dev.ua вже розповідав історію Дарії Чучмай, People Partner у Pingle Game Studio, яка евакуювалася до Польщі з рідного Харкова з однією лише пляшкою води та величезним бажанням повернутися до України. Свою мрію вона здійснила: перетнула український кордон і тепер знову живе в Україні. В рамках циклу історій про те, як айтішники повертаються додому, розповідаємо її історію.
dev.ua вже розповідав історію Дарії Чучмай, People Partner у Pingle Game Studio, яка евакуювалася до Польщі з рідного Харкова з однією лише пляшкою води та величезним бажанням повернутися до України. Свою мрію вона здійснила: перетнула український кордон і тепер знову живе в Україні. В рамках циклу історій про те, як айтішники повертаються додому, розповідаємо її історію.
Якщо чесно, з перших днів у Польщі в мене душа була не на місці. Дуже хотілося додому.
Польща — чудова країна, там добрі люди, Краків мені дуже сподобався, але я весь час хотіла повернутись в Україну.
Крім того, свою кішку я залишила у тітки на заході України і весь час про неї думала. Була шкода тварина. Навіть розуміння того, що з нею все добре, про неї подбають, не допомагало.
Ще дуже хотілося побачити своїх друзів, які залишилися в Україні та, звичайно, хлопців з роботи та наш новий офіс у Львові.
Це було приблизно 14 квітня. З Кракова до нашого місця призначення на заході України ми їхали автобусом майже 16 години. Нам пощастило, що вночі на кордоні застали не дуже велику чергу. Польські прикордонники швидко пропустили. Поверталося дуже багато людей, автобус був забитий — жінки з дітьми.
Я спеціально заздалегідь, десь за тиждень, купувала квитки. Вже тими днями люди масово поверталися до Києва.
Коли повернулася до України, всі подруги помітили, яка я щаслива. А я їм відповідала, що Україна навіть пахне інакше. Дуже добре.
Напевно, здебільшого я поверталася в Україну через свою роботу. Мені складно працювати віддалено, особливо проводити зустрічі one-to-one. У моїй роботі важливий особистий контакт.
Тому після повернення іноді їжджу дня на три до Львова. Проводжу one-to-one і намагаюся за цей час максимально поспілкуватися з колегами.
У Львові винаймати квартиру дорого. Тому я приїхала до Рівного — тут мешкає моя сестра. Ми не бачилися 6 років, все не було часу приїхати одній до іншої у гості. Тож вирішила винаймати тут квартиру.
Зараз із сестрою надолужуємо втрачене: часто бачимося і багато спілкуємося. Кішку, звичайно ж, я теж забрала у тітки, тепер спокійніше на душі.
Не приховую, все одно у мене була тривога та почуття страху, тому якийсь час я вирішила пожити у Польщі. А взагалі, як і всі, сподівалася, що війна закінчиться за кілька тижнів, доки я буду за кордоном.
Потім Харків стали трохи менше бомбардувати. Вирішила, що переберуся на захід України, посиджу місяць… все закінчиться, і потім повернуся до Харкова — такий був мій план.
У Польщі я прожила півтора місяця. Я не подавалася на жодні документи, виплати. Тому що їхала туди не з метою залишитися, а з метою пересидіти війну та повернутися додому.
За кордоном я була разом із мамою і поверталася теж з нею. Мати була приватним підприємцем, залишилася без роботи. Її магазин та товар — згоріло все. Наразі вона поїхала до Харкова за речами. Каже, поки що рано туди повертатися. Треба сказати, що ми жили на Салтівці — у районі, який найбільше постраждав. Якщо порівнювати з Рівним, то у Рівному життя вирує. У Харкові війна відчувається сильнішою, атмосфера напружена. А все-таки багато хто повертається. Потяг «Ужгород-Харків» забитий людьми. Їдуть навіть сім'ї із маленькими дітьми.
Мама каже, що у Харкові чути бомбардування. За час, що ми були за кордоном та у Рівному, вона відвикла від цих звуків. Але її всі заспокоюють: «Не переживай, це наші відбивають». Хоча недавно ракета прилетіла до школи біля мого будинку. Досі відбувається обстріл у різних районах міста.
Ми маємо багато знайомих, які весь цей час залишалися в Харкові. Найстрашніше, що люди звикають до війни. Коли чують звуки вибухів, кажуть: «Ми знаємо, що це наші, і не переживаємо».
Я дуже хочу до Харкова. Хотіла їхати з мамою на кілька днів, але зрозуміла, що морально ще не готова. Все ж таки страх присутній. Мама спеціально проїхала містом, щоб подивитися на улюблені місця. Зняла для мене відео, і у мене навіть від них ідуть мурашки по шкірі. Щодалі ти від улюбленого місця, то більше розумієш його цінність.
У нас є великий затишний офіс у Львові. Багато хто з Харкова вже помічає деякі фішки й просить мене перенести їх у наш харківський офіс. У Харкові ми зовсім недавно переїхали до великого офісу, і якраз перед війною його облаштовували.
Мені сподобалося, що в одному офісі у Львові поєдналося три міста: Дніпро, Київ та Харків. Раніше мало хто так добре знав колег. Тим паче якщо люди були із різних відділів. Спілкування було лише онлайн. Зараз усі роззнайомилися та спілкуються між собою. Це гарний досвід, який поєднує і хлопців, і компанію.
Не хочу зарікатися, але думаю, що скоро повернуся до Харкова, повернуся до себе додому. Хочу до своєї квартири, до своїх друзів (які повернулися, а деякі й не виїжджали з міста), прогулятися улюбленим містом і районом. Стала цінувати та любити своє місто ще більше! Жартуємо з хлопцями з харківського офісу, що «ще 2-3 тижні» і ми вернемося до Харкова. Ну і, звичайно, віримо у перемогу і в те, що незабаром зможемо повернутися і знову облаштовувати наш улюблений офіс.
Я жодного разу не пошкодувала, що повернулася з Польщі. Хочу жити в Україні. 2-3 роки тому мріяла поїхати до Канади, а тепер, коли можу отримати візу та поїхати, — хочеться не до Канади, а до Харкова. Звичайно, спочатку, після спокійної Польщі, було страшно і ніяково, коли чула повітряну тривогу. Але до всього звикаєш, і до сирен теж… Вірю у ЗСУ та в нашу швидку перемогу!
