UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Марія БровінськаІсторії
26 травня 2026, 09:00
2026-05-26
«Уві сні в мене досі дві руки». Історія Геннадія Татаркіна, який після травми й ампутації почав кар’єру в IT
Вісім років тому Геннадій Татаркін працював на меблевому виробництві й будував цілком зрозуміле професійне життя. Робота, плани, звичний ритм — усе змінилося за одну мить після виробничої травми, коли руку довелося ампутувати. Попереду були місяці адаптації, болісне звикання до нової реальності, десятки співбесід і відмови, за якими, навіть якщо цього ніхто не говорив уголос, читалося одне й те саме: роботодавці не вірили, що людина з протезом зможе працювати нарівні з іншими. Тоді здавалося, що разом із рукою він втратив і звичне майбутнє.
Але сьогодні Геннадій працює в архівному відділі EPAM, оцифровує документи, їздить із Білої Церкви до київського офісу, проходить корпоративні тренінги з використання ШІ та переконаний: немає справи, яку він не зміг би опанувати, якщо сам дозволить собі спробувати.
Геннадій розповів dev.ua, як пережив втрату руки, чому роботодавці часто самі створюють бар’єри для людей з інвалідністю, і як крок за кроком повертав собі прості речі, які колись здавалися неможливими — від приготування картоплі за власним рецептом до зав’язування шнурівки однією рукою.
Вісім років тому Геннадій Татаркін працював на меблевому виробництві й будував цілком зрозуміле професійне життя. Робота, плани, звичний ритм — усе змінилося за одну мить після виробничої травми, коли руку довелося ампутувати. Попереду були місяці адаптації, болісне звикання до нової реальності, десятки співбесід і відмови, за якими, навіть якщо цього ніхто не говорив уголос, читалося одне й те саме: роботодавці не вірили, що людина з протезом зможе працювати нарівні з іншими. Тоді здавалося, що разом із рукою він втратив і звичне майбутнє.
Але сьогодні Геннадій працює в архівному відділі EPAM, оцифровує документи, їздить із Білої Церкви до київського офісу, проходить корпоративні тренінги з використання ШІ та переконаний: немає справи, яку він не зміг би опанувати, якщо сам дозволить собі спробувати.
Геннадій розповів dev.ua, як пережив втрату руки, чому роботодавці часто самі створюють бар’єри для людей з інвалідністю, і як крок за кроком повертав собі прості речі, які колись здавалися неможливими — від приготування картоплі за власним рецептом до зав’язування шнурівки однією рукою.
«До ЕРАМ я взагалі не працював в ІТ»
До EPAM я ніяк не перетинався зі сферою інформаційних технологій. Мріяв про театральний, вивчився на економіста, працював на меблевому підприємстві, де втратив руку. Сьогодні я працюю в архівному відділі компанії. Я працюю з документами — оцифрування, структуризація та контроль архівів.
Я прийшов в компанію після Covid у 2021 році, коли люди почали повертатися в офіси, в моєму Wellcome pack ще була маска з лого. А за три місяці почалося повномасштабне вторгнення.
«Ти працюватимеш довше і гірше, ніж інші»
За життя я змінив чимало робіт. Вісім років тому я працював на меблевому підприємстві, де на виробництві пошкодив руку. Пізніше її довелося ампутувати.
Я усвідомив зміни десь на третій день. Хоча лікар сказав, що мій мозок ще якийсь час не сприйматиме новий стан, мені й досі сниться, що в мене є обидві руки.
Після травми я рік був дома, ще рік попрацював на підприємстві, але на іншій посаді. Потім почав шукати роботу. Це був дуже непростий рік. Спочатку розглядав варіанти в Білій Церкві, де я мешкаю. Пошуки, співбесіди, мінінавчання. Враховуючи категорію моєї інвалідності, мене не брали навіть на просту роботу. Раптом доведеться щось робити руками, переносити? «Ти робитимеш довше і гірше, ніж інші», — складалося таке враження від відмов.
Геннадій Татаркін, People Operations Specialist в EPAM
Доленосна зустріч
Потім була випадкова зустріч із людиною, яка значно пізніше порекомендувала мене в ЕРАМ. Я досі вдячний їй за цю рекомендацію. Спочатку на роботі було незвично.
