UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Ігор Вишневський Війна
18 травня 2026, 09:00
2026-05-18
«Був період, коли наймалося по три людини в день. Такого зростання в IT я не бачив». Історія айтівця, який після трьох років служби в Силах оборони працює над новими продуктами в miltech
До повномасштабного вторгнення Любомир Маланчак працював на позиції Salesforce Developer у компанії Avenga. Зараз він продуктовий менеджер в одному з українських miltech-виробників, назву якого айтівець не розкриває — ця інформація під NDA.
Але між класичною «айтішкою» та переходом у miltech у Любомира було близько трьох років у Силах оборони, які суттєво змінили його життя й подальшу кар’єру.
До повномасштабного вторгнення Любомир Маланчак працював на позиції Salesforce Developer у компанії Avenga. Зараз він продуктовий менеджер в одному з українських miltech-виробників, назву якого айтівець не розкриває — ця інформація під NDA.
Але між класичною «айтішкою» та переходом у miltech у Любомира було близько трьох років у Силах оборони, які суттєво змінили його життя й подальшу кар’єру.
Журналіст dev.ua поговорив з айтівцем про його перебування в Державній прикордонній службі, бойову роботу на сході України, перше знайомство з дронами й розвиток цих технологій в армії, а також різницю між ІТ та miltech, яку він відчув на власному досвіді. Далі — пряма мова Любомира Маланчака.
З ІТ — у прикордонники. Повномасштабна війна, яка змінила все
У перші дні повномасштабної війни ми з братовим відправили дітей з дружинами до родичів у Польщі, а самі повернулися до Львова. Я розумів, що потрібно готуватися до мобілізації, тож на початку березня пішов до військкомату.
Близько двох тижнів я перебував у «підвішеному стані», а потім мені перетелефонували, сказали збирати речі. Хоча на той час у мене вже все було й так готове. Я не знав, у який підрозділ потраплю, тоді не було особливої можливості обирати. Мені повідомили, що буду прикордонником, і що їду в навчальний центр у Великих Мостах. Попереднього досвіду служби у мене не було, я був так званий «піджак» — людина з воєнною кафедрою за плечима, але без особливих навичок.
Якщо чесно — розумів, що війна неминуча. Тому готуватися до цього і морально, і матеріально розпочав щонайменше за кілька тижнів, а то і місяців до повномасштабки. У цей період вже якось до пуття і не працювалося — думками був далеко від роботи. Спринти вже не йшли, таски виконувалися так-сяк, а сам я постійно відволікався на Telegram-канали з новинами.
За цей час я вже мав достатньо «снаряги», закупив всього може навіть більше, ніж було треба. Купував усе за власний кошт, і не жалкую. Як показала практика, через шалений ажіотаж у перші місяці повномасштабки важко було знайти хоч щось. Пам’ятаю, що деякі хлопці тоді бігали у броніках із написом «преса», але на той момент я вже мав свій, і слава Богу.
Як офіцер запасу, потрапивши до навчального центру, я відразу не пройшов по-справжньому серйозної підготовки. Вважалося, що я її начебто мав і так. Але ж всі ми розуміємо, що насправді ні. Ніяких польових зборів не проводилося, проходило лише так зване злагодження зведеного підрозділу. Це вже були повноцінні польові умови в одному з навчальних центрів ближче до Дніпра. Після того все якось зупинилося, нас знову вивели на захід, посадили в одній із прикордонних застав. Сказали чекати команди на висунення на схід.
Так тривало приблизно місяць. Потім побачили, що я айтівець, маю досвід з дата-інженерією. Запитали в одного з підрозділів, чи можу я їм були корисним за цим напрямом. Так, я потрапив у відділ кібербезпеки Волинського прикордонного загону, де, щоправда, прослужив лише кілька тижнів, до місяця.
Відділ кібербезпеки — це було природнє середовище для мене як айтівця, але дуже швидко прийшла рознарядка, що потрібно виділити якусь кількість особового складу на ротацію на схід. Відповідно, я поїхав туди. До речі, тут була смішна історія: мені сказали, що оскільки у всіх уже є УБД, то першими на схід поїдуть ті, у кого УБД немає.
Я розумів, що на схід я поїду першим потягом в усякому разі, і мені було ок. Але було цікаво спостерігати, як «кадрові» всіма силами уникали цієї поїздки.
Бойова робота на сході й перше знайомство з дронами
У травні чи на початку червня 2022 року я відбув на схід і до кінця літа вже був військовослужбовцем Луганського прикордонного загону. З цього, власне, і почалася моя служба в бойовому підрозділі, адже до цього я фактично перебував на заході країни.
