UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Марія БровінськаІсторії
19 лютого 2026, 09:00
2026-02-19
«У моєму телефоні з’явилися контакти „Тьотя Ніна Мʼясо“ і „Тьотя Люда Огірки“». Айтівиця Ciklum з Харкова вже чотири роки вимушено живе у селі й зізнається, що такий сценарій розглядала для себе років через 25
24 лютого 2022 року для багатьох українців переїзд перестав бути вибором. Це стало питанням безпеки. 42-річна Ольга Артемасова, Global Head of Business Analysis Center of Excellence у Ciklum, розповіла dev.ua, як тимчасове рішення «на тиждень» перетворилося на майже чотири роки життя у селі — з генератором, інвертором, «Тьотею Ніною Мʼясо» у контактах і мрією повернутися до рідного Харкова. Далі — її пряма мова.
24 лютого 2022 року для багатьох українців переїзд перестав бути вибором. Це стало питанням безпеки. 42-річна Ольга Артемасова, Global Head of Business Analysis Center of Excellence у Ciklum, розповіла dev.ua, як тимчасове рішення «на тиждень» перетворилося на майже чотири роки життя у селі — з генератором, інвертором, «Тьотею Ніною Мʼясо» у контактах і мрією повернутися до рідного Харкова. Далі — її пряма мова.
Переїзд як необхідність
Я маю власну практику як бізнес-консультантка, трансформаційна системна коучиня та спікерка. У мене чудова родина — син, військовий курсант, і дві кішки.
Що змусило мене переїхати? Скажімо так: вранці 24 лютого 2022 року це стало не вибором, а очевидною необхідністю. Ми не «цілилися» ні в село, ні в конкретне місто — тоді взагалі було не до цього.
Якщо чесно, навіть трохи іронічно, як ми тут опинилися: наче й за власним рішенням, а наче й без інших варіантів.
Ще за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення у Ciklum проводили інформаційні зустрічі з безпековими консультантами. Пояснювали, як стратегічно обирати місце для евакуації — подалі від військових частин, аеродромів і навіть тюрем — і як правильно зібратися.
Серед несподіваного, наприклад, було те, що не варто брати валізи на колесах. Якщо дороги обстрілюватимуть і доведеться залишити авто десь у полі, по зимовому бездоріжжю чи лісовому бурелому валізу не покотиш. Тоді це звучало майже фантастично. Потім стало реальністю.
Тому ми їхали з туристичними рюкзаками. Хоч і з надією на краще — бо, як з’ясувалося, купальник я все ж таки взяла.
«От би пожити в такому будинку»
У будинку, де ми зараз живемо, ми вже зупинялися на одну ніч у 2021 році, коли подорожували Україною. Ходили, роздивлялися неймовірний вигляд на місто й фортецю та жартували: «От би пожити в такому будинку». Як виявилося, трошки недоформулювали бажання.
24 лютого ми зателефонували власнику й попросили орендувати його на тиждень. Потім продовжили ще на два. Потім ще. І ось уже майже чотири роки живемо на заході України. Ми й досі орендуємо цей будинок через безпеку, автономність і достатній простір, аби за потреби прийняти ще когось. Перші пів року тут одночасно жили десять людей, три собаки й три коти. Після такого я дуже сподіваюся, що це залишиться лише перестраховкою.
Автономність як перевага
Автономність стала ключовою перевагою, особливо під час блекаутів. Власна свердловина, газ, опалення і гаряча вода від свого котла — фактично все необхідне для життя, лишалося тільки забезпечити електроенергію. Спочатку ми придбали невеликий EcoFlow для роутера — ще в перші дні провели оптику, бо в будинку жила ціла команда айтівців і викладачів. Коли ситуація зі світлом погіршилася, купили потужніший EcoFlow для ноутбуків і базових побутових потреб.
Згодом з’явився генератор — добре, що бензином запаслися ще влітку 2022 року. Його підключили до будинку: можна було користуватися майже всім, окрім пральної машини й духовки. Щоправда, щоразу доводилося виходити на вулицю, щоб його запустити чи перемкнути.
У 2024 році разом із власником ми встановили інвертор, який живить увесь будинок і заряджається, коли є світло. Якщо електроенергію дають лише на годину, а шість її немає, повністю зарядитися він не встигає — тоді доводиться економити або знову запускати генератор.
«Я навіть до перукаря їжджу до Києва»
Чи сумую я за великим містом? Звісно. Можливо, колись я й хотіла б переїхати в село — але за власним рішенням і років через двадцять п’ять. Ми живемо майже у передмісті, тому доступ до супермаркетів і базових сервісів є. Але асортимент товарів і послуг зовсім інший. За багатьма речами доводиться їхати до більших міст — на СТО, у театр, у торгівельний центр. Я навіть до перукаря їжджу до Києва.
Переїзд за кордон ми не розглядали. Маючи сина на останньому курсі військового вишу, ми навіть не думали про це.
Село — це про стосунки
Що нас тут тримає, окрім безпеки? Люди. Тут вони більш відкриті й теплі. У моєму телефоні з’явилися контакти «Тьотя Ніна Мʼясо» і «Тьотя Люда Огірки». За майже сорок років життя у великому місті в мене такого не було — там усе просто: прийшов, купив, пішов. А тут це про стосунки. Про те, що тебе пам’ятають і хвилюються, якщо довго не приходиш.
Життя тут значно дешевше: продукти, житло, заклади. Друзі приїжджали зі Львова, повечеряли вчотирьох, їм приносять рахунок — і вони перепитують: «Ви точно все порахували? Це за всіх?»
А ще — повітря, краєвиди, річка з неймовірними місцями, каньйон, водоспади, печери, замки й фортеці. Є й трохи справжнього сільського життя: грядка помідорів, грядка огірків, підгодовані пташки. Іноді навіть виникають думки про курей — але поки тримаємося.
І все ж мені бракує масштабу, подій, конференцій, можливостей, динаміки великого міста. Тому я часто їжджу до Києва та інших обласних центрів.
А повернутися я хочу тільки в одне місто — своє, найкраще у світі. У Харків. І дуже вірю, що одного дня саме так і буде.
«У Харкові я була „людиною бетону“, агностиком-інтелігентом без прив’язки до традицій». Змінити ритм міста-мільйонника на життя в селищі на Буковині й почуватися абсолютно щасливою можливо. Ось історія айтівиці з EPAM, яка це доводить
Як увійти в IT, якщо не вмієш кодити? Три історії неайтішних спеціалістів з Ciklum, TECHIIA та Intetics
Для того, аби працювати в IT, необов’язково вміти писати код. Адже в компаніях велика кількість спеціалістів, які не знають жодної мови програмування та не орієнтуються у фреймворках.
dev.ua розповідає, як влаштована робота в IT неайтіших спеціалістів й чим вона їх приваблює.
«Ситуація вже пройшла точку критичного дна». Що відбувається на ринку праці та чи є шанс на відновлення активного найму в українському IT
36% українців, які втратили роботу, не знають, як її шукати, рапортує Work.ua. Зокрема, 15% читачів dev.ua, згідно з опитуванням, також опинилися за бортом і наразі не працюють. Скаржаться на досить скромний найм у порівнянні з довоєнними часами і рекрутери. Висновок, що ринок кандидата через війну перетворився на ринок роботодавця, вже ні в кого не викликає сумнівів.
