Журналісти WIRED дослідили, як українці створюють тисячі дронів, які допомагають на фронті перемагати ворога. Розповідаємо про те, як влаштована індустрія українських дронів і що про неї розповідають іноземні журналісти світовій спільноті.
Журналісти WIRED дослідили, як українці створюють тисячі дронів, які допомагають на фронті перемагати ворога. Розповідаємо про те, як влаштована індустрія українських дронів і що про неї розповідають іноземні журналісти світовій спільноті.
На верхньому поверсі будівлі десь в Україні розташована майстерня з виробництва безпілотників. Усередині — хаотичний робочий стіл, завалений платами, антенами, акумуляторами, гарнітурами доповненої реальності та лопатями роторів. В одному кінці кімнати — імпровізована фотостудія: на довгому білому простирадлі сидить реактивний чорний квадрокоптер і чекає, коли його знімуть крупним планом.
Господар цієї майстерні — Іван (ім’я змінено з міркувань безпеки). Він посміхається, демонструючи свої творіння, пурхає навколо із запаленою сигаретою в роті, розвіваючи попіл, хапає різні моделі.
Іван тримає в руках дрон середнього розміру: за його словами, ця модель успішно вразила ціль на відстані 11 км, але він може пролітати щонайменше 20. Він випробовує різні батареї та контролери, щоб збільшити дальність польоту. Винахідник прикручує стабілізатор до твердої пластикової оболонки — Іван сам друкує їх на 3D-принтері — і тримає зібрану бомбу. Вона здатна нести 3,5-кілограмовий вибуховий заряд, якого достатньо, щоб підірвати російський танк.
Вказівним і великим пальцями він бере непоказну бежеву мікросхему: це, за його словами, те, чим він дійсно пишається.
Однією з головних проблем цих дронів, які базуються на комерційно доступних дронах із видом від першої особи (FPV) або фотографічних дронах, є те, що їхнє вибухове навантаження прикріплене до них нестандартним чином. Для замикання ланцюга і спрацьовування вибуху потрібно, щоб дрон розбився.
Чіп, за словами Івана, дає змогу здійснювати дистанційну детонацію на значній відстані, тобто оператор може припаркувати свій дрон і чекати годинами, а то й днями, перш ніж він вибухне. Він очікує, що з часом цю технологію можна буде підключити до штучного підриву, наприклад, якщо вона зафіксує танк, що знаходиться поблизу. Іван також створив розумну міну великої дальності.
Таких майстерень із виробництва безпілотних літальних апаратів є багато по всій Україні — за оцінками киян, близько 200 українських компаній виробляють повітряні безпілотники, а інші — безпілотні апарати наземного і морського базування. Але Іван, гордо посміхаючись, наполягає на тому, що виробник, якого він представляє, VERBA, є найкращим.
За сталевими дверима — кімната, заставлена стелажами, де одночасно працюють 30 3D-принтерів, друкуючи в унісон різні компоненти безпілотників. Двадцятирічні працівники, здається, вже звикли до вереску сигналізації — хтось паяє дрони, хтось працює з проектами в AutoCAD, хтось просто розслаблено лежить на дивані.
На одній полиці з 3D-принтерами висить чорний прапор, на якому зображений рогатий скелет із контролером, який спрямовує спис у серце, що стікає кров’ю, а над ним пролітає квадрокоптер.
У перший рік війни, коли FPV дрони надавали надзвичайні кадри з лінії фронту, а вірусне відео безпілотних літальних апаратів (БПЛА), що кидають гранати на російські танки, захопило весь світ, Україна хапала кожен споживчий дрон, який тільки могла знайти. Китайський технологічний гігант DJI став відомим в Україні завдяки повсюдному використанню своїх дронів на лінії фронту. Однак початкова перевага України була швидко втрачена, оскільки рф поспішила перехопити ці БПЛА китайського виробництва.
«Коли росія бачить в Instagram мій продукт, вона починає купувати всі ці компоненти в Китаї», — каже один із керівників VERBA.
Новий попит із боку Москви часто може спричинити або дефіцит, або інфляцію, витісняючи українські компанії. Тому такі підприємці, як Іван, почали будувати власні.
Коли Іван розпочав свою діяльність у перші місяці війни після повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року, він створював жменьку франкендронів, щоб відправити їх Збройним силам України. Зараз, за словами Івана, його підприємство виробляє 5 000 FPV-дронів на місяць. Він пропонує цілий ряд систем, від гігантської 12-дюймової моделі до 4-дюймового прототипу.
Спочатку підприємці займалися цим проектом самостійно — як і більшість країни, намагаючись бути корисними в допомозі Україні захистити себе. У Києві спочатку прохолодно ставилися до ідеї, що вітчизняна індустрія безпілотників варта грошей і уваги, особливо з огляду на попит на звичайні озброєння. Дехто з військових, за словами одного з керівників, відкидав корисність цих інноваційних озброєнь і платформ спостереження, вважаючи їх просто «весільними дронами для фотографування».
