UNIT.City — місце, де люди працюють... КРАЩЕ! Обирай свій простір просто зараз 👉
Олег ОнопрієнкоІсторії
21 липня 2025, 09:00
2025-07-21
«Мене накрило після трьох місяців пошуків». Як джун-айтівиця пройшла шлях до оферу в ІТ через депресію, постійні обстріли та трешові співбесіди
Альона Багрицька, Back‑end developer, пройшла шлях від приглушеного життя під сиренами до першого оферу в ІТ. Її історія — не про швидкий успіх, а про нічні коди, депресію, антидепресанти й неочікуваний прорив під час війни. Вона пережила факапи на співбесідах і нестабільність під обстрілами, але врешті отримала офер, який привів її до омріяної роботи. dev.ua поспілкувалося з Альоною, як це «увійти в ІТ» у непростому 2025 році.
Альона Багрицька, Back‑end developer, пройшла шлях від приглушеного життя під сиренами до першого оферу в ІТ. Її історія — не про швидкий успіх, а про нічні коди, депресію, антидепресанти й неочікуваний прорив під час війни. Вона пережила факапи на співбесідах і нестабільність під обстрілами, але врешті отримала офер, який привів її до омріяної роботи. dev.ua поспілкувалося з Альоною, як це «увійти в ІТ» у непростому 2025 році.
Життя до ІТ
До того, як я стала розробницею, я працювала адміністратором баз даних 1С. Це було в ІТ-відділі, але тоді я не вважала себе повноцінною айтівицею і програмуванням не займалась. Серед моїх обов’язків була підтримка користувачів бази даних: допомагала їм орієнтуватися в системі, розв’язувати повсякденні питання. Також відповідала за фінансову звітність, формувала запити, робила звіти, передавала їх далі тим, кому це було потрібно. Тобто це була технічна робота, але більше про підтримку й організацію процесів, ніж про розробку.
Сфера, в якій я працювала раніше, була мені близька і зрозуміла, я вміла справлятися із завданнями. Але з часом мене почала виснажувати рутинність: щодня одне й те саме: перевірки, звіти, підтримка користувачів. Це була стабільна, але дуже одноманітна робота. Найбільше ж розчаровувала відсутність перспектив. Професійного росту там майже не було, хіба що стати програмістом 1С, але, чесно кажучи, мені здавалося, що ні я, ні моє зростання нікого особливо не цікавили. І саме це стало точкою, де я зрозуміла — треба рухатися далі.
Поштовх до змін
Переломним моментом для Альони стала глибока депресія, викликана війною й емоційним вигоранням. Саме тоді вона вирішила, що має почати нову сторінку — для себе й свого майбутнього.
Ідея піти в ІТ, а саме в розробку, визрівала в мені давно, мені бракувало рішучості, але цікавість залишалася. Справжнім тригером став 2022 рік: повномасштабна війна, тривоги, темрява, страх і невідомість. У цей період навчання стало для мене способом зберегти себе. Програмування дало мені фокус, відчуття контролю і перспективу. Це було як хобі, яке переросло в щось більше, не просто професію, а внутрішній ресурс. До того ж у той самий час мій чоловік пішов на службу, і я відчувала, що мені потрібне щось, що триматиме мій розум зібраним.
Це відчуття довго жило всередині мене, як внутрішній поклик, який я тривалий час ігнорувала. А потім воно просто в якийсь момент вирвалося назовні спонтанно, без плану. Надихали різні люди: блогери, айтівці, митці, просто цікаві люди, за якими я стежила. Кожен по-своєму, кожен своєю історією. Це, скоріше, був мікс із зовнішніх вражень і внутрішньої потреби щось змінити.
Найстрашніше — не зовнішні труднощі, а внутрішня боротьба із сумнівами.
На старті лякало навіть не те, що щось не вийде, а що я знову не доведу справу до кінця. Був страх, що це просто ще один етап, коли я загорюся, а потім здамся. У той момент усе було нестабільним, війна, постійна тривога, невідомість. І всередині було це відчуття: «А що як я не витримаю, раптом підведу себе або тих, хто в мене повірив?».
Навчатися ІТ під час війни
У той період, коли я почала навчатися, все тільки загострювалось і в країні, і всередині мене. Почалися блекаути й масові обстріли України, усе це накладалося на мій тривожний стан.
Тривога стала звичним фоном, і в цій реальності складно було зберігати концентрацію.