Оскільки в Луганському загоні ніяких задач, пов’язаних із кібербезпекою, для мене не було, а я почув, що в нас формуються підрозділи БПЛА (так звані «сектори застосування БПЛА»), то пішов за цим напрямом. Уже до 2023-го Нового року я бігав із «Мавіком» десь під Чернещиною (село на межі Харківської та Луганської областей — ред.), корегував міномет.
На той час «Мавіки» були нашим усім. Зі своїм «Мавіком» тебе б з радістю прийняв будь-який підрозділ. З нього ти міг дати картинку і стрім, і це дуже цінувалося. На той момент будь-які дрони ще були рідкістю. Коли я почав цим займатися, то не мав попереднього досвіду роботи з дронами.
Сам «Мавік» — це, по суті, магазинна іграшка, навчитися не важко. Але головне, що потрібно було опанувати — це як не засвітитися перед ворогом. Власне, і зараз це тим більше не втратило актуальності.
Тоді існувала проблема кастомних прошивок і так званих анонімізаторів. У внутрішніх чатах всі час від часу повідомляли суміжникам, що чийсь «Мавік» не анонімізований, і їхня позиція «світиться». От такі речі довелося вчити на ходу. Потім перед нами почали ставитися завдання збільшувати дистанції — відповідно, треба було підключати якісь бустери, ми почали замовляти китайські підсилювачі.
Звичайно ж, централізовано під це ніяких фінансів не виділялося, тому ця діяльність тягнулася виключно на горизонтальних зв’язках. Десь у когось щось підглянув, як зроблено, десь разом скинулися грошима на якісь компоненти.
Змогли залетіти на 9 км, а не на 4 км — і відразу відчуття з ефектом «вау, ми це зробили». А вже потім ти міг літати завдяки виносній антені прямо з бліндажа і відчувати себе дядьком. Але до цього треба було прийти самому методом проб і помилок.
Хочу сказати, що мені дуже пощастило з першим командиром. Запам’яталося, що у нього завжди двері були відкриті, що теж символічно: завжди можна було зайти з будь-яким питанням.
«Вікторович» прислухався до наших потреб і пропозицій, і сам також бачив, що наша історія з бустерами й виносними антенами спрацювала, що ми навчилися краще літати, а нас почали запрошувати попрацювати по якихось віддалених цілях. На той момент війни 9 км вже вважалося дуже глибоким тилом, де «немиті» ходили з цигарками й без броніків. Тож можна було знаходити «жирні» і цікаві цілі.
Командир давав добро на всі технічні експерименти, допомагав фінансово, тобто буквально казав: «Що тобі треба? Я допоможу, знайду волонтерські фонди, субвенції і так далі». Ми збільшували команду, і зрештою я вже став працювати старшим групи у розрахунку.
З кожним місяцем дистанції і у нас, і у ворога збільшувалися. Тож якщо раніше ти міг на свою позицію заїхати чи не на таксі, то згодом до всіх маневрів довелося підходити набагато обережніше. Треба було планувати заїзд «по сіряку», чи практикувати вихід пішки за енну кількість кілометрів.
З чим почали працювати, крім «Мавіків»? «Лелеку» ми собі не могли дістати, бо було дуже дорого. Але через Львівську міську раду вдалося вибити субвенцію під купівлю фотольота «Мара». Як на мене — дуже крутий борт. І нам дуже поталанило, тому ми перші свої екземпляри «Мари» дістали під осінь 2023-го.
За один виліт такий дрон міг принести 20–25 цілей — це був невиданий на той час результат, цілий каталог.
Потім побратими брали такі цілі й «розбирали» за ніч.
Армійські будні й «піраміда Маслоу» в Силах оборони
Географічно у рамках перебування у Державній прикордонній службі я працював у різних локаціях на сході. Прикордонні загони заходили на ротації, а ми їх заводили.
Окрім безпосередньо прикордонників, ми встигли спрацюватися з вже на той момент легендарними 81-ю аеромобільною та 54-ю механізованою на сіверському напрямку, 103-ю бригадою ТРО, а згодом і 3-ю ОШБ на Харківщині, 45-ю артилерійською теж. Заходили з «Азовом» в Серебрянський ліс у 2024-му, працювали разом з 63-ю бригадою в Ямполі і Торському.
Допомагали навчати пілотів, вводили їх у курс справи, передавали їм орієнтири. Фактично, перебували в смузі від Куп’янська аж до Ямполя. На Донеччині були виїзди в районі Сіверська. Зокрема, пам’ятаю свій виїзд в село Федорівка під Сіверськом, воно зараз окуповане. «Мавіком» бачили й Соледар.
