити, щоб телефон остаточно не розрядився, і додавати до цих втрат обморожені пальці не варто.
Схід Сонця, вулкан Тейде, Канарські острови

Друзів теж спокушаю до таких походів — деякі з них люблять гори, але ще не були на сходженнях. Перед війною ми хотіли організувати камерні зустрічі та поділитися своїм досвідом. Навіть думали разом подивитися фільм «14 Peaks: Nothing is impossible» на Netflix, обговорити та доповнити його розповідями про свої пригоди та особливості сходжень.

Каміння як сувенір

Вперше з гір привіз каміння як подарунок. Одна подруга, що вже була в Непалі, на Камчатці, коли я лише починав ходити в гори, попросила камінчик із вершини. З того часу старанно шукаю та привожу декілька на вибір, а вдома зібралася невеличка колекція з різних схилів. Я їх підписав, якийсь час вони були експонатами мого «нецікавого музею», а потім вирішив зробити з них невеликі діорами, які б нагадували про подорож. Це довга справа, тож відклав до перемоги. 

Натомість вдалося попрацювати з великим каменем. На подвірʼї в бабусі лежать декілька великих гранітних плит. Раніше вони не заважали, а тепер там хочемо щось побудувати. Підняти плити неможливо, а пересунути в доступніше місце не вистачає сил — кожна важить півтори тонни. Їх треба розбивати на менші фрагменти.

Це дещо схоже на роботу архітектора в ІТ, але іноді граніт розбити простіше, ніж написану програму. 

Вершина Аконкагуа. Випадково зустріли там групу Німса Пурджі, порекламували Непал 

Робота з каменем кропітка та делікатна — навіть із півторатонною плитою не треба прикладати зайвої сили. Якщо натиснути засильно на перфоратор, моментально оплавляється біта і стає непридатною для роботи. Клин входить в просвердлені отвори каменю досить легко, але, якщо загнати заглибоко, він зламається, а камінь лишиться цілим. Не можна переламати моноліт нахрапом, грубою силою, а якщо вдаряти легко й акуратно, то камінь піддається і розколюється. Крім того, деякі звуки приносять радісне передчуття. Наприклад, тріск каменю, що зараз розколеться, або прозора луна при ударі по клину, що сигналізує про слабину, і що за кілька хвилин може з’явитися тріщина. 

Я ще не з усіма каменями вмію працювати, але хочу навчитися. Зараз, наприклад, читаю, чим який камінь обробляти. Те, що підійде для уламка кварцу з Аконкагуа, розтрощить вщент шматочок вулканічного туфу з вулкана Іжен і покришить акуратний базальтовий кубик з Ісландії. 

Дерево як хоббі

Карпати. Чорногірський хребет

Працювати з деревом мені було цікаво ще змалку, а познайомився з цим ремеслом, коли тато з дідусем задумали побудувати сховище для зерна. Проєкт був повністю дерев’яним і доволі масштабним. А щоб зрозуміти наскільки — в одному кінці спокійно розміщався комбайн, а в іншому — млин. Звісно, спочатку мені дозволяли лише цвяхи рівняти, але з часом під суворим наглядом старших різав свою першу дошку циркулярною пилою.

Мені приємно вдихати аромат дерева, а при роботі з ним перебуваю у двох станах: коли все йде гладко, вливаєшся в потік і скільки годин ти на це витратив підказують лише готові детальки на столі.

А буває, що робота не задається, і тоді відчуваєш, ніби розгадуєш головоломку. Це теж приємно і зазвичай вранці наступного дня знаходиться рішення. Працювати стає легше і знову потрапляєш в стан потоку. 

З дерева мені хочеться робити щось маленьке й акуратне. З часом планую кавовий столик, але зараз поки працюю по господарчих завданнях — у бабусі паркан підлатати, підвіс для городнього інструменту, опалубка для грядки й подібні речі. За кілька тижнів займуся перекладанням підлоги в одній з кімнат. 

Займаюсь для душі й люблю, коли мої вироби приносять користь. При цьому, знаю хлопців, які пішли з ІТ, щоб робити будинки на колесах. Я їх розумію, але все ж архітектура мені досі цікава і приносить задоволення. Дерево поки залишиться хобі, так само як і обробка каміння. Від цієї роботи є ефект приємної втоми, і мені подобається іноді залишити щось на завтра і чекати можливості повернутися в майстерню, як дитина подарунків від Миколая.

Ідеальний вихідний

Кішки — важливий елемент спорядження. Кількість разів, коли я в останній момент перед виїздом витягав з сумки кицьку обчисленню не піддається.

Мій ідеальний вихідний день — не будувати жодних планів. Я люблю почати ранок із пробіжки в сусідньому лісочку навколо озера, потім помедитувати 10 хвилин, прийняти душ і почитати книжку. По обіді вирішити трохи соціалізуватися, подзвонити куму та за годину опинитися на Оболоні в каяку. Після — завітати до них в гості на чашку чаю та  дозволити наймолодшій із кумових дітей заплести мені бороду в маленькі косички. А ввечері — прийти додому та ще почитати перед сном.