У мене не було стабільності: були тижні, коли я взагалі нічого не могла робити. Бо думки були не про код. Але саме навчання стало моїм вогником. Як тільки мені ставало трохи легше я одразу хапалася за ноутбук. І, що цікаво, якщо подивитися на мої репозиторії на GitHub, можна буквально простежити мій психологічний стан. Там видно, коли я навчалася активно, і коли випадала з процесу на тижні через внутрішні або зовнішні обставини. Зараз я дивлюся на це все й думаю, як я взагалі змогла в такому стані щось вивчити?
У ті моменти доводилося «жити вдень і вчитися вночі», я просто плила за течією. Якщо була депресія — я дозволяла собі побути в ній. Сідала за ноутбук, дивилась у код і розуміла: «Нічого не йде». Тоді просто відпускала ситуацію. А бували дні, коли приходило натхнення, і тоді я могла вчитися годинами без зупину. Тобто це був не організований процес, а радше схожий то на шторм, то на штиль. Я не хочу сказати людям: «О, робіть так само», але тоді це був єдиний спосіб, у який я могла вчитись і жити.
Антидепресанти, кава і прогулянки на свіжому повітрі
Після навчання внутрішній стан Альони почав погіршуватися, тому вона звернулася по допомогу до фахівців, які призначили їй антидепресанти, що зрештою допомогло їй знайти першу роботу в ІТ.
Я почала приймати антидепресанти вже після завершення навчання, десь на третьому місяці активного пошуку роботи. У той момент мене, чесно, просто накрило. Було відчуття, ніби я вперлася в стіну й не бачу жодного варіанту, куди йти далі. Постійні перепади настрою, виснаження, повна розгубленість. Я зрозуміла, що мені потрібна допомога. Я звернулася до психіатра. Він поставив мені діагноз — депресивно-тривожний розлад і назначив лікування. Це були рецептурні антидепресанти, з якими ми щомісяця коригували дозування. Психіатр одразу попередив, що в перші тижні може бути загострення стану.
Я на місяць буквально «випала» з реальності, і навіть не вмикала ноут, не те що, щоб щось шукати.
Поступово цей стан «стіни» переді мною почав змінюватись, і я змогла побачити, що за нею є «двері». Я знайшла сили встати, зібратися й продовжити пошуки. І саме тоді, у більш стабільному стані, я змогла знайти роботу.
У мене був свій маленький ритуал, який дуже допомагав триматися: щодня зранку я купувала каву й ішла гуляти парками. У навушниках подкасти, стендапи, іноді просто музика. Я ходила там, де тихо й спокійно, просто роздумувала. Ці прогулянки були як заземлення: вони допомагали знизити рівень тривожності й хоч трохи впорядкувати думки. Я і зараз так роблю, коли на роботі є якась задача, яку треба обміркувати.
Але найбільше тримала, звісно, підтримка рідних і друзів. Їх можна порахувати на пальцях, але саме ці люди були поруч, коли це було найважливіше. Ми спілкувалися майже щодня, з кимось телефоном, з кимось просто переписувалися, виходило й каву іноді вибігти попити. Їхня присутність була неоціненною. Коли ти перебудовуєш усе своє життя, починаєш щось нове з нуля, а ще й на тлі війни, нестабільності, внутрішнього надлому, дуже важливо, щоб поруч були ті, хто не відштовхує, а підтримує і вірить у тебе.
Довгоочікуваний перший офер
Мене запросили на співбесіду офлайн, і я поїхала із Запоріжжя в Дніпро. Чесно кажучи, онлайн співбесіди мене вже просто дістали. Я на них завжди відчувала себе якоюсь скуто, незручно, ніби щось показую через екран, а не спілкуюся. А тут зовсім інше живе спілкування, реальні люди, атмосфера. Я тоді дуже хвилювалась, але водночас відчувала, що це прям «моє». Ми говорили не тільки про технічні речі, а й про підхід, про мислення, про мій досвід. І я вперше на співбесіді не просто відповідала на питання, а справді спілкувалась. Було відчуття, що мене не просто тестують, а знайомляться зі мною.
Назад у Запоріжжя приїхала вже інша Альона.І коли мені згодом зателефонували та сказали: «Ми беремо вас на стажування», — це був момент щастя. Я зрозуміла, що недарма стільки часу старалася, недарма їхала через пів області. Це був мій перший офер і дуже класний початок шляху.
