Project Manager IT-комапнії Levi9 Марія Попова вимушено спробувала пожити за кордоном, як і тисячі інших українців. Проте зрозуміла, що життя за кордоном — не її. Примірявши інше життя, дівчина каже: «Я невиліковно відчуваю себе українкою». Марія розповіла dev.ua свою історію.
Project Manager IT-комапнії Levi9 Марія Попова вимушено спробувала пожити за кордоном, як і тисячі інших українців. Проте зрозуміла, що життя за кордоном — не її. Примірявши інше життя, дівчина каже: «Я невиліковно відчуваю себе українкою». Марія розповіла dev.ua свою історію.
Я не вірю в приказку «добре там, де нас немає», натомість переконана, що на певному етапі життя культура та атмосфера іншої країни можуть тобі підійти. Ти закохуєшся в країну, відчуваєш себе більш щасливою, хочеш і можеш реалізуватися там. Тебе збуджує сама думка ходити на роботу цією дорогою і назад додому, подобається архітектура міста, оточення, устрій. Так, наприклад, сталося в моєї подруги, що давно мешкає в Амстердамі.
Раніше я також уявляла, як живу та працюю в Нідерландах. Країна була мені вже добре знайома, адже я часто їздила в бізнес-тріпи в Амстердам, де знаходиться головний офіс Levi9, і багато спілкувалася з голландцями.
Мені було цікаво відчути себе голландкою, приміряти життя в цій країні, але не за таких обставин хотілося пізнавати нову культуру. Я не планувала та не готувалася до переїзду, а спокійно мені зараз лише в Україні.
Українці за кордоном так само себе приміряють — у нас з’явилася дещо кіношна можливість пожити іншим життям. Можливо, за кордоном зараз добре тим, хто не мав такого досвіду раніше та не уявляв себе за чашкою кави, скажімо, у Швейцарії. Зараз вони отримали «щасливий білет» в інше життя та заручилися підтримкою іноземців, які хвилюються за ситуацію в Україні.
Драма в тому, що наважитися на тимчасовий переїзд здебільшого спонукали війна та відсутність безпеки, а не бажання подивитися світ. І попри це, я помітила в багатьох земляків круту навичку — швидко адаптуватися та почуватися на своєму місці за будь-яких обставин.
Моя реакція на повідомлення про початок війни вранці 24-го лютого була дещо дивною — я замовкла та лише односкладово відповідала та кивала.
Для мене, дитини, що в віці 18-20 років проковтнула всі твори Ремарка, війна за замовчуванням асоціювалася з жахом і темними часами. Проте теорії з книжок виявилося недостатньо, щоб бути готовою до такої реальності.
Ми тиждень провели на заході України, потім із подругою виїхали машиною в Угорщину, а через півтора місяця я переїхала в Амстердам. Я також відвідала подругу в Ірландії та була вражена, побачивши там повсюди українські прапори.
За цей час я декілька разів поверталася в Україну. Хотілося перевірити свої відчуття — наскільки комфортно мені зараз тут. А остаточно знову приїхати до Києва було радісно та дещо дивно. Я з’їхала зі своєї квартири в Києві за тиждень до війни та переїхала до подруги. Речі залишилися нерозібраними, та й звикнути до нового місця не встигла.
Такий собі безхатько я вже довго — з часів окупації Криму, коли «втратила» дім. Їздила туди до родини, проте вдома себе вже не відчувала. Я подумала, що, напевно, карма хотіла мені щось цим сказати, та таким безхатьком вирішила побродити світом, приміряти на себе інші країни — Угорщину, Ірландію, Голландію.
Мені було комфортно всюди — відкриті люди, шалена підтримка волонтерів, гарні краєвиди. До нових реалій адаптуєшся органічно та непомітно, проте я нічого не робила, щоб асимілюватися в іншій країні.
Перший час мій розвиток у напрямку «нового життя» був на паузі. Принаймні, я так відчувала. Мені надто сильно хотілося додому.
Менталітети мешканців обох країн я б не протиставляла, але схарактеризувала б нідерландців як більш «прокачаних» українців. Це ми через 50-70 років. Місцеві відкриті, легкі в комунікації та не відмовлять у проханнях. Вони цікавляться співрозмовником, хочуть зрозуміти та прийняти його світогляд, а не бути центром свого всесвіту. При цьому, голландці мають високий рівень емоційного інтелекту та розуміння чужих кордонів.
Наприклад, вони не примушуватимуть тебе щось робити та не втручатимуться з порадами, поки ти не попросиш.