Багато тренінгів на старті, багато незнайомої термінології, деякі положення доводилося перечитувати кілька разів. Але насправді це логічні речі, основані на досвіді компанії, — етична поведінка, безпека даних, комплаєнси тощо. Тобто ти від початку знаєш, що ми робимо, що ні, як спілкуємося, тобто є проговорені правила. З часом ці правила переносиш і в приватне життя, вони допомагають. Поступово я звик і до англіцизмів.
«Йти в розробники, тестувальники поки не збираюся»
Мені подобається гнучкий формат — можу працювати з дому, але часто їжджу до Києва. Інколи через необхідність, а часто, бо там колеги, нові завдання, цікаві зустрічі. У нас великий відділ, близько 30 людей приходять в офіс, решта працює з дому. Серед них є люди з невидимою інвалідністю. Але це не впливає на швидкість чи якість виконання завдань.
Моя робота не потребує знання мови програмування, але за бажанням, в компанії можна опанувати будь-який ІТ-напрям на внутрішній навчальній платформі, отримати менторську підтримку. Але йти в розробники, тестувальники поки не збираюся. Можливо, в майбутньому розвиток ШІ спонукатиме до цього. Але нині, попри те, що Україна стрімко діджиталізується, електронний документообіг дублюється в паперовому вигляді для зберігання. І навпаки, є старі документи в паперовому вигляді, які наш відділ оцифровує, щоб зберегти й в майбутньому віддати в роботу ШІ. Думаю, людям роботи вистачить надовго. Утім, корпоративні тренінги щодо використання інструментів ШІ регулярно проходжу.
Психологічні перепони для людей з інвалідністю
Сьогодні ситуація з наймом людей з інвалідністю в країні змінюється, часто перепона у працевлаштуванні — не у фізичному стані, а скоріш у психологічному сприйнятті людини. Пам’ятаю, що після кількох поспіль відмов, у мене опускалися руки й накривали шалені сумніви. Думаю, відмови впливають на всіх. Це вимагає стійкості та опрацювання власних реакцій. Я не виняток.
Я — творча людина, з дитинства мріяв про театральний виш, працював ведучим свят, був залучений у кіно та театрі. Якось знімався в груповці фільму «Таємний щоденник Симона Петлюри». І мені подобалося це.
Знаю, що і зараз відбувається багато знімань, але через травму мені бракує впевненості: «Ну куди я з протезом?» Є можливості, контакти, але у своїх внутрішніх діалогах я сам собі відмовляю.
Але тут немає інших порад, аніж чесно дивитися на життя, розуміти, що ми хочемо, як будемо досягати бажаного. Сприймати не як трагедію, а як нові обставини, в яких треба знайти інший спосіб робити речі. Можливо, не одразу, можливо, складніше, але повертати собі самостійність. Через два тижні після ампутації я вже міг зашивати речі. Якось мені захотілося смаженої картоплі. Але не купленої, не кимось приготовленої, а зготовленої за власним рецептом, як я хочу. І спосіб почистити картоплю однією рукою теж знайшовся — дошка і два саморізи.
Цими вихідними навчився зав’язувати шнурівку, з бантиками, як у всіх, однією рукою. Раніше або хтось допомагав, або ховав у взуття, або взагалі уникав шнурівки. Так, деякі речі я роблю повільніше, але те, що мені колись здавалося нереальним — можливе. Зараз думаю щодо медіатора для гри на гітарі, надрукованому на 3D принтері, який побачив в соцмережах. Так, якісь круті перебори поки в мене не вийдуть, але в майбутньому з біонічним протезом може звучати дуже непогано. Але треба привчити себе до думки, що я — можу. Я знаю, що підходжу для будь-якої роботи, яку сам собі зможу дозволити. А потім вже переконається і роботодавець.
«Люди часто не помічають моєї інвалідності»
Зразу мені здавалося, що на протез дивляться всі. Але згодом я перестав думати про це. Зазвичай на роботі я проводжу для новачків «посвяту»: що робити, з чого починати. Виявилося, більшість колег із першого разу не помічала протез. Загалом у суспільстві реакції людей можуть бути різними. Діти більш допитливі: вони можуть роздивлятися, запитувати. Мені нормально з цим. Скоріше відчуваю ніяковість через реакції їхніх батьків, які намагаються замовчувати, «зашикувати», мовляв, не дивись на нього.