З появою Сил безпілотних систем, я думаю, ми не могли розраховувати на першочергове комплектування засобами. Але і ситуації, коли у нас лишився один облікований «Мавік», на якому всі бояться літати, щоб не втратити, у нас теж не було.
Більшість «Мавіків» нам віддавали через волонтерські фонди, а командир завжди «тримав запас», щоб ми мали чим працювати. Він заохочував, щоб ми літали ще глибше, і навіть якщо втрачаємо «пташку», то нічого страшного. Бачачи таке ставлення командира, і всі інші хлопці в групі дуже старалися.
У нас був старший чоловік, з нині окупованих територій (бо у нас дуже багато людей були з Луганської області). І він сам попросився до нас в групу, хоча міг при штабі працювати водієм, возити полковників на наради. Але він попросився в бойову групу свідомо, бо син і дружина воюють.
На мою «піджакову» думку, саме це був зразок воїна, і дуже різав контраст з тими «кадрами», яких я бачив тилових підрозділах. Камінь, а не мужик!
Були молоді хлопці з Луганської області, які дуже добре розумілися на ділянці, бо знали всю місцевість, як свої п’ять пальців. Це все одно, як би я воював у Львівській області. Вони знали всі виїзди й заїзди, знали контакти, тож якщо нам потрібна була якась розвідка, ми завжди могли вийти на взаємодію з суміжниками. Це давало нам велику перевагу. Я ж з Львівської області, і єдина моя сильна сторона — це те, що я міг у чомусь краще розбиратися технічно, як айтівець.
На той період вже починали вводити певні ротації. Тож якщо хтось рік відслужив у нас, то міг писати рапорт на переведення на будь-який прикордонний загін. Після бойової роботи — в пріоритеті будеш по переведенню. Маю сказати, що на той час це була усна домовленість у підрозділі, і її старалися дотримувалася, але не завжди виходило.
Теоретично, я теж міг кудись поїхати, щоб далі служити на заході, але я жодного разу такі рапорти не писав. Мене все влаштовувало: вже всіх тут знав, була своя група, були напрацьовані контакти. Не бачив сенсу кудись зміщуватись.
Тим більше з відпустками у нас все було доволі адекватно — мав можливість двічі на рік по 15 днів поїхати додому. За це окрема подяка командиру! Він за цим дуже слідкував, щоб всі їздили у відпустки й мали таку можливість.
У мене склалася на той час певна армійська «піраміда Маслоу». Я вважав що приношу певну користь. Результат був, а міняти це на щось інше бажання навпаки не було.
Так, відчувалася певна небезпека, близько до лінії фронту, але до цього ти теж призвичаюєшся. Якщо інші виконують цю роботу, то і ти можеш.
У нас хлопець був ще з часів АТО, працював у підрозділі і їздив на бойові постійно. Він просто сумлінно робив свою роботу, і мені це імпонувало. Головне не легковажити, і дбати про мінімальну безпеку там, де це потрібно.
Тож із часом почали убезпечувати себе анонімізаторами, «Чуйками», а перед появою останніх був «Цукорок». Навчилися сканувати ефір, розуміти, де і на яких частотах що літає.
Повернення в цивільне життя, але не в класичне ІТ
У кінці 2024 року у мене народилася донька. Так, з’явилися юридична підстава звільнитися зі служби як багатодітний батько, адже на момент початку повномасштабки двоє дітей вже було. Я написав рапорт на звільнення, але до часу, поки я їхав додому у поїзді, минуло ще близько пів року. На жаль, ці процедури не є миттєвими.
На момент потрапляння до Сил оборони я працював у компанії Avenga, яка, до речі, весь час мене фінансово підтримувала протягом служби. Це дуже правильна і свідома позиція, адже не всі військовослужбовці їздять на бойові, а на тиловій зарплаті в умовних 20000+ гривень у чужому місті не надто протягнеш.
Окрім того, маю сказати, що НR Avenga була зі мною на зв’язку і вони нам допомогли закрити кілька важливих зборів. Тож я собі допускав, що повернуся як Salesforce Developer в Avenga і буду програмувати далі.
Маю сказати, що за час мого перебування на службі в IT-секторі вже стало «трошки тісніше». Побачив це по тому, що багатьох людей навіть з мого проєкту поперекидали на інші проєкти. Також зараз досить складно знайти новий проєкт. Однак компанія все одно досить тривалий час ще тримала мене «на бенчі». І потім навіть таки знайшли для мене проєкт, але я вже на той момент отримав офер від іншої компанії з miltech-сектору.
