Червень — Pride Month, коли відбуваються марші рівності, лекції, дискусії та інші події, покликані привернути увагу до прав і проблем ЛГБТК+ спільноти.
Наскільки українська IT-індустрія є дружньою і толерантною. Публікуємо зізнання айтішників із гомосексуальною орієнтацію про те, як їм працюється в IT. Свої історії герої описали для DOU. Щоправда, відкрито говорити на цю тему наважився лиш один герой.
Червень — Pride Month, коли відбуваються марші рівності, лекції, дискусії та інші події, покликані привернути увагу до прав і проблем ЛГБТК+ спільноти.
Наскільки українська IT-індустрія є дружньою і толерантною. Публікуємо зізнання айтішників із гомосексуальноюорієнтацію про те, як їм працюється в IT. Свої історії герої описали для DOU. Щоправда, відкрито говорити на цю тему наважився лиш один герой.
Зараз мені 31 рік, я відкритий гей. Однак на те, аби дійти цього, у мене минули десятиліття. Підозри щодо того, що я відрізняюся від інших у плані вподобань, з’явилися у початковій школі. За дрібницями стає зрозуміло, що ти дивишся і сприймаєш світ трохи інакше, однак брак досвіду заважає оцінювати все реалістично. Тоді я не приділяв цьому великого значення й думав, що «якось та й буде».
До стадії прийняття себе я прийшов років у 20. Тоді зрозумів, що намагатися підлаштувати себе під очікування суспільства — марна справа.
Крім того, це ще й дуже погано відбивається на моєму ментальному здоров’ї. На той момент я вирішив, що принаймні для себе я визнаю, ким є, і житиму в стосунках з хлопцями.
Камінг-аут я зробив у 2019-му. До цього часу певній кількості близьких друзів я все ж розповів, що є геєм. І за всі вісім років не стикнувся з жодними утисками з їхнього боку. Але у 28 років зрозумів, що мені дедалі важче насолоджуватися життям, коли необхідно грати певну роль на публіку.
Я вирішив зробити камінг-аут через соцмережі. Тобто одночасно про це дізналися мої родичі, колеги, друзі, нинішні та колишні керівники; люди, які просто на мене підписані, але ми не були знайомі. В той же момент — ще до перших повідомлень — я одразу відчув полегшення.
А коли почалися дзвінки, я був приємно здивований тим, наскільки суспільство в нас до цього відкрите. І головне — наскільки правильно я побудував своє коло людей.
Мене підтримали навіть ті, від кого колись я міг почути не дуже прогресивні висловлювання на адресу ЛГБТК+. Крім того, мій камінг-аут став певною подією для інших — деякі люди стали більше мені довіряти, а кілька навіть поділилися власними історіями.
Щодо реакції друзів, то навіть і казати нічого. Хтось навіть жартував: «Ну нарешті я зможу це сказати сестрі, якій ти подобаєшся». Навіть батьки моїх друзів гарно відреагували на цю новину. Все ж важливу роль відіграє те, що вони знали мене особисто. Тоді емпатія сильніша.
На роботі в перший день після камінг-ауту емоційно було трохи складно. Річ у тім, що я розповів усе, коли почалася моя відпустка. Стратегія була така: я роблю це заради себе, тому по поверненні не питатиму, хто читав допис, хто ні, і якщо хтось захоче поговорити на цю тему, я буду відкритий, навіть якщо лунатимуть незручні питання чи буде агресія. Але нічого схожого не було. Моя команда тоді майже повністю складалася з хлопців, і всі вони мене підтримали — жодних незручних розмов.
Мені складно однозначно сказати, чи є IT-індустрія більш толерантною за інші. Але якщо подивитися на суспільство, то молодь зазвичай більш відкрита до прийняття ЛГБТК+.
А в IT нерідко переважають люди віком до 35 років. Звісно, якщо дивитися на коментарі в інтернеті, здаватиметься, що суспільство не готове до відвертості. Але насправді люди, які пишуть негатив, становлять маленький відсоток від усієї України. І з плином часу ситуація стає лише кращою.
Про те, що я лесбійка, в компанії не знають. Як і моє оточення. Адже місто невелике, і така новина точно швидко облетить не лише друзів, а й знайомих, знайомих їхніх знайомих — ну й так далі.
А про те, чи готові всі вони сприймати мене як представницю ЛГБТК+, годі й говорити. Не готові. Такі висновки я роблю з постійних гомофобних жартів, обговорень прайдів у негативному світлі.
Я зазвичай намагаюся або уникати таких розмов, або в нейтральній манері зауважувати, що відгукуватися так про людей, долю яких ми не знаємо, така собі ідея.
Але замість розуміння отримую щось на кшталт: «А ти що, теж із цих? Якщо з цих, ти кажи… Будемо якось це вирішувати». Одне слово, марно шукати порозуміння. Компанія — це і є маленьке суспільство. Настрої тут приблизно такі самі — просто в мініатюрі.
Звісно, ніхто під час мітингів не заявляє офіційно, що він гомофоб, і не пропонує усіх, хто належить до ЛГБТК+, спалювати на вогнищі. Але неприємні жарти відпускає й керівництво. Тобто загальна атмосфера більш ніж зрозуміла.
Я звикла приховувати, хто я. Роблю так вже років 12, відколи зізналася сама собі, ким є. Це нелегко. Але наразі це простіше, ніж розповісти всім правду.
Я з певною заздрістю дивлюся на людей, які працюють у великих закордонних IT-компаніях, які ставлять веселкові прапори на аватарки в соцмережах, публікують офіційні заяви про те, що вони френдлі до ЛГБТК+. Впевнена, що мені дихалося б вільніше у такому середовищі. Однак поки я не планую змінювати місце проживання через сімейні обставини, тому залишається тільки мріяти про свободу самовираження.