А в мене ж гарний протез! Я зробив собі на ньому круті «татухи» — тризуб. Хочете подивитися — підходьте.
«ЕРАМ — інклюзивна компанія, наскільки це може бути в Україні»
У компанії EPAM є умови для людей з інвалідністю, постійно працюють із темою безбар’єрності як просторовою, так і цифровою. Віддалений формат, гнучкий графік, можливість працювати на пів ставки. Люди з інвалідністю частіше звертаються до лікарів, лягають у лікарню на сезонні чи щорічні обстеження для підтвердження інвалідності. Тому дуже зручно, що є можливість поєднувати роботу та турбуватися про здоров’я. Комфортно усім — ЕРАМ отримує результат роботи, люди — не роблять своєму стану гірше. ЕРАМ — точно інклюзивна компанія, наскільки це може бути в Україні
Думаю, сьогодні ситуація з наймом людей з інвалідністю в Україні — інша, ніж п’ять років тому. Їхня кількість збільшується. Ми стали видимі. Є гострий брак кадрів із боку бізнесу і стимулівні умови від держави.
Бар’єри поступово знижуються. Є організації, які допомагають ветеранам з адаптацією тощо. В країні є багато організацій та структур, де можна отримати психологічну підтримку. Але підтримка з боку суспільства, роботодавців і створення умов — найкраща інвестиція в добробут українців.
«Моя фінансова мета — накопичити $1 000 000, щоб мати пасивний дохід і жити на нього». Як айтішники витрачають гроші та в що інвестують
Зарплата айтішників в Україні — одна з найвищих. І ІТ-галузь під час війни — єдина галузь, яка зростає, попри війну. А айтішники — серед тих, хто найактивніше підтримують армію. Середній місячний донат айтішника становить 10% від зарплати, або $270. dev.ua вирішив розпитати айтішників, куди вони витрачають гроші й у що інвестують під час війни.
Не Патроном єдиним. Айтішник з EPAM шиє військову амуніцію для собак: історія диво-стартапу для чотирилапих захисників України
Максим Лісович, Interior Designer в ЕРАМ Україна, поза роботою допомагає амуніцією українським військовим… собакам. Так, службові пси носять унікальні жилетки та нашийники, мають спеціальні аптечки та турнікети. Чотирилапі в такому «одязі» більш захищені та впізнавані.
За словами Максима, тільки на заході країни нас захищають сотні військових собак. Айтівець допомагає військовим кінологам нести цю службу гідно, забезпечуючи відповідною амуніцією, спеціальними аптечками та турнікетами. Нещодавно він провів три дні поспіль, власноруч відшиваючи нашийники та повідці. А ще два роки тому шити він не вмів узагалі. Ось історія диво-стартапу.
Австралійське задзеркалля. Історія Delivery Director EPAM, який через війну релокувався із сім'єю до Австралії: як адаптуватися та вижити за океаном?
Григорій Клімов — директор з делівері і керівник великої Platform Engineering-практики в EPAM. Понад 10 років він будував свою кар’єру в українському офісі, але війна змусила його з родиною кардинально змінити життя. В березні Григорій з дружиною і трьома дітьми поїхали з рідного Харкова, деякий час провели в ЄС, а згодом — вирушили до Австралії. «Я мріяв жити в цій країні, коли піду на пенсію. Але війна підштовхнула до того, щоб прийняти рішення значно швидше», — каже Григорій.
Ось його історія.
Очільник EPAM Ukraine: «Було б класно мати якісь прозорі, відкриті механізми виїзду за кордон для обмеженої кількості людей»
Керівник EPAM Ukraine Степан Мітіш, який до призначення відповідав за київський та вінницький офіси компанії, дав велике інтерв’ю AIN. В компанії він працює вже 16 років, тобто знає про український IT-аутсорс багато, якщо не все.
dev.ua обрав найцікавіше з розмови.
Хочете повідомити важливу новину? Пишіть у Telegram-бот
Головні події та корисні посилання в нашому Telegram-каналі