Крім того, поки тривав цей період пошуку, я розумів, що, швидше за все, уже не зможу повернутися в класичне IT.
Навіть після звільнення зі служби я тримав контакт з хлопцями, читав наші чати, допомагав їм щось дешифрувати. І після цього повертатися до «рутинних» завдань «айтішки» мені було емоційно складно.
Напевно, це біль дуже багатьох ветеранів, які зразу кидаються в роботу, але їм важко заповнити оцю «армійську піраміду Маслоу», продовжувати робити щось важливе для оборони нашої країни.
Особисто я не намагався відразу піти працювати, кілька місяців просто займався якимись домашніми й сімейними справами. За три роки служби сім’я теж залишалася без уваги, і це важливо було хоч трішечки надолужити.
Дітям треба було пояснити, чому так довго звільнявся. Дружина своєю чергою теж багато витерпіла за цей час, особливо в періоди, коли я «зникав із радарів», не відписував. Їй теж було тяжко, і все це якось треба спільно було полагодити. Рекомендував би кожному, хто звільнився зі служби, теж насамперед хоч трохи «видихнути» й дати собі час, щоб заново почати жити сімейним життям.
Який важливий досвід взяв із собою в defence-сектор
Досвід перебування на передньому рубежі знадобився мені у defence-секторі хоча б тому, що я завжди «приміряю», чи буде комусь із солдатів зручно користуватися нашими продуктами, чи всі дрібниці в них прораховані.
Коли ти сам раніше вистрибував із пікапа на умовному «передку» і швидко розвантажував якесь обладнання, щоб не опинитися в полі зору ворога, то будеш мати досить чітке розуміння, як воно має виглядати і що буде зручно, а що ні.
Відразу думаєш, щоб якась умовна антена була змонтована так, щоб не зламатися. Чи як це все буде виглядати у транспортному кейсі. Тобто, цей армійський досвід дає розуміння прикладного аспекту.
Хоча, звісно, я все-таки більше по софту, а не по залізу і техніці, і на нинішньому місці роботи працюю на позиції продакта, та все одно повинен мати розуміння, що таке радіогоризонт чи радіотінь, як поширюються радіохвилі, знати якісь мінімальні поняття з фізики. Я не мушу сідати й паяти дрон, але мушу виставити правильні цілі й досягнути їх в якийсь визначений термін. А для цього трошки маю знати, як працює те, що ми виготовляємо.
Тут досвід «айтішки» теж дуже допомагає, оскільки всі молоді miltech-стартапи стартують із досить невеликого і дуже талановитого колективу, який потім дуже швидко розростається вибуховими темпами. Менеджерити цей процес дуже допомагає той досвід, який я здобув в ІТ. Саме цей бекграунд дає змогу систематизувати роботу.
Чим відрізняється робота у класичному ІТ та miltech
Якщо в «айтішці» ти маєш доволі розмірений темп, то в miltech 80% задач — на вчора, а решта 20% на післявчора. На моїй нинішній роботі бувало, коли по вісім активних проєктів одночасно несеться.
Ти працюєш «у режимі накладання турнікета», тобто робити все потрібно дуже швидко. Бігаєш і пробуєш гасити пожежі, але задач настільки багато, що можна просто в цьому всьому загубитися.
Це не йде в порівняння з темпом класичної «айтішки», коли в тебе є умовний спринт, ти спланував його по сторі пойнтах, набрав собі тасків і помаленьку робиш свій скоуп на тиждень чи два. У miltech усе набагато динамічніше, і проблеми набагато складніші.
Тобто, тобі треба просто іноді банально поїхати до військових, поговорити з ними й зібрати від них якийсь фідбек. І вже на основі цього зрозуміти, куди далі рухатися.
Я б навів порівняння — якщо у склянці сколотити якусь скаламучену воду, то тобі потрібно трохи часу, коли все це вляжеться і розшарується. Щось схоже й у miltech-командах — там теж кожен займе своє місце, і всі будуть знати свої процеси. Але для цього має минути час.
Те саме, власне, і з тими військовими підрозділами, які зараз суттєво масштабуються.
До речі, на основі Луганського прикордонного загону, створився головний відділ безпілотних авіаційних систем «Фенікс». Він нині входить до найкращих підрозділів Сил безпілотних систем.
Коли підрозділ настільки швидко масштабується, то люди, які вчора були командирами взводів, стають командирами рот. Структура швидко розростається, що створює тривалий період хаосу. Але поки ця вода вляжеться, треба максимально тримати фокус, і робити це дуже важко. Бо всі тягнуть у різні боки, у кожного свої ідеї. Це довга відповідь на питання, але коротка — динамічність у miltech на порядок вища, ніж в ІТ.