У порівнянні зі звичайними боєприпасами безпілотники Івана дешеві. Найдорожчий його апарат коштує близько $2500, а найдешевший — лише $400.
Іван каже, що бере лише 10-відсоткову надбавку за свої дрони і реінвестує весь прибуток назад у свою діяльність. Представники інших компаній, що займаються розробкою безпілотників, які поспілкувалися з WIRED, кажуть, що працюють за схожим принципом.
Наразі Іван та інші виробники виготовляють дедалі більше безпілотних систем в Україні, вони все ще покладаються на китайських постачальників критично важливих бортових компонентів. Це є певним компромісом: китайські постачальники дешевші, але їхня продукція, як правило, нижчої якості, і вони також із задоволенням ведуть бізнес з росією. Інші варіанти, такі як компанії з Тайваню, США, Канади чи Європи, мають кращу якість, але можуть бути в кілька разів дорожчими.
Інший керівник підприємства з виробництва оборонних технологій, Ігор, виробляє значно більш чутливі дрони. «Ми точно нічого не купуємо в Китаї», — каже він. Його продукція дорожча, каже він, але він «шукає щось, що відрізняло б нас від росіян». Наразі, за його словами, росія попереду, і він сподівається скоротити цей розрив.
Ланцюги поставок, за словами Івана, «складні». Виробники дронів, які поспілкувалися з WIRED, кажуть, що від 40% до 80% компонентів їхніх дронів виробляються в Україні.
На запитання, скільки часу знадобиться для того, щоб Україна могла виробляти майже все в цих безпілотниках, від лопастей ротора до бортових компонентів, Іван дає оптимістичну оцінку: «Шість місяців».
Це не зовсім нереальна мрія. Михайло Федоров, віцепрем'єр-міністр України, а також міністр, відповідальний за цифрову трансформацію, заявив наприкінці минулого року, що Київ сподівається побудувати завод напівпровідників, здатний виробляти 50 000 мікросхем на рік, до 2025 року. Україна виробляє близько половини світових поставок неону, необхідного для лазерів, які використовуються для виготовлення чіпів.
В Україні вже є компанії, які розробили програмне забезпечення для автоматизації електронного проєктування — необхідний інструмент для виробництва мікросхем — і які здійснюють електронну збірку в самій країні. Джерело в галузі повідомило WIRED, що наприкінці 2023 року було створено робочу групу, яка має визначити, як Україна може стати гравцем у напівпровідниковій промисловості.
Україна досягла величезного успіху в атаках на російські нафтопереробні заводи, виводячи з ладу до 15 відсотків усіх нафтопереробних потужностей країни, і в бомбардуваннях російських авіабаз. Все це стало можливим завдяки українським ударним безпілотникам дальнього радіуса дії.
Ігор, який представляє компанію, відповідальну за виробництво цих дальніх бомбардувальників, каже, що вони розробили апарат, здатний літати на 1000 км і нести 25-кілограмовий вантаж, і вже виготовили «кілька сотень» таких апаратів для ЗСУ. І вони активно працюють над новою моделлю, здатною літати на відстань до 2 500 км.
Ці системи дорожчі: від $35 000 до $100 000. Але якщо вони можуть знищити російську техніку на мільйони доларів, то це вигідна покупка.
«Це не прості дрони, — каже Ігор. — Ми не можемо дозволити собі розкіш, як західні хлопці, витрачати роки на розробку».
На безпілотниках вони теж не зупиняються. Вони використовують ту саму технологію для розробки ракет українського виробництва, здатних літати далі і завдавати більшої шкоди російській військовій інфраструктурі, захованій далеко за лінією фронту, яку регулярно використовують для атак на українські міста.
Мета Ігоря — «принести війну в росію». За його словами, FPV-дрони транслюють реалії лінії фронту у високій роздільній здатності — бомбардувальники дальнього радіуса дії можуть успішно створити відчуття реальності.
«Вони не страждають так, як страждаємо ми», — каже він.
Зусилля, спрямовані на перенесення війни в росію, просуваються на кількох фронтах. Однією з найвідоміших безпілотних систем війни стали київські безпілотники Sea Baby. Відео з цими витонченими корабликами, що курсують водами Чорного моря, стали вірусними.
За даними Києва, вони можуть нести 850 кілограмів вибухівки, розвивати швидкість 90 кілометрів на годину, долати відстань близько 1000 кілометрів — і при цьому вони невидимі для радарів. Це саме той потенціал, який Пентагон та інші оборонні відомства намагаються розвивати роками. «Ми любимо жартувати, що все, що ми робимо зараз в Україні, займає три дні — в глобальному масштабі це займає три роки», — каже Кушнерська з Brave1.