Я не можу судити про все IT й впевнено заявляти, толерантна індустрія чи ні. Все залежить від конкретної компанії і, певно, міста, в якому розташована. Бо що менше це місто, то складніше тут порозумітися з людьми на тему ЛГБТК+. IT не відірване від соціуму. І хоча може здаватися, що люди в ньому прогресивніші, ніж на умовному заводі, я б не поспішала з такими заявами. Я впевнена, що не почуватимуся в безпеці, якщо відкриюся комусь.
Зараз я живу й працюю в Києві. Себе ідентифікую як гея. Підозри щодо сексуальної орієнтації були ще з дитячого садочку. Але після 20 років зрозумів, що я точно по хлопцях.
Наразі я розкрився тільки деяким друзям, які перевірені роками: вони нормально ставляться до мене, ми часто жартуємо на тему ЛГБТК+. А на роботі, якщо є розмови на цю тему, я не «свічуся», але кажу, що в цьому немає нічого страшного, що це особистий вибір кожного.
Тобто кажу щось абстрактне, аби себе не видати, але й трошки підтримати спільноту.
Зараз я боюся, що, якщо відкриюся, стикнуся з агресією у свій бік чи звичайним неприйняттям. Хоча стосунки між геями такі самі, як і між іншими людьми: ми зустрічаємося, розстаємося, сваримося…
На роботі є ті, хто добре ставиться до ЛГБТК+. Але в IT-індустрії працюють ті самі люди, що оточують нас й у повсякденному житті. Вони теж є частиною суспільства й відбивають його настрої. «Совок» з голів айтівців нікуди не подівся, навіть якщо це сучасні люди.
Зараз я боюся, що, якщо відкриюся, стикнуся з агресією у свій бік чи звичайним неприйняттям
Наразі те, що я гей і не розповідаю про це всім, мені не заважає. Я нормально комунікую з іншими, комфортно почуваюся в будь-якому колективі, якщо він не агресивний, не токсичний. Але навіть якщо мені комфортно, я не буду всім розповідати, що є геєм. Якщо запитають, подумаю, чи варто казати. Бо не йдеться про те, що я закрився і не хочу, щоб будь-хто знав про це. Але я маю бути впевнений у людині.
Наприклад, в Ізраїлі наш головний директор відділу підтримки був відкритим геєм. І коли ми були на роботі, то спілкувалися з робочих питань, а поза офісом були друзями й могли вільно бачитися в гей-барі. Я веду до того, що є ті, хто відкривається; а є ті, хто цього не робить — у кожного власні обставини й причини. Це не повинно бути масово: кожен сам для себе визначає, що для нього важливо.
Я є бісексуальною жінкою. Для себе я це зрозуміла вже в дорослому віці. До 23 років у мене завжди були стосунки лише з хлопцями, але я відчувала, що можу бути в стосунках і з дівчатами. Просто з певних причин боялася зізнатися сама собі в цьому — все ж треба мати сили на внутрішню розмову, зібратися і розкласти все по поличках.
Чотири роки тому я поїхала в мандрівку сама. Це був перший такий досвід у моєму житті. Зазвичай це були подорожі з сім’єю чи друзями, коли хтось інший повністю забирає твої думки й час. А тоді я отримала можливість побути наодинці з собою: спокійно гуляти вуличками, пляжами, не метушитися.
І тоді ж мені вдалося почути себе: так, я бісексуалка, в цьому немає нічого поганого, я просто така й маю на це право. Було дуже приємно зізнатися собі в цьому.
Тоді я згадувала й аналізувала стосунки з людьми довкола й зрозуміла, що одна з моїх подруг — не просто подруга. У нас так нічого й не склалося, бо вона гетеросексуалка, але сьогодні ми продовжуємо спілкуватися без жодних проблем.
Отож по поверненні додому я вирішила розповісти про себе мамі. Вона дуже уважно вислухала мене й спочатку поставилася з розумінням. Я тоді подумала: «Нарешті! Це ж треба, яка вона прогресивна!». Але зраділа я зарано. Вже наступного дня вона почала казати, що так жити не можна, що це мене біс поплутав і все в такому дусі. Зараз ми цю тему не порушуємо, а мама, певно, й далі чекає, що я неодмінно вийду заміж за чоловіка.
Також я розповіла про свою орієнтацію найближчим друзям і подругам. На щастя, тут ситуація склалася краще, ніж із сім’єю — вони мене повністю підтримали, не було осуду чи дурних жартів.
На роботі я вирішила не розповідати, що є бісексуалкою. Що керівництво, що колектив не здаються мені гомофобними. Навпаки, дехто з колег навіть відвідує прайди, ставить собі прапори в соцмережах на підтримку ЛГБТК+.
Але я все одно вирішила не ризикувати. Оскільки моя робота передбачає спілкування з великою кількістю малознайомих чи взагалі незнайомих людей, я не можу спрогнозувати їхню реакцію. Чи бути певною, що не стикнуся з агресією від кандидата чи кандидатки або насильством. А якщо в колективі дізнаються, що я бісексуалка, рано чи пізно це випливе назовні — поза сумнівом. Мені не хотілося б, щоби моє особисте життя заважало кар’єрі.
Звісно, я б залюбки не приховувала взагалі нічого. Але поки що, думаю, це не на часі. Я не вважаю українське IT гомофобним, але переконана, що такі люди в ньому є. Навіщо мені зайвий раз ризикувати?