Активно проводити вільний час я звик із дитинства. Професійно займався шотакан-карате, але після переїзду в Київ інститут і робота заповнили весь час. Натомість захопився грою на гітарі. Деякі хлопці з моєї групи в інституті грали, а до гурту свого старости я кілька років тому на концерт їздив. Вдалося вивчити кілька акордів і навіть згадати їх, коли надовго застрягли в Непалі. Підозрюю, що нас випустили, аби я більше не тероризував своєю грою місцевих. А ще я люблю більярд. В мирні часи з друзями регулярно збиралися за снукерним столом.

Плани на майбутнє грандіозні. Домовилися з другом і гідом Сергієм Лахоцьким зробити безкисневе сходження на восьмитисячник, а для підготовки — піднятися ще на декілька цікавих гір і пройти нові маршрути на вже знайомих.

«Майже щоразу беру гітару коли запускаю довгий білд»: історія айтівця-музиканта який понад 10 років грає у джазовому бенді
«Майже щоразу беру гітару, коли запускаю довгий білд»: історія айтівця-музиканта, який понад 10 років грає у джазовому бенді
По темi
«Майже щоразу беру гітару, коли запускаю довгий білд»: історія айтівця-музиканта, який понад 10 років грає у джазовому бенді
Не Патроном єдиним. Айтішник з EPAM шиє військову амуніцію для собак: історія диво-стартапу для чотирилапих захисників України
Не Патроном єдиним. Айтішник з EPAM шиє військову амуніцію для собак: історія диво-стартапу для чотирилапих захисників України
По темi
Не Патроном єдиним. Айтішник з EPAM шиє військову амуніцію для собак: історія диво-стартапу для чотирилапих захисників України
Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
По темi
Читайте головні IT-новини країни в нашому Telegram
Читайте також
«Треба вірити в себе та йти (чи хоча би лежати) в бік своєї мети». Історія бухгалтерки, яка стала розробницею та виросла до Team Lead і ментора
«Треба вірити в себе та йти (чи хоча би лежати) в бік своєї мети». Історія бухгалтерки, яка стала розробницею та виросла до Team Lead і ментора
«Треба вірити в себе та йти (чи хоча би лежати) в бік своєї мети». Історія бухгалтерки, яка стала розробницею та виросла до Team Lead і ментора
Немає більш слушного часу для змін, аніж сьогодні. Шлях до професії мрії може бути ретельно спланованим зі шкільної парти або тернистим і сповненим пригод. Своїм досвідом переходу з позиції бухгалтера в ІТ-компанії до frontend-розробниці на проєкті в ній же ділиться Наталія Сингаєвська, Frontend Engineer у Levi9. Вона знайшла своє призначення та за чотири роки зросла зі стажистки до Team Lead на проєкті в Лондоні. 
«Найважче було зрозуміти, які знання потрібні, щоб отримати офер». Як увійти в IT після 19 років роботи в митній службі: історія одного держслужбовця
«Найважче було зрозуміти, які знання потрібні, щоб отримати офер». Як увійти в IT після 19 років роботи в митній службі: історія одного держслужбовця
«Найважче було зрозуміти, які знання потрібні, щоб отримати офер». Як увійти в IT після 19 років роботи в митній службі: історія одного держслужбовця
Якщо певна діяльність перестає драйвити, щось треба змінювати, вважає Дмитро Лукашенко, Junior Frontend Developer в Levi9. Свого часу він, відслуживши 19 років у Державній митній службі, вивчився на реабілітолога, а тапер пише код в IT-компанії Levi9. Ось його історія. 
«Я невиліковно відчуваю себе українкою». Project Manager Levi9 приміряла інше життя в Нідерландах, та врешті повернулася в Україну
«Я невиліковно відчуваю себе українкою». Project Manager Levi9 приміряла інше життя в Нідерландах, та врешті повернулася в Україну
«Я невиліковно відчуваю себе українкою». Project Manager Levi9 приміряла інше життя в Нідерландах, та врешті повернулася в Україну
Project Manager IT-комапнії Levi9 Марія Попова вимушено спробувала пожити за кордоном, як і тисячі інших українців. Проте зрозуміла, що життя за кордоном — не її. Примірявши інше життя, дівчина каже: «Я невиліковно відчуваю себе українкою». Марія розповіла dev.ua свою історію. 
«Перші два місяці ми проводили кошти через криптовалюту USDT, а потім курс почав зростати». Історія айтішника-криптоволонтера, який залучив понад 1 млн грн для ЗСУ
«Перші два місяці ми проводили кошти через криптовалюту USDT, а потім курс почав зростати». Історія айтішника-криптоволонтера, який залучив понад 1 млн грн для ЗСУ
«Перші два місяці ми проводили кошти через криптовалюту USDT, а потім курс почав зростати». Історія айтішника-криптоволонтера, який залучив понад 1 млн грн для ЗСУ
Сергій Собур, Test Lead, Principal QA Engineer у компаніх Levi9, активно волонтерить з 2015 року. Нині ж він з другом налагодив поставки потрібного для армії оптичного обладнання та інших важливих речей з Нідерландів, Польщі, а також Чехії, Данії та Туреччини. Донати на армію Собур збирає не тільки в гривні, а й в крипті — так легше пересилати гроші за кордон для купівлі потрібного. Сергій розповів dev.ua, як він суміщає роботу із волонтерством, що найскладніше у цій роботі та які секрети волонтерської роботи він встиг пізнати. 
1 коментар

Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот

Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі

Обговорення
0

Цікава історія, не все про тебе знав, Діма ))