Однак, запитайте про ці безпілотники в Києві, і всі будуть мовчати. Навіть балакучі джерела в оборонному відомстві замовкають, коли їх запитують про «Морських малюків». На запитання про машини один з керівників оборонного відомства посміхнувся і сказав просто: «Це засекречено».
Однак розробка військово-морських безпілотників є відносно легкою порівняно з безпілотними наземними системами. Один із виробників наземних безпілотних систем Степан перераховує безліч труднощів, пов’язаних зі створенням безпілотних наземних систем: вони погано пересуваються пересіченою місцевістю, погано працюють в несприятливу погоду і не мають змоги заїжджати дуже далеко.
І все ж, за словами Степана, його компанія подолала всі ці перешкоди і поставила ці наземні системи на озброєння. Крім того, Степан каже, що він «приємно здивований тим, як їх використовують». Він каже, що їхній найменший підрозділ, який зазвичай використовується для доставки їжі та обладнання, нещодавно врятував і евакуював пораненого солдата з лінії фронту.
Україна вважає, що її перевага полягатиме в тому, як вона розгортатиме ці системи. «Вам потрібна сітчаста система», — каже Степан. І це одна з найскладніших речей, яку можна зробити.
Україна почала відправляти БПЛА-ретранслятори, які використовуються для подовження сигналу базової станції, що дозволяє дронам літати далі й краще захищатися від російських перешкод.
Один наземний безпілотник, по суті, мобільна кулеметна турель, може похвалитися дальністю ходу 800 метрів. Проте ще більше вражає те, що відбувається, коли наземна система працює в парі з безпілотником-розвідником. Замість того, щоб вести вогонь прямо перед собою, команда Степана навчає українських солдатів, як підняти траєкторію зброї, вести вогонь по параболічній траєкторії і використовувати камеру безпілотника для коригування прицілу. Ця тактика, за його словами, збільшує дальність стрільби до 2,4 кілометра.
Проводити комбіновані операції з кількома безпілотниками досить складно. Якщо Україна хоче по-справжньому скористатися перевагами цих автономних систем, їй потрібно буде з’ясувати, як керувати кількома системами на землі і в повітрі — і саме тут на допомогу приходить штучний інтелект.
Степан розповідає про чотири рівні, на яких ШІ може допомогти у веденні війни:
Степан зазначає, що є етапи, які повністю виключають участь людини, але він не зацікавлений у тому, щоб туди йти.
Недостатньо просто побудувати дрони. Українці також повинні знати, як їх пілотувати.
Остання зупинка в екскурсії Івана — біля торговельного центру, що знаходиться неподалік. Зовні група свіжих молодих людей курить сигарети і захоплено вітає його, коли він проходить повз.
Всередині — стерильна аудиторія з десятком столів, на кожному з яких стоїть планшет, робоча станція та набір інструментів. У дальньому кутку стоять палети з FPV-дронами, які чекають на розвантаження.
Це дрон-школа Івана. Тут студенти вивчають не лише тонкощі пілотування цих квадрокоптерів, а й те, як вони працюють і як їх ремонтувати. Далі по коридору знаходиться велика конференц-зала, де студенти спочатку перевіряють свої навички — прапорці та контрольні точки закріплені на картонних коробках, скріплених скотчем у платформи різних рівнів. Після того, як студенти успішно проходять цей імпровізований курс, вони переходять до пілотування дронів на вулиці.
Зазвичай дрони Івана пофарбовані в авіаційний чорний колір, щоб виглядати якомога непомітніше. Один дрон, що стоїть на столі в навчальній школі, пофарбований у яскраво-помаранчевий колір. Іван посміхається: «Нам набридло губити їх у траві».
Українські підприємці сподіваються, що в найближчому майбутньому в мережі з’являться десятки таких симуляторів, які зможуть навчити 100 000 військовослужбовців.
WIRED пише, що минулого місяця в мережі з’явився симулятор бойових дій безпілотників, який дозволяє слухачам імітувати весь процес завдавання дальнього удару з безпілотника. За словами співрозмовника видання, зараз розгортається версія 2.0, додавши, що це, ймовірно, перший імерсивний симулятор наступальних дій безпілотників, який перебуває в експлуатації. Симулятор також покликаний допомогти українським пілотам практикувати інтеграцію своїх безпілотників з наземними системами, що, як відомо, є складним завданням навіть для досвідчених солдатів.
У той час, як школа безпілотників Івана пропонує практичний досвід для користувачів FPV-безпілотників, цей новий тренажер дозволяє пілотам відпрацьовувати наведення на цілі на великих відстанях, польоти в складних погодних умовах та протидію радіоелектронній боротьбі.
Усе це — безпілотники FPV, бомбардувальники дальнього радіуса дії, авіаційні тренажери — українські інновації в дії. І просувається вона напрочуд швидко. Колись, після закінчення війни, Іван цілком може опинитися на передовій українського технологічного ренесансу, виконуючи замовлення для Пентагону. По-перше, і йому, і Україні потрібно вижити.