У мене нещодавно був дзвінок з одним з великих українських виробників, і у п’ятницю ввечері він каже: «Окей, то проведімо ще одні тести і потім засінкаємося ще раз в суботу». Чи ми в суботу не воюємо?» І всі зрозуміли — окей, засінкаємося в суботу, без проблем. Якщо справді хочеш результату — треба трошки активніше рухатися.
Плюс, мені здається, навіть з правильної точки зору — якщо ти працюєш на оборонку, маєш таку можливість та ще й маєш, наприклад, бронювання, то можна викладатися і більше. Нічого страшного не станеться, а Work-life balance прийде потім.
Щодо нинішнього «порогу входу» в ІТ та miltech, то мені здається, що в оборонці для айтівця набагато легше знайти роботу просто завдяки тій кількості вакансій, які є в галузі.
У моїй бульбашці айтівці з досвідом військової служби також опиняються в miltech, після звільнення більшість ветеранів рухаються саме до цього напряму.
Miltech масштабується з фантастичною швидкістю. До прикладу, у нас в компанії був період, коли наймалося по три людини в день протягом досить тривалого часу. Я такого зростання в IT не бачив.
P. S. Війна триває…
Щиро переконаний, що це була перша з моїх мобілізацій. Усі вже розуміють, що війна швидко не завершиться. Головне, коли прийде час іти знову, не опинитися в тій ситуації, у якій я, на жаль, опинився у 2022 році.
Я всім теж рекомендую приглянути собі майбутнє місце в Силах оборони. У нас уже є підрозділи, бойовий шлях яких опишуть в книжках, про деяких вже зараз знімають фільми. Ситуація кардинально інша, ніж була у 2022 році, це важливо розуміти. Принаймні, я точно знаю, де продовжу свою службу, якщо це питання постане знову.
«Я чув про „мʼясні штурми“, але не сильно вірив у це, доки на власні очі їх не побачив». Чесна розповідь ветерана-айтівця, якому попри важке поранення вдалося повернутися до роботи в IT
«Без технічних спеціалістів армія починає сипатися». Начальник безпілотних систем Третього армійського корпусу — про те, навіщо 3АК айтівці і як туди потрапити
«Інструктор запитав: „Ви брешете, що ніколи не літали на крилах?“» Айтівець і ветеран — про свій шлях в аеророзвідці, звільнення Херсонщини й те, як суспільство обманює себе щодо війни
Німеччина передасть Україні 14 наземних безпілотників THeMIS. Що це за машини та як вони працюють
Німеччина передасть Україні 14 наземних безпілотників THeMIS. Імовірно, 7 таких транспортних засобів прибудуть до України до кінця цього року, вони призначені для евакуації поранених. Інші очікуються у 2023 році — їх будуть використовувати для очищення доріг. Нагадуємо, що це за зброя і що вона вміє.
Атлас зброї: Німеччина передає захисникам чергові MARS II. Які ще РСЗВ отримала Україна від західних партнерів та як вони працюють
Федеральне міністерство оборони Німеччини повідомило у Twitter, що у найближчі кілька тижнів Україні будуть передані чергові системи залпового вогню MARS II.
Раніше ми розповідали про те, які РСЗВ партнери надіслали на допомогу українським воїнам. Нагадуємо про це знову.
(Текст від 26 липня)
На український ударний дрон PUNISHER зібрали понад 1,3 млн грн. Що може гроза командних центрів ворога
Дмитро Томчук повідомив, що найлегші та найменші ударні дрони PUNISHER, які не мають аналогів у світі, тепер коштують $70 000. Виробник додав у комплекс ще одного безпілотника, і тепер їх там два. Дмитро пише, що Юлія Черешня та Павло Харузов зібрали на комплекс більше 1,3 млн грн.
Раніше він розповів журналісту dev.ua, що вміють ці «пташки», та чому саме вони можуть переламати хід війни на користь України.
(текст від 1 червня 2022 року)
США в черговому пакеті допомоги надасть Україні дрони Switchblade 600. Подробиці про ці та інші «пташки», якими користуються українські захисники
Серед списку допомоги, яку пропонує Пентагон, є дрони-камікадзе Switchblade 600, які офіційний Київ просив передати раніше.
Контракт на дослідження та розробку для 10 дронів SwitchBlade 600 виробника Aerovironment, очікується протягом наступних 30 днів, заявила прес-секретар Пентагона Джессіка Максвелл в електронному листі до News Defense.
Ми зібрали список дронів, які використовують українці проти ворога, в тому числі і подробиці про Switchblade 600.
(текст від 17 травня 2022)