Навіть в конфліктних ситуаціях голландці не визвіряються, а без метушні та впевнено доводять свою точку зору. Вони проявляють агресію чи незгоду культурно, без загарбництва.
За місяць в Нідерландах я надихнулася їхнім таким ненапруженим стилем комунікації та цікавістю до інших. Хоча я сама доволі людиноорієнтована за характером, голландці допомогли ще більше відкрити серце для людей.
Намагаючись зрозуміти, в чому причина такого ставлення до життя, я побачила закономірність — голландці мають до нього смак. Для них нормально отримувати задоволення, усвідомлювати бажання та рухатися до його реалізації, а також казати «ні», якщо не підходить пропозиція. Батьки дають свободу вибору, не змушують навчатися на юриста, якщо бачать схильність до творчості.
Така збалансованість допомагає кайфувати від життя та не перейматися соціальним статусом.
Відмовити в проханні чи почати з нуля щось нове не страшно — так робили твої батьки, робиш ти та робитимуть діти. І, можливо, через таку гармонію в них достатньо ресурсу та енергії, щоб ділитися з іншими.
Для голландців природно жити для себе та робити щось екстра для суспільства. Так, майже кожен мій знайомий у Нідерландах волонтерить у неробочий час. Наприклад, моя колега в Амстердамі допомагає в організації івентів у школі. Вона робить це для душі, а не з примусу чи задля кращого ставлення до її сина в школі — він випустився вже давно. Інший приклад — ми жили в «House of Ronald McDonald», будинку, де залишалися батьки з недоношеними дітьми. Він зараз працює на волонтерській основі зараз, а head of office — дуже літня людина, що на пенсії може вже нічого не робити. Але це її стиль життя, вона хоче бути корисною суспільству. Мені він також імпонує, тож в Україні я намагаюся його відбудувати.
Ще до війни я спробувала робити щось для інших — за невелику суму викладала йогу для товаришів та їхніх знайомих.
Заняття вранці тричі на тиждень допомагали прокинутися та заряджали енергією нас усіх. Зараз я роблю це безкоштовно та вважаю скоріше не волонтерством, а допомогою людям впустити спорт у життя. Стрес через війну позбавляє нас базових радостей і активності. Проте рух має бути невіддільною частиною дня — як дихати, митися, їсти. Щобільше, викладати йогу стало необхідним мені самій.
До речі, українці за 3 місяці міцно вписали волонтерство в щоденний to-do лист і поєднали в собі декілька ролей. Вірю, що наступні покоління продовжать нашу справу, тож ми на декілька кроків ближче до збалансованого життя в стилі нідерландців.
Ми суттєво просунулися в гордості за свою країну. Раніше мріяли постарішати на півночі Італії, а зараз — казатимуть, що хочуть хату на Драгобраті.
Я хочу вкладати любов до країни і своїм дітям — виховувати їх тут, водити до школи та проводжати в університет в Україні. Ми вже пройшли фазу «маленькі люди, що нічого не можуть змінити». Українці протидіють комплексу меншовартості, який нав’язувався ззовні, та нарешті зрозуміли, що варто змінювати в першу чергу себе. Ми не жертви, усвідомлюємо силу та вагомість своїх бажань і багато чого можемо — здатні змінити правління, послати російський корабель і вистояти понад 100 днів в окупації. Наше майбутнє залежить від нас.
У війні я багато втратила, але й неочікувано для себе отримала. Моя родина живе в москві, та попри понад 10 років життя в інших світах і мою радикальну позицію щодо анексії Криму та агресію на сході, ми підтримували теплий зв’язок.
Прикро, але з початку повномасштабної війни я не відчула підтримки ані від родини, ані від кримських знайомих.
Натомість мою приналежність до України та переживання за неї розділили подруги, колеги, сусіди та бариста з кав’ярні за рогом. Всі вони стали мені ближчими, зі схожим поглядом на життя. Я все ще люблю свою родину, але, як не дивно, в мене немає часу на їхнє «не все так однозначно» — негативу зараз і так вистачає. Я вирішила пускати в життя приємні емоції та цікавих мені людей. І байдуже з яких причин.
Війна підштовхнула до переоцінки пріоритетів і допомогла відкрити очі на моє оточення — хто ці люди та яку цінність несуть. Крім того, дивно було усвідомити нове бажання — відчувати життя.
Після перебування за кордоном мені захотілося робити вибір на користь себе, своїх бажань.
Після нашої перемоги я б залишилася жити в Україні та продовжила будувати життя тут. Я все ще хочу бачити світ, приміряти на себе інші країни та смакувати навколишній світ. Але я 100% і невиліковно відчуваю себе українкою, тут хотіла б і постарішати.