Мій перший комерційний досвід був на фрілансі. Я тоді ще тільки набиралася впевненості, але вже вміла достатньо, щоб робити невеликі проєкти. Так я й почала з розробки Telegram-ботів. Ці перші проєкти дали мені розуміння, як брати на себе відповідальність, доводити справу до кінця і що розробник має справу не тільки з написанням коду, а й паралельно працює з купою інфраструктури. Так я почала для себе відкривати та вчити нові технології. А вже далі був перший повноцінний командний проєкт, в якому я розробляла бекенд для інтернет-магазину. Там усе було серйозніше: архітектура, взаємодія з фронтендом, обробка замовлень, інтеграція адмін-панелі, документація, тестування, деплой. І от саме цей проєкт став для мене таким «оце вже реальна розробка». Я працювала в команді, обговорювала рішення, комітила в репозиторій і вперше відчула себе справжньою розробницею.
Зіткнення з реальністю: джун у 2025
Це вже не той період, як перед ковідом у 2017–2018, коли можна було влетіти в ІТ з ноги. Сьогодні доводиться реально боротися за місце під сонцем.
З самого початку я усвідомлювала, що те, що я вчу, — це лише верхівка айсберга, і що далі буде складніше, глибше, серйозніше. Так і сталося. Розвиток у сфері дуже швидкий, усе змінюється, й навчання не закінчується ніколи. Цей шлях не для слабохарактерних. Тут треба реально «пахати» особливо на старті. Багато, постійно, без миттєвого результату. Але в цьому і суть, спочатку ти працюєш на майбутнє, а потім майбутнє працює на тебе.
Я йшла в ІТ не за легкими грошима й не через хайп. Я йшла, бо в мене сформувалася чітка картина того, чим я хочу займатись, у якій команді працювати, якого розвитку прагну. Я дуже багато читала, спілкувалася з людьми з ІТ-сфери, розуміла, яка ситуація на ринку, які зарплати, які виклики. Тож я не мала жодних рожевих окулярів.
Звісно, були неприємні моменти. Наприклад, співбесіди. Дуже різні, іноді дуже дивні. Особливо коли подаєшся як джун, а до тебе на співбесіді ставляться не як до людини, яку хочуть пізнати, а як до когось, кого можна принизити, щоб піднятись. Бували ситуації, коли тебе співбесідує умовний «молодий ІТ-директор» із ноунейм-компанії, якій два місяці, і замість нормальної розмови ти отримуєш цирк, щоб продемонструвати, який він «крутий». Це розчаровує, бо ти очікуєш професійної розмови, а не шоу.
Розчарування було також у собі. Коли дуже нервуєш і мозок просто відмовляється працювати, і ти знаєш відповіді, ти їх писала сто разів, а на співбесіді — просто пусто: і все, екран, ступор. У мене була така співбесіда, після якої я просто ридала годину й думала: «Може, це не моє? Може, я просто не витягую цю гру?»
Я шукала атмосферу, де немає токсичності, де люди сміються, коли розв’язують проблеми разом, не бояться питати й не будують ієрархій. Для мене це був один із ключових чинників, коли я розглядала офери. Я розуміла, що хочу не просто хорошу позицію, а класну команду.
«Моя робота змінила життя моїх клієнтів на краще — це заряджає світлом і дає сили працювати далі». Історія дизайнерки, яка змінила високооплачувану роботу в ІТ заради йоги
День на роботі проходить, як у всіх джунів. Спочатку ти відкриваєш документацію — і тупо нічого не розумієш. Просто сидиш і дивишся в неї, як у стародавнє письмо. А потім потрошку втягуєшся. Потім на тебе виходить хтось із команди, починає ставити якісь питання, і ти такий розгублений, ніби він тебе питає, скільки важить Юпітер. Але це кайф, серйозно, коли ти не просто читаєш, як хтось колись це описував у статті «день із життя джуна», а сам через це проходиш — і це кайф. Мій ранок починається з кави, обов’язково, і з прогулянки! Я гуляю, думаю про день, про задачі. Потім приходжу, сідаю за ноут: пишу, питаю, пишу, читаю, знову пишу, комічу, іноді туплю, іноді радію і вивчаю нове.
Поки Альона почала свій шлях в ІТ, айтівиця планує закріпити здобуті навички й постійно навчатися нового, щоб вона могла отримувати кайф від роботи та проєктів, які не соромно показати іншим.
«Я втратив кайф від того, що колись так надихало». Історія iOS-розробника, який покинув ІТ стартап заради створення власних застосунків та сімейного бренду аромасвічок
